Михайло Бриних : Шахмати для дибілів : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Костянтин РОДИК (джерело: Дзеркало тижня)

Літературні події бувають різні. Часом вони мають модно-спортивний присмак: це коли перший у світі переклад нового роману Стівена Кінґа «Острів Дума» — український. Або, скажімо, літподія на ґрунті залежності: по тому, як продажі прози Марії Матіос перевищили 100 тисяч копій, будь-яка її новинка автоматично стає хітом — як-от нинішня «Москалиця». Але буває, що трапляються книжки, сказати б, мічурінського штибу: коли явлений продукт — не схожий на досі відомі літературні фрукти/овочі, і ще немає слова, яким означити його ексклюзивний смак. Такою подією в нинішньому сезоні стали «Шахмати для дибілів» ... [ Показати всю рецензію ] Михайла Бриниха.

Параметри цієї літературної дивовижі такі. Сюжет: криптоісторія шахів — «клітчатої гідри», що її «рогатий нігадяй» (тобто Люципер), вигадав на нашу голову. Фабула: охоронець продуктового магазину (насправді — масон-тамплієр) вчить відмороженого підлітка грати за шаоліньською методикою (перемагай не силою, а спостережливістю). Мова: 120-відсотковий суржик.

Оцей безберегий Бринихів суржик виявився червоною шматою для биків-видавців, які в сьогорічному журі конкурсу «Коронація слова» віддали першість іншому рукописові, хоча літературні переваги «Шахмат» над усіма претендентами були очевидні не лише для «дибілів». Художній твір, власне, було поціновано за побутовими критеріями, та ще й задемонстровано агресивну «турботу» про естетичну цноту потенційного читача.

На І шаховому чемпіонаті серед українських письменників на сьогорічному Форумі видавців у Львові Будь-який літературний твір, як знати, є історичним документом; джерелом, за допомоги котрого дослідники реконструюють «історію повсякдення». Художнє «джерело», зрозуміло, не є простим соціологічним дзеркалом, але воно також тяжіє до віддзеркалень. Особливо, коли твір є «оповіданням з мовного писаним» (вислів Богдана Жолдака). Тому ставити на карб такому «оповіданню» лексико-стилістичну «нешляхетність» — «вияв безкультур’я», як доказово вважає дослідниця жарґону Леся Ставицька, бо «жарґонний дискурс, попри ґвалтування мовних смаків, є все-таки адекватом дійсности, іноді страхітливішої за найекстремальніший жарґонний ряд» (Короткий словник жарґонної лексики української мови. — К.: Критика, 2003).

Й оскільки ми вже поглянули на прозовий твір як на «історичний документ», то варто згадати й вислів російського історика Василя Ключевського, що «історія — не вчителька, а наглядачка: вона нічого не навчає, а тільки карає за незнання уроків» (за кн.: Наталя Яковенко. Вступ до історії. — К.: Критика, 2007). А за надмірну мовну цнотливість «критиків» історія таки каратиме.

Отже — Бринихів суржик. З ним не все просто. Він не схожий на «натюрліх» Жолдака, Подерв’янського або кітч Вєрки Сердючки. Об’єкт їхніх спостережень — людина натовпу, чиї життєві зацікавлення мають мінімальну амплітуду. Б.Жолдак із майже плакатною експресією змалював мовний портрет цього соціального типу: «—Увотето, — нарешті сказав Толян, втупившись крізь рідину в денце чарки… — Та ну йо ж майо, — зітхнув він до годинника» (Гальма­нах. — К.: Факт, 2007).

Бриниха ця частина народу цікавила хіба в попередньому романі, де окремі персонажі «завжди мали причини для радості та щастя місткістю 0.5, 0.7, 0.75, 1, 1.5, 2, а колись — зять привіз із «загранки» — 5.5 літрів» (Електронний пластилін. — К.: Факт, 2007). У «Шахматах» йому знадобився персонаж, що має більше звивин, аніж у мізках пересічних представників більшості, — стільки, аби наважитися самотужки «приоткрить портьєру, за которою складірувані загадки нашого мірозданія». Бриниха зацікавив феномен того, як утворюється так звана масова свідомість в окремо взятій не пропащій голові.

Як значить британський дослідник поп-культури Джон Сторі, «мова визначає і структурує наше сприйняття дійсності… Те, як ми опановуємо світ, посутньо залежить від мови, якою ми користуємося» (Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005). Проте, ця формула нагадує іванця-киванця і є лише локальним проявом філософської притчі про курку/яйце. Справді, аби опановувати світ за допомоги мови, слід спочатку засвоїти мовні уроки цього світу. Уроки ж ці зовсім не факультативні, а жорст­ко нав’язувані соціумом-масою та владною пропагандистською машиною — часто з використанням єзуїтських методик на кшталт НЛП (нейролінгвістичного програмування). Отож досліджувати, як панівний мовний дискурс змінює ментальні характеристики людини, — захоплююча справа. В літературі чи не найвіртуознішим «слідчим» у цій справі був Андрій Платонов. У сучасному українському письменстві мовні хвороби вивчав Володимир Діброва часів свого «Короткого курсу». Тепер до цієї компанії долучився Михайло Бриних.

За формою «Шахмати для дибілів» — це конспірологічний детектив «тіпа» Браунового «Коду да Вінчі» або «Ампіру В» Пелевіна. Лише анекдотичніше: «Я попрошу тебе, мій кирпатий мальчік, вислухать цю тайну не менш уважно, ніж ти учора ізучав свіжий номер «Плейбоя» з Іреною Карпою на обложці». Яку ж таємницю криють, на думку автора, шахи і чи про шахи це взагалі?

Наївно було би «купитися» на жанровий підзаголовок цієї книжки: «Роман-посібник». Не введуть в оману й численні діаграми шахових партій, використані замість ілюстрацій. Та й у главах-«лекціях» ідеться не так про техніку дебютів/гамбітів, як про психотехнології несиметричних ходів — заради не так окремої перемоги, як здобуття влади над умами шахового народу шляхом легітимізації свого імені у наз­ві «придуманого» дебюту. Тобто йдеться про піар.

Якщо препарувати суржик «Шахмат», то можна побачити, що мова головного персонажа найбільше засмічена ошматтям популістської риторики політиків. Здається, це і є код до Бринихової алегорії: він написав смішний анекдотичний (зовні) і вельми тривожний (за прихованою суттю) твір про інфекційний вплив політтехнологій на електорат. За такого погляду на зашифрований сенс «Шахмат» стає яс­но, що замовником всеохопного піару є головний шахіст — Диявол. Він же — уособлення сучасного українського топ-політика: грає не на спортивний, а на цілком меркантильний інтерес (мільйони, маєтки, сфери впливу). За образом і «подобієм» вибудовується вся вертикаль інтересів — аж до базарного рівня («запомни це і передай своїм дворовим друзям, які привикли іграть на щолбани да подсрачнікі»).

Увесь цей голий інтерес і треба задекорувати піаром: мовляв, гра в шахи (тобто політика) — діяльність виключно во благо народу. Водночас потрібно закарбувати в головах виборців, що тільки така діяльність до того блага веде, а будь-яка опозиція апріорі шкідлива й тому слід ретельно берегти «свій мозг от пагубного карієса азартних ігр тіпа дурака, казла да пресквєрного насміхання над святостью 64-х кліток, ім’я котрому — шашкі». Інакше кажучи — «Не сметь думать что попало!» (Андрей Платонов. Котлован. — Новый мир, 1987, №6).

Такий ракурс прочитання «Шахмат» несподівано висвітлює чимало епізодів нашої політичної історії кількох останніх років. Як-от епізод про злих піарників, які мешкають «на північ від Чернігова, де земля заокруглюється і обростає кустарніками», робота котрих така філігранна, що «не каждий, моє многогрішне дитя, здатен узрєть, як хіла осліца людського інтелєкта перетворюється на царівну-красавіцу з порнофільмов». А «ідея» всього твору зводиться до правил гігієни, що необхідні кожному громадянинові, аби не підхопити вірусу політзалежності: «Перейдем до правила третього, яке нада держать в черепній коробці дажи при условіях, шо там всьо мєсто пожрав дух борьби». Суть правила не розкриваю, але, повірте, воно мало чим різниться від перестороги професора Преображенського з «Собачого серця»: не читайте перед обідом газет.

Коли ми приймемо такий спосіб дешифрування «Шахмат», то цілком логічно виглядатиме й дивний, як на перший погляд, вибір автором суржику. Леся Ставицька пише: «Як елемент сміхового олюднення світу, субстандартна лексика, особливо у текстовій перспективі, дозволяє стати «над світом» тією мірою, якою жарґон і сленґ вивищується над трагізмом і абсурдністю буття». А споживацьку вартість цієї веселої книжки можна маркувати експертним висновком Юрія Шереха: «У здоровому смісі виходимо ми на світлі обрії життєвої радости, до здорового, расі притаманного незнищенного оптимізму. Попри всі деструкції — конструктивного. Майже по-соцреалістичному життєствердного» (Поза книжками і з книжок. — К.: Час, 1998).

* * *
«Так шо ми імєєм, отрішившись від гнілосних стереотипів?», — може поспитати головний персонаж «Шахмат», відкинувши всі конспірологічні побудови цієї рецензії. В такому випадку варто пригадати одне запитання з роману Орхана Памука: «Можно ли выдумать рассказ, не имеющий никакого смысла, но доставляющий удовольствие, если его читать и слушать?» (Белая крепость. — Иностранная литература, 2004, №3). Можна. Читайте «Шахмати для дибілів».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан-Олег Горобчук (джерело: "Сучасність", №10, 2008)

Містика, педофілійні підозри, геніальність і шпигунські інтриґи – ось лише маленька частка сюжетної канви нового роману Михайла Бриниха, цьогоріч відзначеного 3-ю премією конкурсу «Коронація слова». Але якраз сюжет у ньому важить не багато, адже роман цей – не що інше як шаховий підручник для нового покоління, під зав’язку напханий органічною для київської сміхової школи лексикою (тобто суржиком). В основі сюжету – «шахматне» виховання маленького хлопчика Міші простим маґазинним охоронцем доктором Падлюччо, здобрене описами шахових дебютів, гамбітів, ґросмейстерських поєдинків, що стали класичними. ... [ Показати всю рецензію ] До «Шахмат для дибілів» можна добирати різноманітні означення: роман виховання (як зазначено в анотації), роман-лабіринт (вихід із якого пролягає в наступний роман, на що прозоро натякає фінал), функціональний роман, нарешті – роман-гра в усіх сенсах цього слова.

Щоб зрозуміти логіку написання цього твору, треба хоч трішки знати самого автора. З одного боку, він – учасник шахового турніру Blaszczak Memorial у Вроцлаві 1990 року, на якому посів почесне 96-те місце, а з другого – письменник, критик, телеведучий, людина гострої іронії і не менш винахідливої розмовної мови. Тому писати в стилі «Шахмат для дибілів» для Бриниха – це все одно що розмовляти із самим собою вголос. Ось і виходить, що діалог наставника – доктора Падлюччо (саме так, до речі, Бриних назвав свій блоґ на сайті www.livejournal.com) і маленького генія «шахмат» Міші (Бриниха?) – це безперервна гра із собою, лише з творчої необхідности втілена у слова – для читача, що ніби підглядає за таїнством гри-із-самим-собою у щілинку книги, не підозрюючи, що за ним самим не менш безсовісно підглядають із її безодні.

Власне, «шахмати» і є безоднею. Чи не найпереконливішим місцем роману стали класичні шахові баталії, про які, щоправда, не було б так цікаво читати без блискучих метафоричних пасажів Бриниха, на кшталт «в началі цієї віртуозної, як прижок матацикліста через велику кітайську стіну, атаки білі жертвують каня: 17. Ne4-f6+ (напомінаю, що це не плюс, а шах, тоість – угроза дать каралю в диню)». Бриних, устами доктора Падлюччо значно підперчує пісну шахову теорію, в результаті, наприклад, класичний дебют Уйтелки представлено так: «саме аутічне шахматне начало, плод снобізма і лузєрского унинія». А про ХІХ століття зауважено таке: «жадность у 19-му столітті (...) щиталась нормальнєйшим людським рефлєксом, одним із небагатьох, що отлічає созданіє Боже від галімої абіззяни». Читати «Шахмати…» корисно для саморозвитку, а, крім того, це нагода насолодитися шикарним зразком сучасної сміхової культури. Якраз той випадок, коли відчути себе «дибілом» – велике задоволення.

Високочолі дослідники могли б угледіти в цьому романі чимало цікавого матеріалу для своїх теоретизувань щодо української літератури. Водночас, на відміну від багатьох новочасних романів, Бринихові «Шахмати…» читатимуться однаково легко й невимушено як у метро, так і при світлі старезних бібліотечних ламп.

[ Згорнути рецензію ]