|
Вітражі
Міла Іванцова
— Нора-Друк,
2010.
— 206 с.
— (Серія: День Європи).
— м.Київ. — Наклад 2600 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-2961-55-3
ББК: 84У
Жанр:
— Родинна сага
— Міське
— Психологічне
Анотація:
Роман "Вітражі" - про сучасних людей, про сучасний Київ. Але події роману історично та географічно знаходяться в межах від початку Другої світової війни до сьогоднення та від Франції на Заході до таборів ГУЛАГу в Казахстані.
Головна героїня роману - Поліна, млода жінка, перекладачка з французької, яка через проблеми в особистому житті не може зосередитися на перекладі роману Франсуази Саган, вже покійної, але за життя дуже відомої, епатажної французької письменниці. Щоб стимулювати себе до роботи, Поліна починає "копати" біографію авторки, особистість якої зрештою стає їй цікавішою за її творчість.
Роман не про Саган, але якоюсь мірою й про неї.
Є ще одна лінія сюжету, доволі несподівана, трохи детективна, трохи філософська, щемна та щира, про яку автор не хоче говорити завчасно, щоб не позбавити читача задоволення робити власні відкриття.
Смачного вам читання!
Щиро - Міла Іванцова
|
Лінк із зображенням книжки:
|
1
Поліна наперед розрахувалась за два місяці оренди й зачинила двері за господарем квартири. Вона обійшла свою валізу, переступила через два целофанових пакети з похапцем складеними речами та ввійшла до кухні, яка через широкий пролом у стіні перетікала в кімнату – імпровізоване «студіо».
Квартира віддзеркалювала єство хазяїна, що вирішив укотре сховатись від холодної місцевої зими у південних широтах, подорожуючи з однодумцями вздовж узбережжя Індії. Він був і справді дивний, але зовсім не дурний. З тих, що самі не напружуються, але й інших не напружують.
Умови оренди цього неординарного житла ... [ Показати весь уривок ]
були прийнятні – плата помірна, термін – три-чотири місяці, вимог до квартирантки ніяких, хіба що - штук зо сто кактусів мешкали на підвіконні та полицях упоперек вікна. До них додавалася роздрукована необтяжлива інструкція по догляду.
Особисті речі хазяїна та його подружки було тимчасово запхано до правої половини шафи та на антресолі. В кутку кімнати на підлозі лежав сучасний товстий майже квадратний матрац. Його покривала ковдра, аматорськи зшита з різнокольорових клаптів. В іншому кутку на столі мешкав старенький хазяйський комп’ютер із доступом до Інтернету, яким Поліні дозволено було користуватись за умови оплати всіх квитанцій. То був великий плюс, бо першим питанням по переїзді було саме це – «Як тепер жити і працювати без компа?»
.
Перевіривши обидві свої поштові скриньки, Поліна не знайшла там нічого, крім надокучливої реклами. Вона примружила очі, завмерла, втупилась у крапку на екрані, відганяючи від себе думки про того, від кого воліла б отримати листа. Одержати, а потім стисло й однозначно відповісти, що подібної підлоти не пробачить ніколи.
.
За інших обставин вона б почала прибирати це помешкання. Видраїла би плиту зі слідами розбризканої олії та кави, що залила конфорку. Терла б старі кахлі, забризкані жиром, мийку, руду ванну та унітаз, тріпала б строкаті килимки, плетені товстим гачком з ганчір’я, - певно витвори тієї самої майстрині, котра шила ковдру. Може, заразом вимила б вікна та підвіконня, закопчену кухонну люстру, схожу на перекинуту салатницю, повикидала б цукерки-льодяники, що злиплися в піалі на столі, та бляшанки з-під розчинної кави зі старими недопалками. Але зараз на все це у Поліни не було сил. Не було ні сил, ні бажання навіть розібрати свою похапцем складену валізу.
Вона повернулась до коридору, повісила на гачок біля дверей куртку, зняла чобітки й знов через кухню пройшла до кімнати, бо справжній вхід туди було загороджено в коридорі шафою. Ще раз перевірила пошту – нічого.
Сутеніло. Не вимикаючи комп’ютер, Поліна побрела до квадратного матрацу, заширокого для однієї тендітної жінки, і завмерла від думки про схожість аби з чого та аби як зшитої ковдри з її власним життям.
Як була, у светрі та джинсах, вона безсило лягла на матрац і загорнулась у ковдру, із подивом виявивши зі споду не розтріпані шви, а пристрочену синю цупку підкладку, що приховувала огріхи та надавала міцності всьому дивакуватому виробу. Це було останнє, що зафіксував її втомлений мозок, поринаючи в сон, як у провалля.
@@@
Тобі, звісно, до лампочки, тобі наплювати, що я третій день не виходжу з дому навіть по хліб. Їсти не хочеться. Треба б купити якоїсь хімії та видраїти мою нову печеру. Але на це плювати мені. Поки що.
Я п’ю їхній чай і навіть варила спагетті на брудній плиті у каструлі з одламаною ручкою. Правда, їсти їх не хотілося. Я запхала в себе кілька тих черв’яків, спостерігаючи, як вони всмоктуються до рота, наче в дитинстві. Але тоді я відчувала їхній смак, а зараз ні. Може тому, що не знайшлося масла, а може, мені просто зараз нічого не смакує, навіть, якщо б це був великий бутер з червоною ікрою на свіжому батоні.
То скажи – навіщо мені вставати, одягатись та йти у дощову осінь по їжу, яка мені огидна, чи по «Доместос», яким немає сил скористатись за призначенням?
Звісно, все це тобі до лампочки, бо ти навіть не уявляєш, як це – врізатись на повному ходу своєю щасливою посмішкою в брудну стіну. І втратити твердь під ногами. А заразом і віру в людей. Тобі до лампочки. І це можна зрозуміти. Ще тиждень тому я сама вважала, що живу в щасливому місті серед щасливих людей.
@@@
Нічого собі новини…
Я би з радістю приїхав тебе побачити. І привіз би ікри, щоб зробити тобі великий свіжий бутер, і вислухав би твою історію про брудну стіну… Може, навіть видраїв би ту засрану плиту, щоб зварити на ній свіжої кави, але…
Але я зараз в іншому місті, в іншій країні, на іншому континенті, дивлюся на ідіотські пальми й чекаю команди летіти, куди скажуть. Нажаль, не додому, це точно.
Та якщо тобі накипіло, можеш розповісти мені все. Правда, я не певен, що зможу давати поради. Та й навряд ти їх слухатимеш. Але інколи досить виговоритись, щоб полегшало.
А їсти таки треба!
................................ [ Згорнути уривок ]
|
