Дмитро ЛАЗУТКІН: «Ніхто не заважає людині більше, ніж вона сама».

 
Дмитро ЛАЗУТКІН: «Ніхто не заважає людині більше, ніж вона сама»
Книжки за жанрами

Всі книжки (1641)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

13.01.2011

Рецензія на книжку:
Лазуткін Дмитро. Бензин

Корифей української літератури Ліна Костенко назвала твори Дмитра Лазуткіна «справжньою чоловічою поезією».

Окрім численних літературних премій (“Літературний Олімп- 2006”, “Смолоскип”, “Гранослов”, “Русская премия”, “Культ реванш”), на рахунку у поета та журналіста – медалі спортивні (захоплюється кікбоксингом та карате). Його голос ми чули під час Олімпіади у Пекіні – він коментував спортивні змагання на Першому національному. Лазуткін-поет не менш успішний, аніж Лазуткін-спортсмен чи коментатор – у його доробку п’ять поетичних збірок. Про літературу та про дещо інше (зокрема, про імідж секс-символа у сучасній поезії) кореспондент «ВЗ» розмовляла з Дмитром Лазуткіним.

- Дмитре, ви вмієте чути слово. Буває так, що це зробити важко, що щось вам заважає?

- Ніхто не заважає людині більше, ніж вона сама. Це стосується й мене, і процесу творчості. Якщо, так би мовити, радари настроєні, - чуєш не тільки слово, а й його відлуння. Якщо розмінюєшся на якісь дрібниці, звісно, твоя увага розпорошується, і увага світу до тебе – теж. Це взаємопов’язані речі.

- Як настроюються ваші «радари»?

- Хтось із російських поетів сказав: «Поезія – це абсолютний слух». Десь у такому ключі. Коли відчуваєш щось особливо гостро і відчуваєш потребу говорити про це.

- Які ознаки приписуєте нинішній «чоловічій» поезії?

- Це явище різне й неоднорідне – чоловіків, як і жінок, однакових не буває. Люди шукають щось і не зупиняються у своєму пошуку. Це здоровий пошук. Був раніше в нас ефект, який можна назвати «котлом». Покоління «двотисячників» “варилося” на фестивалях, спільних акціях. Тривав якийсь діалог, енергетичний обмін – із цього багато чого «зварилося». Є цікаві автори, вони своєрідні і нібито не схожі один на одного. Але вони є тими, з ким асоціюватиметься наша література, сподіваюсь, і через багато років. Бо це насправді серйозна робота над словом і серйозні прориви в українській літературі. Вони, можливо, недооцінені поки що. Але ж все велике краще бачиться з відстані. Щодо персоналій, то не відкрию Америки – це всі ті люди, що були мені побратимами, зараз є друзями й колегами по творчому цеху: Олег Косарев, Богдан Горобчук, Паша Коробчук, Сергій Жадан, трохи молодші – Андрій Любка, Григорій Семенчук…

- Є щось таке універсальне, що намагаєтесь декларувати у своїй поезії і що червоною ниткою проходить крізь більшість творів?

- Мені кажуть, що мене відрізняє велика кількість інтимної і любовної лірики. Не сперечаюсь – можливо, це вікове. Розчарувався в політиці, в національній ідеї, в економічному прогресі (сміється. – Ю.Т.-Ч.). У речах, які від мене не залежать. А робота серця залишається не те що чимось підконтрольним, але принаймні гарантованим. Сподіваюсь, це триватиме якомога довше.

- Коли пишете щось відверте, бувають моменти, коли розумієте – ось тут вже треба сказати «стоп», не «вивертати» все зсередини?

- Це внутрішній контроль, але приємно переступати якісь кордони і межі, які можуть виникати. Ти бачиш бар’єр – і цікавіше переступити через нього та опинитися на новому «рівні». Але коли відчуваєш, що за цим бар’єром – багнюка, не варто занурюватися у це з головою.

- Чи не намагались зробити так, щоб поезія стала певним інструментом для спонукання до чогось?

- Не хочу, щоб це траплялось, бо це пережиток часів, коли панували якісь соціалістичні футуристи (усміхається. – Ю.Т.-Ч.). Не мені судити, чи є у цьому зараз потреба, чи ні. Все-таки поезія – це зараз більше не виверження, а занурення в себе, в людину, розуміння екзистенційних речей.

- Дмитре, у ваших віршах ніжні й емоційні висловлювання поєднуються із буденними й звичними, побутовими образами, «маскультурними» словами. Це для того, аби зацікавити побільше сучасних читачів?

- Буденність наближає і додає почуття реальності. Це важливо, бо і мені важливо писати правду. Але реальність, у якій живемо, заслуговує високих слів і опоетизувань. Аура навколо стосунків, зримих чи незримих діалогів – присутня. Про неї треба говорити якось інакше. Тому й таке поєднання.

- Тоді як щоразу вдається по-новому дивитися на такі звичайні речі, про які, здавалося б, вже багато сказано й написано?

- Тисячоліттями людство говорить про одне й те ж – нічого дивного у цьому не бачимо. Іноді приємно міняти кут зору, а іноді приємно, медитуючи, дивитись в одну точку і бачити набагато більше, аніж ті люди, що проходять повз.

- Ви берете активну участь у міжнародних літературних фестивалях та акціях. Таким чином набираєтесь досвіду чи просто розширюєте свою читацьку аудиторію?

- Це цікаво й приємна можливість побути в колі однодумців чи долучити когось до такого кола. Поспілкуватися і бути почутим, адже деякі люди приходять просто послухати поезію. Вони, може, й не куплять книжку – мене мало цікавить факт купівлі моєї книги, більше – сам процес, коли з’являється таке бажання. Знаєте, це як дівчина, яка йде на побачення. Вона не знає напевне, чи буде цілуватися з хлопцем, а чи буде у них щось більше. Може так трапитись, а може й не трапитись. Це вже якась хімія.

- Пишете тексти українською й російською. А якою мовою думаєте?

- Намагаюсь не думати взагалі (сміється. – Ю.Т.-Ч.). Більше пишу українською. Російською в мене вийшла одна книжка – це експеримент. Може, іноді щось і з’являється, але це нерегулярні й випадкові тексти, з яких можна скласти цікаву мозаїку. Якщо б я знав ще якусь мову, то із нею експериментував би і щось пробував би. Я і польську знаю, але не настільки, щоб відчувати насолоду від її використання у поетичному контексті. З російською книгою експеримент виявився вдалим – отримав за неї престижну російську премію («Русская премия» за збірку поезії «Паприка грез». - Ю.Т.-Ч.), на яку було багато претендентів. Там хороша публіка, хороші поетичні смаки, тож це для мене цікавий і приємний досвід. Відвертий з собою і своїми читачами, тож іншого варіанта не передбачав.

- Два роки тому на львівському Форумі видавців вас визнали одним із секс-символів сучасної української літератури, вас називають «літературним мачо». Як ставитесь до цього? Аудиторії більшає?

- Зараз соромлюсь (сміється. – Ю.Т.-Ч.). Бачите, минулого року навіть не приїхав на Форум, бо знав, що позаминулого отак «визнали», тож, думав, треба поберегтися. Насправді іронічно ставлюсь до цього, але з приємністю. Краще визнаний, аніж не визнаний. Вочевидь, було за що. Думаю, розширення моєї жіночої аудиторії і допомогло отримати мені цей «титул».


Довідка «ВЗ»

Дмитро Лазуткін – український поет, журналіст. Народився у Києві 1978 року. Закінчив Національний технічний університет України (КПІ). Працював інженером-металургом, тренером з карате, журналістом, ведучим програм «У світі єдиноборств», «ПроРегбі», «Чоловічий клуб» на Першому національному телеканалі. Коментував Олімпійські ігри в Пекіні і Ванкувері. Вірші пише українською та російською мовами. Друкувався в «Потязі76», «Четверзі», «Кур’єрі Кривбасу», «Кальміюсі». Поетичні збірки: «Дахи» (2003 р.), «Солодощі для плазунів» (2005 р.), “Паприка грез” (2006 р.), «Набиті травою священні корови» (2006 р.), «Бензин» (2008 р.). Лауреат численних літературних премій України та Росії, стипендіат програми Gaude Polonia (Польща, 2004 рік). Бронзовий призер Кубка світу з кікбоксингу та кік-джитсу, чемпіон України з козацького двобою, володар чорного пояса (1-го дану) з кемпо-карате та переможець Першого відкритого чемпіонату України з оберслему.

Юлія ТУНІК-ЧОРНА

(Джерело: Високий замок)

Реклама
Rambler's Top100