Сергій Жадан : Ефіопія : поезії : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Вікторія Жуган (джерело: inform.kharkov.ua)

Ефіопія». Місце, звідки все починається, куди завжди хочеш повернутися,--пояснює назву сам автор.

Під зелено-жовто-червоною обкладинкою—вже знайомий читачам гіркий Жаданівський стьоб—про клей і трам, про циган і китайців, про Москву, Америку, Амстердам і рідний авторові Харків…Про всю оту біду, яку щодня бачимо навіть старанно заплющуючи очі. Про чиєсь зламане життя і про смерть, яка «…відпускає тих, за ким немає боргів».

Сергій Жадан—молодий харківський поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Перша книга «Депеш Мод» вийшла у 2004-му, після чого були «Цитатник» (2005), «Anarchy in the UKR» та ... [ Показати всю рецензію ] «Гімн демократичної молоді»--у 2006-му. Того ж року все це видається під єдиною обкладинкою зі скандальною назвою «Капітал». 2007-ий дає публіці наступний перл—книгу «Марадона», котра, зізнається Жадан, є найвдалішою.

Мала Сцена Дому Актора зібрала творчу еліту харківської молоді, людей, що організовують літературні читання, не можуть дочекатися молодіжного мистецького фестивалю «Остання барикада» і стверджують, що вже має-таки настати культурна революція. Сергій Жадан, у свою чергу, поводиться з публікою щиро й відкрито, складається враження, ніби тебе долучили до таких собі сімейних посиденьок.

«У мене вийшла книга»,--каже Сергій щось саме собою зрозуміле, і маленька зала сповнюється сміхом. Ось вона, харизма—пара дотепів, чарівна посмішка—і аудиторія вже належить йому повністю. І тут Жадан починає читати вірші. Надривно, натхненно, на високих нотах і весь час збиваючись на ритмічний, злагоджений речитатив.

Зала напружується, енергійними оплесками відповідає на щирість поета, і Жадан вже готовий відповідати на будь-які питання. Кладе руки в кишені, опирається на балку—і знову ніби стає звичайною людиною, й неначе не з його уст щойно летіли чари поезії!

Письменник ділиться: на таку злободенну тематику його надихнули можливі парламентські перевибори і політично-економічна криза, що їх супроводжувала. Розповідає, що фільм за його першим кіносценарієм знімати не будуть, а натомість екранізують інше творіння автора. Як організатор «Останньої барикади», обіцяє, що фестиваль, незважаючи на затримку, таки відбудеться у березні.

Жадан іронічно посміхається у відповідь на: «Як ви ставитеся до того, що ваші твори вивчаються тепер у шкільній програмі?» Мовляв, жоден письменник не хотів би потрапити під обкладинку шкільного підручника, а проте Міністерство зовсім не зобов’язане питати дозволу, вчити чи не вчити. Поет також щиро вболіває за книгу Олеся Ульяненка «Жiнка його мрii » ,котру заборонили за нібито порнографію. «Хотілось би, щоб Ульяненко виграв цей бій»,--говорить Жадан.

У кінці зустрічі Сергій здається неймовірно втомленим, але з радістю роздає автографи і охоче спілкується з публікою. Митець дає обіцянку працювати й творчо розвиватися, а поки що…шукайте на книжкових полицях барвисту обкладинку під назвою «Ефіопія»!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Евгения Чуприна (джерело: Мир да Мяч)

Снобы отечественной выделки обычно говорят: «Ах, Жадан… я отчего-то могу читать только «Цитатник», после чего капризно поджимают губы. Но ей-богу, его новый сборник рифмованной поэзии гораздо лучше старого. Кто с этим не согласен, просто путает адреналин своей юности с качеством чужих текстов. Жадан созрел, набил руку, много прочувствовал. На место юных истеричек с пирсингом во всех местах, с резвостью котят терзавших своими черными коготками сердце автора, пришла куда более серьезная особа – смерть. Именно ее, во всех позах и видах, во всех ее гримасах и гримасках, во всем ее спокойствии и ужасающем ... [ Показати всю рецензію ] кокетстве воспевает Жадан в «Ефіопії»
Вообще снобы Жадана последнее время не жалуют. Он вышел из моды. В смысле, он в моде, но со знаком минус. Им слишком долго восхищалось слишком много людей, эти люди выражали свои чувства слишком простодушно, и теперь всякий, кто желает быть оригинальным, зычно заявить о себе, считает необходимым как следует пнуть Сергея. Например, криворожец Максим Кабир на одном из своих выступлений порвал книжку Жадана прямо на глазах у публики. Причем вовсе не потому, что его попросила об этом Нацкомморали, а так, как одна примадонна раскромсала бы концертное платье другой маникюрными ножницами. Представляете, что испытывает 26 летний горомокипящий ориентальный красавец, недавно
презентовавший мощный, но плохо изданный сборник, выигравший слэм в Ялте, обольстивший сотню юных дев и сотворивший еще множество подвигов, когда он читает вроде бы непритязательные, тихие стихи Жадана и понимает, что сколько бы татуировок бы ни набил, в какие бы кандалы себя ни заковал, как бы ни перекрикивал паровоз и не бежал впереди его, он НИКОГДА НЕ СМОЖЕТ ТАК ПИСАТЬ. Потому что уж слишком много в нем перкуссии, мало сострадания. И он набрасывается на книгу обидчика, рвет ее, как индюк – клизму и, как пылкий паладин, готовый убить любого мерзавца, кто скажет кривое слово о его даме сердца, нападает на всякого, кто похвалит Жадана или будет замечен с ним в обществе. И ведь Кабир – это не какая-то эпизодическая сексопатология, а мощный разрушительный талант, иерихонский рупор поколения. Как было бы хорошо, если б не было Жадана, а только один я, – вот мысль, подтачивающая молодых харизматиков и заставляющая их попробовать на зуб пушкинский тезис о гении и злодействе. Так, наверное, насупленные дворовые тучи ревниво поглядывают вверх на нездешнее легкое облачко, подсвеченное солнцем. И это не так плохо. В этом есть драматизм, энергия. Это уже, господа, становится похоже на настоящий литературный процесс, который может заменить публике мексиканские сериалы, а временами и тупые российские мочиловки. Но только вот что страшно – страшно представить себя на месте миролюбивого, кроткого Жадана, который вынужден жить в такой атмосфере. Все-таки нужно быть гуманными и видеть в поэте не агнца на литературное заклание, а живого человека, измученная душа которого и порождает все эти непонятно почему так глубоко волнующие нас гармонии.

Я вспоминаю голоса,
вокзальных кружево предметов,
и тьму, которая росла
между пекарен и буфетов.

И солнце - сочный апельсин
размазывалось по рубашке,
и выгорая, как бензин,
стыдливо пряталось за башни.

Почуяв горечь на губах,
охотники и куртизанки
делили сахар и табак
как с вором вор на полустанке.

И старый подшивал торчок
нашивки, снятые с шинели,
и мягко тучи вдоль ручьев
ползли на крымский перешеек.

И оглянувшись как-то раз
посреди грома и покоя,
внезапно вспомнил я о вас
и сам себе сказал такое:

что в этом остыванье воль
всем заправляет беспорядок;
что черной розой алкоголь
вам вырастает меж лопаток;

что каждого, кто ночью ждет
с товарняком бесшумной встречи,
по смерти только помянет
на сортировочной диспетчер;

что в миг, когда я отойду
за брызгами ночных приливов,
они прорежут пустоту
сигналами локомотивов,

и чьей-то почты багажи
возлягут в станционных залах
остры и жестки,
как ножи,
как перец,
как смола на шпалах.
(Здесь и далее перевод с украинского мой)

Стихи Жадана похожи на бесшумные взрывы огромной убойной силы. Интересно, как он все это внутри переживает – надеюсь, что никак. Но я знаю, что он пишет очень вдумчиво. Слова, как силки, он расставляет по всем правилам охотничьего искусства. Мне Жадан видится эфемерным паучком, который сплел паутину и теперь чутко отслеживает все ее колебания. Или тот же пресловутый дятел, упоминать о котором в приличном тексте уже страшно, потому что столичные интеллектуалы раскатывают бу-га-га лишь от звуков этого слова. Давайте отрешимся от растиражированного имиджа этой птицы. Дятел ведь не столько долбит, сколько прислушивается – где там под корой извивается упругое насекомое, шевелит лапками и усиками, хрустит крыльями. Услышит – и оп! – одним ударом клюва пробивает кору. И только весной, когда не время ловить жуков, а время любить, он стучит по дереву заливисто, самозабвенно, до сотрясения охваченного страстью мозга.

Фабрики в дожде, как в печальной песне,
дождь над мостами летит, стеная.
Там сама решишь, признаться им в болезни
или пусть живут, ничего не зная.

Сама, если захочешь, вернешься когда-то,
может, забудешь про все препоны,
сидишь, воспоминания перекатываешь,
как перекатывают пустые вагоны.

И все размокшие рамы окон
похожи на тайники опустелые,
и дым ползет из трубы высокой,
как душа из остывшего тела.

И смотришь долго, будто сквозь слезы,
в черноту коридорную и верстаковую,
имея ответы на все вопросы,
что так и не пришли никому в голову.

Стихи Жадана очень аскетичны, в них есть сдержанное страдание, какая-то ахматовская печаль. Это делает его, хищника, по сути, некрупного, очень опасным. Да, он умеет прислушиваться к движениям наших душ. На фотографиях, где он запечатлен с разными людьми, мы видим, что везде он повторяет жесты и мимику своего собеседника. Тексты, в том числе и проза, кажутся написанными конкретно «про меня». Разомлев, распарившись от такого внимания, читатель готов раскрыть Жадану всю свою подноготную, рассказать ему даже то, чего тот явно не хочет слушать – уклоняется, убегает. Читатель ощущает себя разочарованным. Он не понимает, что поэт, тем более, такого уровня – это вроде как инопланетянин. Он страдает, чувствует, болеет, как и мы, но мы с ним не одной крови. Считает ли в принципе гений нас братьями по разуму? Не факт. Вот он выхватил из толпы человека, прикрепил к нему невидимые датчики, сканировал мозг, там порылся бог его знает, с какой целью. И растаял, как чеширский кот. А человек остался, растерянно обрывая катетеры. Что ему ввели, что вживили?
Вообще наша любовь к поэзии – нечто густо замешанное на мазохизме. Так жертва влюбляется в маньяка – она этой любовью хочет утвердить свой контроль над происходящим, представить ситуацию так, будто все происходит по ее желанию. Но знаете, без любви жить очень грустно, плоско и неаппетитно, а многие так уже зачерствели, что пробудить в них чувства можно только насилием. Ласковым, внимательным, всеочищающим насилием. Для нашей пользы, с нашего согласия. По принципу: «поступай с другими так, как хочешь, чтобы поступали с тобой».

И я хотел бы в конце пути
Купиться на этот святой обман,
И прежде чем навек отойти,
Прежде чем в чертов нырнуть туман,
Сидеть, попивая свое вино,
Смерти открыто в глаза смотря
С друзьями, которые знают давно,
Знают, но просто не говорят.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Пасічник (джерело: Українська літературна газета)

15:50 6 листопада 2009 року



Сергію, не відчуваєте ностальгії за дев’яностими?

Ні, не відчуваю. Ностальгія взагалі не дуже здорове почуття, яке свідчить, очевидно, що в тебе не все гаразд із теперішнім, якщо ти з такою увагою ставишся до часу минулого. У будь-якому разі в мене більше тепла та ніжності викликають 80-ті, ніж 90-ті. Дев’яності були не надто приємним часом для написання віршів, проте й не найгіршим. Час як час, лише світло часто вимикали.



Як Ви ставитеся до літературних ґенерацій і яку роль у Вашому творчому становленні відіграли дев’ятидесятники?

Доволі критично ... [ Показати всю рецензію ] ставлюся. По-моєму, це взагалі штучний поділ – на ґенерації. У моєму «творчому становленні» значно вагомішу роль відіграли «вісімдесятники» і поети «Розстріляного Відродження», ніж ровесники. Хоча ровесників я щиро люблю, це було прекрасно – входити з ними до «великої літератури» чи до того, що ми вважали за «велику літературу». Хоча дивно: якось із цього нашого середовища не вийшло нічого цілісного – в світоглядному чи суто літературному сенсі, як це було, скажімо, з нашими попередниками. Можливо, справді зовнішні обставини виявились, сильнішими, багато хто зламався і відійшов убік, багато хто просто замовк. Мені загалом здавалося, що вже після нашого досвіду нікому не захочеться ділити поетів за поколіннями. Проте, видно, так усім зручніше.



Цьогоріч у видавництві «Фоліо» вийшли аж дві Ваші поетичні книжки – «Ефіопія» і «Лілі Марлен». З чим пов’язана така продуктивність і на які ще новинки від Сергія Жадана може очікувати читач?

Не знаю, мабуть, продуктивність пов’язана із внутрішньою рівновагою, яка приходить із віком. Коли написання віршів приносить щоразу більше задоволення. Очікувати слід, сподіваюсь, наступних книжок. Тепер я пишу роман, дуже розраховую видати його наступного року.



А спільний проект із «Собаками в космосі» матиме продовження?

Так, безперечно. Лише не знаю, яке саме, але продовження напевне буде. Власне, мені в якийсь момент здалося, що можна вже й закрити цей проект, проте після наших карколомно-феєричних виступів у Німеччині та Австрії було б несправедливо все це так завершити. Думаю, якщо ми зупинимось, нас не зрозуміють.



Чи погоджуєтеся Ви із твердженням Наталки Білоцерківець, що українській літературі бракує добрих романістів?

Їх бракує не лише українській літературі, їх узагалі бракує. Але українській літературі – особливо. Зрештою, не лише романістів.



Стан української поезії викликає більше позитиву?

Ви знаєте, це дуже суб’єктивно, але в мене поезія взагалі викликає більше позитиву. У нас багато гарних поетів – і старших, і молодших. Я більше читаю старших, часто – тих, хто вже помер. Але живих так само люблю.



Як Ви ставитеся до нещодавніх подій в укрсучлітпроцесі, пов’язаних із цензурою? Маю на увазі випадки з Ульяненком та укладачами антології «120 сторінок Содому»?

У нашому суспільстві багато проблем. До певного часу їх ніхто не помічає, здається, що все гаразд, і проблеми ці не такі вже й серйозні. Але вони ніде не зникають, і варто лише зачепити якісь дражливі теми, пов’язані з мораллю, релігією, та навіть політичними переконаннями, як добрий український народ перетворюється на агресивний совковий натовп із купою комплексів та внутрішніх протиріч. Найгірше те, що ближчим часом навряд чи що зміниться. Хіба що в гірший бік. Зрештою, письменник завжди має бути готовим до того, що деякі читачі його будуть ненавидіти.



Ви особисто стикалися з чимось подібним?

Так, постійно. Хоча не можу сказати, що звик до цього. Кожного разу викликає щире подивування чиясь агресія. Здавалося б, не подобається – не читай. Але український читач зазвичай надзвичайно вразливий та безкомпромісний, він, як правило, краще за всіх письменників, разом узятих, знає, що, як і коли потрібно писати. А чого писати в жодному разі не можна. Але інших читачів у нас немає, тож потрібно якось домовлятися з цими.



Піар важливий для літератора чи, якщо твір вартісний, він обов’язково знайде свого читача?

Піар не має до літератури жодного стосунку. Це загалом слово-паразит, яке бажано не вживати взагалі. Щодо вартісних творів, повністю з Вами згоден – свого читача вони завжди знайдуть.



Але ж Ваші книжки і проекти активно рекламуються в усіх ЗМІ. Хіба це не піар?

Та ну – рекламуються обкладинки й прізвище автора. Як правило, про зміст книжки взагалі не йдеться. Я не проти реклами, просто я кажу, що до літератури (себто, до написаного тексту) це не має жодного стосунку. Це речі, які між собою рідко пов’язані.



Ви активно перекладаєте з іноземних мов. Які, на Вашу думку, найістотніші проблеми у сучасній перекладацькій практиці в Україні?

Перерваність традиції класичного українського перекладу, часто – відсутність серйозного і цілісного підходу до проблеми художнього перекладу. У нас переклад щоразу частіше ставлять на потік, видавництва замовляють переклади грубих томів за короткий термін не надто фаховим перекладачам. У принципі, з цього може бути багато шкоди. А може й не бути.



Із перекладеного Вами що можете порекомендувати українській читацькій авдиторії?

Незабаром у видавництві «Фоліо» має вийти книжка вибраних віршів польського поета Марціна Свєтліцького. Перекладали ці вірші Андрій Бондар, Остап Сливинський і я. Ось цей збірник особливо рекомендую – як на мене, це надзвичайно цікавий автор, на жаль, мало знаний у нас.



Цьогоріч на Форумі видавців у Львові Ви представляли двох іноземних авторів. Якими були їхні враження від України і літературного життя у ній?

Вони, здається, були приголомшені тим, що і як у нас відбувається. Думаю, в них тепер буде певне ідеалізування літературної ситуації в Україні, що, мабуть, не дуже добре, проте і не найгірше. Просто в їхньому випадку все дивним чином збіглось – фантастичні виступи, плюс дивовижна атмосфера львівського форуму видавців. Справді, могло скластися враження, що в Україні поетів носять на руках і цитують на вулицях. У будь-якому разі цей проект зі швейцарцями, як видається, може мати продовження у вигляді книжки та повторення виступів. Усе може бути.



Які перспективи української літератури за кордоном?

Вони віддзеркалюють стан і перспективи української літератури в Україні. Потрібно давати собі раду тут.



І наостанок побажання читачам від Сергія Жадана.

Побільше уваги, поменше категоричності. Побільше читайте класики, скоріше зрозумієте сучасників.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віра Балдинюк (джерело: Новинар)

У Харкові та Києві відбулася низка презентацій нової книжки Сергія Жадана "Ефіопія". Ця поетична збірка чекатиме на фахового критика, який зрозуміє правила гри, сподівається автор.



Збірка Ефіопія – це сімдесят сторінок поезії і тридцять сторінок есеїстки, які, за словами автора, можуть слугувати коментарем до віршів. У другій частині збірки зібрані колоритні персонажі – клоуни, проститутки, мертві поети, юні романтичні злодії, молдавські стихійні ботаніки, які вирощують коноплю. У віршах, на відміну від есеїв, значно більше анамнезу, лікарняного дискурсу, фармакологічного досвіду й алкотріпів, ... [ Показати всю рецензію ] готовність ліричного героя до смерті і постійна потреба у знеболювальному. У римованих текстах Ефіопії оселилися щойно звільнені зеки, покалічені пролетарі і наркомани. Під час читання цієї поезії чується механіка великих промислових кораблів, пекельна кочегарня і цеховий гул робітні. Ніби ера цифрової інформації так і не наступила.


- В есеях збірки Ефіопія типізація прочитується як метод – пияки, аптеки, собаки, крамниці. Усе це читачеві пропонується упізнати як частину свого світу. У твоєму новому романі знайдеться місце унікальному, приватному досвіду?

Ця книжка не буде автобіографічною, це буде справжня розповідь, fiction. З характерами і сюжетом. Це не будуть подорожні нотатки, які провокують на такий собі побіжний погляд, коли ти просто ловиш усе, що бачиш з вікна потяга. У романі буде статичний ландшафт, я сподіваюся, що книжка взагалі відрізнятиметься від всього написаного мною.

- Цікавить твоє теперішнє коло читання. Текст, який прочитав за одну ніч?

Кожелянка за одну ніч прочитав, але це тому, що читалося легко. А так щоб аж вразило... Хіба що позаминулого року я прочитав Петра Вайля Стихи про меня. Він уміє писати стилістично легко і цікаво. Але загалом читання було багато, особливо поетичних збірок. Я про це мало говорив, але Ефіопія – це насправді книга стилістичних цитат, там обігрується багато різних чужих поетик – європейських, російських. Просто я сумніваюся, що хтось із критиків це помітить і напише. У цій збірці багато гри. Це ж не книжка про те, що я хочу стати китобоєм. Це відсилання до поезії романтичної доби, до поезії початку ХХ століття. В мені прокинувся філолог, який кілька років мовчав.

- Як ставишся до прози, скажімо, Захара Прілєпіна?

Так, я читав Прілєпіна. Ще кілька років тому в мережі прочитав Патології, мені дуже сподобалося. І кілька місяців тому прочитав його роман Санькя. Нещодавно у нього також вийшла книжка Черевики, повні гарячої горілки, він отримав кілька літературних премій в Росії, в інтернеті було про це багато інформації. Так, нормально, мені подобається. Але, як мені здається, в українській літературі я такої ролі не виконую. Подібний текст цілком може з’явитися у нас, чому ні? Такий наратив ніби сам себе пропонує. Складний і водночас простий у хорошому смислі слова, який може зацікавити багатьох читачів. Я не знаю, хто би у нас за таке взявся. У нас письменники зазвичай не мають такої яскравої біографії.

От Ульян у нас такий за фактурою, він пише цілком інакше. Він би міг взятися за афганську тему, наприклад. У збірці Сто тисяч слів про любов у нього є коротеньке оповідання. І там є дуже така класна штука, він згадав, що з ним було десь там на початку 80-х, без патологій, розчлєньонки і груповухи, він просто узяв дуже ліричний і світлий епізод.

У хороших українських письменників ще є така фішка – вони часто тримають дуже глибоко у собі речі, набагато цікавіші за те, про що вони пишуть. А такі письменники, як Лімонов і Прілєпін з себе видавлюють такі речі, їм це добре вдається. Я з покійним Пако іноді говорив на подібні теми, тому що Пако часто у приватних розмовах розповідав епізоди своєї героїчної біографії. Це ж був просто нереальний досвід. Як він воював, чи як він був на Півночі. Але у його текстах цього залишилося дуже мало – очевидно, з якихось етичних міркувань він вважав, що про це не варто говорити.

- Контактуєш зі своїми європейськими колегами – литовцями, німцями? З ким виходить спілкуватися найбільш природно?

Я з колегами мало спілкуюся. Все обмежується стандартними спільними виступами, листуванням. Не можу назвати це бурхливим спілкуванням.

- Часом можна почути репліки „Занадто багато Жадана!” Ти свідомо обмежуєш свою присутність у ЗМІ як колумніста, наприклад?

Та ні, усе залежить від замовлень. Пропонує Главред писати – я пишу, пропонує Український тиждень – пишу. Не пропонують – не пишу. Я знаю про таку позицію, мовляв, забагато Жадана. Але це може сказати людина, яка моніторить одночасно усі паперові видання і сайти в інтернеті. Зрозуміло, що для такого читача мене буде забагато. Люди, які знаходяться всередині середовища, рідко уявляють собі, що відбувається поза ним. Тобі здається, що ти відомий поет, а вийдеш на вулицю – тебе там ніхто не знає. У них перед очима одна матриця, і якщо вони прочитали дві статті Жадана, значить їм здається, що кожен прочитав ці статті. Тому я на це не дуже зважаю.

- Тебе не обтяжує роль людини, яка мусить виступати певним орієнтиром для суспільства?

Писати колонки – це правильно і добре. Якщо об’єктивно говорити, популярність літератури і її вага у суспільстві різко впали. Тому це непоганий спосіб не те що розширити аудиторію (це якось технічно звучить), а донести простими словами свою позицію якомога більшій кількості людей. Я до цього ставлюся завжди як до гарної літературної школи. Мені здається, що професійний письменник мусить вміти написати текст на будь-яку тему, будь-якого обсягу і в певний термін. Інакше який же це письменник? Окрім натхення і таланту існує таке поняття, як професія.

- Не дратує, коли слухачі в залі намагаються тебе пережартувати?

Та ні, не дратує. Коли відбуваються ось такі зібрання, там обов’язково у великому скупченні людей знайдуться ті, яким це все від початку не подобається, вони приходять тусонути, себе показати, щось зіпсувати. Звичайно, такі речі дратують. Але публіка завжди буває різна. У Харкові, де я живу, усіх бачу частіше. А в Києві за останній рік я помітив таку річ, що молоді люди підходять і кажуть: „Я вперше Вас прочитав”. Насправді аудиторія змінюється. Можливо, вона залишається за віком такою ж, чи зовні.

Для мене інтригою залишається питання, куди діваються читачі, які приходили на зустріч п’ять-шість років тому. Я сьогодні здавав документи до німецького посольства, а дівчина, яка приймала в мене папери, запитала: „А ви не родич Жадана? Я їй відповів, що це я і є. Тоді вона вигукнула: „Так це Ви! А ми ж Вас усі читали в університеті”. Я тоді собі подумав, що це люди, які п’ять років тому приходили на вечори. А зараз вони закінчили навчання, вийшли заміж, отримали роботу, намагаються якось інтегруватися в життя. Цікаво, чи вони продовжують читати книги? Можливо, в чомусь праві критики, коли кажуть про молодіжну прозу, яка розрахована на певний вік? Ніхто ж цього не відслідковував.

- Судячи з реплік на вечорі, багато хто твоїх віршів ще не зрозумів. Ці тексти важко назвати „молодіжними”.

Буває, люди щось чули про Депеш мод, приходять на вечір і думають, що зараз буде продовження Депеш мод. Часто вони навіть не слухають. В Могилянці, принаймні, уважна аудиторія. А коли зустріч в клубі, люди приходять не для того, щоб щось почути, і книжки купують просто, щоб підписати. До того ж, у нас і так критики немає, а хто намагається щось писати, той обов’язково закріплює стереотипи, які потім важко розбити. На кожній зустрічі знаходиться людина, яка запитає: „А це правда, що Ви продалися Фоліо на все життя і за угодою маєте їм писати по три книги на рік?” Також обов’язково прийде людина, яка запитає про риб – чому в моїй поезії так багато риб? І так стається вже багато років. Але все одно хочеться вірити, що люди приходять, бо люблять літературу, а не тому, що десь почули знайоме прізвище.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Михед (джерело: Літакцент)

Можна до хрипоти в горлі та постмодернізму в текстах, доводити певну вторинність творчості Сергія Жадана, — мовляв, «читали й знаємо, звідки інтертекстуальні ноги ростуть». Можна. Проте саме творчість Жадана з його одвічно безпритульними ангелами, рибами, птахами зробила саму літературу ближчою й зрозумілішою читачеві.

За п’ять років, що минули з часу виходу у видавництві «Фоліо» прозового «Депеш Мод», Жадану вдалося потрапити в самісінький центр інформаційного потоку, ставши об’єктом інтересу не одного глянсового щомісячника та суспільно-політичного щотижневика. І навіть ні до чого згадувати ... [ Показати всю рецензію ] про іншомовні переклади, літературні премії, всеукраїнські тури, Дні незалежності з Махном тощо.

Як на мене, то у виграші всі – видавці отримали нову зірку й відразу ж почали шукати когось, хто б писав щось подібне; читачі – якісні тексти та варті уваги книги (сам бачив, як у книжковому магазині дівчинка-підліток вихвалялася перед подругою, що вже зібрала всі книги Жадана); українська література – підвищений інтерес непідкупних читачів і продажних ЗМІ, а головне – впевненість у можливості існування грамотного літпроекту та авторитетного автора, наступну книгу якого, без сумнівів, буде розкуплено. Її, до слова, довелося чекати рік.

І ось з’явилася тоненька книга віршів та новел-есеїв «Ефіопія», що складається з трьох розділів: «Кочегари», «Поети» та «Коментарі» (прозово-есеїстична частина). Чимала дещиця вміщених творів уже публікувалася й раніше, але лишень під однією яскравою обкладинкою (окрема дяка стронговському за оформлення), відкрилися приховані, наче вени, течії поетичних циклів.

«Ефіопія» – це розмисел про можливість прожиття в іншому вимірі (І я колись стану простим китобоєм,// і запишусь на норвезьку посудину) та марення про мандрівки далекими країнами; це спогади про «реальні події», яких ніколи й не було в реальності, можливо, лиш у сні; це морг і портовий склад життєвих вражень; це наркотичний тріп і подорож під трав’яними вітрилами «кораблів», якими завше повняться кишені пацанів із району, котрі тільки й мріють, аби «стати нормальним боксером,// підписати контракт на бої де-небудь у штатах,// завалити пару кубинців і стати зрештою мільйонером,// просаджуючи гонорари на ігрових автоматах».

Як і кілька років тому в циклі «У.Р.С.Р.» (див. «Цитатник», 2005), С.Жадан створює свою особливу територію, терикон спогадів, що закручуються навколо реальності, яку ми звикли бачити й сприймати як буденність. У його омріяній та строкатій Ефіопії, немов у «светрі грубої в’язки», перехрещуються короткі нитки життєвих доль польових командирів, моряків, кочегарів, безпритульних, юного торчка, робітників, китайців-утікачів (супер-хіт: «І ось їдуть//<…>// триста китайців добу до Будапешта – // перші вже на місці, підтягнуться і решта»), молдаван, старих баптистів, проституток і поетів, бо в цій країні, в його Ефіопії, «будинки терпимості, наче будинки творчості, побудовані для контролю за самотніми чоловіками з тяжким минулим».

Око поета споглядає розлогі вигини чорного тіла уявної країни, бачить дріб’язковість, рутинність життя та одночасність співіснування речей там, де тягнеться й переплітається прядиво життя, де колосяться поля канабісу й, можливо, найголовніше, де в портах ошиваються моряки і в літературі відчалюють поети. Або навпаки – в портах та портвейнах зашиваються поети, а в літературі та Леті відчалюють моряки.

У його нових віршах багато портів, моряків і мрій, нав’язливих фантазій, бо, насправді, життя могло скластися інакше, та й прожити (дожити?) його можна по-іншому, «можна було влаштуватися матросами на один із суховантажів, ходити під прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки». Герої С.Жадана – вже згадувані китайці, молдавани, прості пацани та інші – хочуть вирватися за межі й кордони реальності, прорватися в омріяну Країну-Десь-Там, розірвати зашморг буденності і знайти свій брід. Хтось із них усе ж отримає від життя свій «справжній паспорт моряка – перепустку до найтемніших і найсолодших брам», з ним «ти можеш зійти на будь-якій станції і перетнути будь-який кордон»…

А ще Жадан розмірковує про долю поетів. Часом іронічно, часом сумно. Але найчастіше з жорстким холодним поглядом, особливо, коли йдеться про смерть поетів та життя їхніх побратимів (поетичне «Свято, яке завжди з тобою», прозовий «Чорний вересень»). І тільки на поминках когось із них вони знову можуть зустрітися – колись «хороші молоді», та вже давно немолоді поети.

Але все одно поети Жадана «тримаються разом, ніби матроси крейсера», і йдуть на дно, співаючи «гімн братерству і вірності»…

Від тексту до тексту ловиш себе на думці, що насправді не знаєш, чи вірити Жадану, чи ні. Чи шукати «стьоб» в одному з найслабших текстів збірки – «Сталь і ніжність», чи дивуватися, яким «шамкотливим» інтертекстом та сарказмом занесло в збірку, приміром, такі рядки: «І слово правди здіймало своє крило.// І здіймало своє крило слово любові.// І сонце в зеленому небі на захід пливло.// І тягнулись за сонцем зернові та бобові».

Загалом в «Ефіопії» назбирається добрий п’яток відверто незакінчених і дистрофічно слабких текстів, які на загальному яскравому фоні впадають в око. Деякі, приміром, через несмак і драстичність, як то, скажімо, вірш-придибенція «Євтушенко» (розповідь про передчасні чутки про смерть поета Євтушенка та «своєчасно» написаний некролог, який усе одно залишається в редакції газети, бо ж «скільки ще там йому залишилось») та згадувані «Хороші молоді поети» – автор проводить паралель між старшими поетами, які спокійно п’ють кефір, живуть «знежиреним» життям і не знають в обличчя справжніх демонів, і молодими. Ці нахаби б’ють «одне одного по черепу з носака» та заливаються «гівняним болгарським бренді». А результат усе одно єдиний – «Вранці я ригав, випльовуючи в// світову порожнечу рештки бренді.// А він отримав розлад шлунку// після усього свого кефіру// і наклав повні штани». Чи вимірюється відмінність між поколіннями лише отворами, якими сприймається життя та виходить назовні поезія?

Або зовсім необов’язкові тексти. Наприклад, пустенька замальовка «Мулярі зранку починають роботу…» та цивільне життя після двох ходок і президентської амністії в «Один із них працював на ливарному…» (щоправда, цей текст може виправдатися, ніби на допиті, своїми вигадливими римами). Або може з новими віршами С. Жадана статися інша халепа – класний текст має геть необов’язковий та абсурдний фінал, який тільки дратує. Так трапилося з «Воєнкоматом», побудованим як діалог між мамою та сином. Вона йому – «Давай, малий, сходи в воєнкомат», а він їй – «ма, ну шо за діла, ма,// який воєнкомат?» Автор розсипає текстом фрази, що мають усі шанси стати фольклором: «Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас// вся оборона така.// В нас оборона гірша, ніж оборона// Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду», або не менш забійна її репліка – «Подивись, малий: хата без ремонту стоїть,// ти, сука, весь клей винюхав,// обої нічим приклеїти. Давай, малий,// сходи в воєнкомат». Ліричний герой, з подачі автора, не знаходить нічого кращого, ніж зайнятися абсурдною рефлексією та «саморозмінуванням» ухолосту: «Що б я робив, якби раптом став сапером?// Я б викопував протипіхотні міни,// ховав би їх під ліжко,// і слухав уночі,// як вибухівка// пускає своє коріння,// ніби// цибуля»…

Проте за кілька хвилин, за кілька текстів шкірою відчуєш силу поезії (формальні вишуканості та довершеність рим «Ефіопії» направду заслуговують окремих розмов), поета, певного своєї сили, як, приміром, надпотужний «Пінокіо» або «Життя на колесах» (Мені тепер жодної різниці – // що дари господні,// що столовські помиї)…

«Ефіопія» – чудовий початок довгого марафонського забігу «Книжковий рік – 2009». Пам’ятається, ефіопці завше вели перед у перегонах на безкінечні відстані…

Можливо, нарешті, у цій омріяний, викоханій Ефіопії кожен, хто прагнув свободи, її знайде, кожного, хто мріяв про вивільнення з безконечності зашморгу реальності, поет відпустить разом зі шрамами гріхів. І лиш часом згадуватиме про них з «ніжністю, ностальгією та ненавистю» і тихо скаже кожному: «…пливи собі повз пороги,// повз мерехкі електричні турбіни,// подалі від своєї тривоги,// подалі від цієї країни».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Медіапорт)

Говорять, ніби Жадан повторюється. Говорять, ніби збірку «Ефіопія» він написав виключно внаслідок драконівського контракту з видавництвом «Фоліо» – неодмінно книжка на рік! Говорять, ніби традиційні жаданівські теми й образи вже всім давно набридли…

Як же чудово, скажу вам я, що у цьому мінливому світі є щось стабільне! :)

На презентації «Ефіопії» у Харкові, коли Жадан відповідав на традиційне питання щодо матюків у творчості, з’ясувалася концептуальна річ: тексти збірки взагалі не містять нецензурної лексики і очевидно саме цю книжку (іронічний смайлик) можна порекомендувати до читання дітям. ... [ Показати всю рецензію ] Попри очевидну іронічність автора, не можна не відзначити, що поетика «Ефіопії» позначена чи то суто дитячим постмодерністським азартом гри, чи то біблійним закликом «будьте як діти», чи то зверненням до дитини, що живе в душі кожного дорослого.

Діти з’являються на сторінках «Ефіопії» – часом щирі й наївні, як у поезії «Мулярі»: «Діти зупиняються, задирають голови, розглядають картонку неба, на сонці згорілу, мріють стати мулярами із залізними горлами, і мати повні кишені сонячного пилу» (с. 34), але переважно щирі й жорстокі (як у поезії «Пінокіо», де хлопчик «добиває» свої іграшки, або в саркастичному «Воєнкоматі» з його майже хрестоматійним «мамо, я дебіл»). Вони стоять на порозі життя, на нульовій точці відліку і обирають для себе шлях: «Діти робітників, котрі живуть на спальних районах, сходяться на пустирях за чорними теплотрасами і кожного вечора грають від оборони, витоптуючи траву китайськими адідасами. Кожен із них хотів би стати нормальним боксером, і підписати контракт на бої де небудь у штатах…» (с. 23).

Власне, структура збірки якраз і підкреслює опозицію двох життєвих виборів: «Кочегари» та «Поети», ідеальна спільність та соціальна структура – ці антиномії лишаються засадничими для жаданівської міфопоетики.

Друга частина книги «Поети» показує нам правильний стабільний світ, куди мріє потрапити кожна дитина зі спальних районів. Там пишуть свої хорошої вірші і некрологи іще живому Євтушенкові хороші молоді поети, творять свої шедеври правильні письменники («і в тексті першого рум’янились помідори. А в тексті другого птахи клекотіли у високості» (с. 71), а поминки маститого поета («в дитинстві ми читали його книжки, можливо, тому і виросли такими злими» (с. 73) закінчуються банальною бійкою.

Цей світ позбавлений сенсу – і смаку («після двох місяців на таблетках раптом відмовили всі смакові рецептори»), чому наочною ілюстрацією служать блюзнірські зізнання ліричного героя: «Мені що хліб, що прибережне каміння – все має присмак тирси, все має присмак тліну. Мені тепер жодної різниці – що дари господні, Що столовські помиї» (с. 65). Власне, інакше й не може бути у цьому наскрізь фальшивому пост-, пост-, пост- світі, і добрий казкар Жадан не забуває по-дитячому позловтішатися, весело роздаючи покарання: хороший поет усереться кефіром, а птахи другого письменника насеруть на помідори першого :) .

Разом із тим мудрий казкар Жадан не ідеалізує своїх маленьких слухачів – із цих зворушливих і жорстоких дітей із робітничих кварталів і нічних притулків завтра можуть вирости «пси соціальної інфраструктури»: «Безпритульні з вокзалів і в їхній чіпкій повільній розмові, в їхніх жорстоких дитячих серцях стільки злості й стільки любові, ніби спокою у мерцях… Можливо, невидимі і примарні, в тумані, який пливе догори, солдатами щойно сформованих армій вони ще ставатимуть під прапори… І найхоробріші в їхніх загонах, ті, що похмуро мовчать ідучи, ще будуть вішати на балконах ворожок, шулерів і циркачів» (с. 26).

Приймаючи це як даність, Жадан лишається вірним собі «адвокатом трансвеститів» – він утішає, підтримує, проповідує й обіцяє винагороду тим, хто лишився вірним спільноті марґіналів: «Той, хто говорить про смерть і час, говорить усе навпаки. Я знав в обличчя кожного з вас, лузери і пияки. Я чув, який нікотиновий щем ваші ламав голоси. Хто пригадає сьогодні ще ті божевільні часи, …коли ви йшли в золотій імлі, в сутіні хідників – юні обірвані королі борделів і пивняків» (с. 40).

Власне, функція поета – «останнього стійкого комунара алкогольних комун» – якраз і полягає, по перше, у пригадуванні минулого, аби зберегти колективну пам’ять, і прогляданні майбутнього. Поезії першої частини збірки – «Кочегари» – це вечірні казки для дітей і міфоепос для дорослих. Ілюструючи можливості вибору, Жадан свідомо «програє» різні сюжети з вигаданими героями, і основним при цьому для нього стає найлогічніший фінал будь якого сюжету – смерть.

Вона наздоганяє листоношу з Амстердама, котрий замерзає на сорок п’ятому кілометрі дорогою до Стаханова, супроводжує в нелегкому шляху наркокур’єра, повільно вбиває успішного комерсанта. «Смерть моряка річкового флоту схована в прибережній глині», – розповідає автор, і це не відлякує маленьких слухачів, а примушує в унісон з ліричним героєм вигукувати: «І я колись стану простим китобоєм, і запишусь на норвезьку посудину» (с. 17).

Поетизація смерті набирає в «Ефіопії» потужних обертів: «І я хотів би в кінці життя купитись на цей солодкий обман, перш ніж відчалити без вороття, перш ніж пірнути в чортів туман. Сидіти й пити своє вино. Дивитися смерті в просте лице з друзями, котрі все знають давно, знають, але не говорять про це» (с. 20). Цей захоплений пафос умирання тотожний піднесеним есхатологічним очікуванням ранніх християнських громад: «Вже зовсім скоро Господь покличе нас усіх, поверне океанські потоки, пожене нас у темряву», – свідчить ліричний герой, і його впевненість притягує й заворожує. Усі художні засоби поета працюють на його ідеал: на відміну від імперсонального, сухого «правильного» світу, у світі кочегарів і китобоїв усе живе, все дихає, все наповнене фарбами, звуками й відчуттями. У маленьких слухачів не лишається вибору, бо вони теж хочуть бути учасниками цього дійства: «Ти довго тримався за наші місця, за ці гарячі піски… але і ти наважився теж відійти назавжди з червоних вигорілих побереж крізь потаємні ходи. Це віра, яка тебе огорта, допомогла дійти, збираючи в чорних нічних портах ватаги таких, як ти».

Подорож морем, що традиційно асоціюється з переходом від світу живих до світу мертвих, – наскрізна метафора збірки, а загадкова назва «Ефіопія» вочевидь пов’язується тут із топосом обіцяної землі, раю для всіх, хто ризикнув вирушити у цю мандрівку: «Там співи матросів пливуть догори, й між ними пісня твоя, й піднявши зелені свої прапори, лежить Ефіопія. І кожному, хто потрапив туди, хто, зрештою, не потонув, вдосталь буде хліба й води, цукру і тютюну» (с. 22).

Рух до сакральної мети закінчено. Завершено гру в інтертекстуальну цитацію, художні експерименти із сюжетами та образами. Міфопоетична система Жадана, як і завжди, постає перед читачем цілісною і вмотивованою. І як же чудово, скажу вам я, що у цьому мінливому світі є щось стабільне! :)

[ Згорнути рецензію ]