Міла Іванцова : Вітражі : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тетяна Зінченко (джерело: ВВС)

Ця книжка лише нещодавно побачила світ, але її прочитала, на мою думку, вже чимала кількість читачів. Це кажу з того, що багато чула відгуків знайомих, колег, студентів, що починалися словами "Вона має рацію, бо наше життя – це ТАКІ вітражі!". А я пропоную на це політати на літаку і подивитися вниз: отам вітражі!

Народжується людина на одній частині земної півкулі, а млинок подій і вітер змін переносить її на іншу, живе і творить людина на одному клаптику планети, а про її творчість і життя знають далеко за межами того клаптика… І як так відбувається з нами? Чи існує хоч якась логіка у ході ... [ Показати всю рецензію ] подій, і чому яскраві кольори клаптиків ковдри головної героїні так чітко натякають на яскравість життя – попри всілякі депресії, які переживає головна героїня і які переживаємо ми – думки снують, як павутиння павучка, що раз по раз з'являється у творі і також обнадіює, бо він з’являється не так до клопотів, як до кохання…
Перша сторінка роману

А коли так думаєш – то хочеться читати далі. Мені здалося, що давно я не читала книжок так миттєво, як цю, хоч читаю досить багато. І плелися думки, і, як не дивно, знаходилися відповіді на давно порушені для себе питання… Моя мама після прочитання "Вітражів" сказала: "Так воно є! І так в життю є!". Я не виправляла її і не сперечалася, а потім ще довго цитувала про себе це недосконале з точки зору синтаксису речення, але точне за визначенням, бо найбільше їй довіряю. А тому довіряю і письменниці.

Роман написано в облюбованому класиками стилі реалізму, найбільш виграшному, щоб якнайповніше відобразити сучасність і дещо узагальнити, пояснити читачам, показати прості виходи зі складних ситуацій, які, за бажання, можна знайти. Поліна – перекладачка з французької, переживає душевну кризу, як це може трапитися з будь-якою людиною, незалежно від фаху чи місця проживання. І такими маленькими видаються їй проблеми інших на тлі своїх, що втрачає навіть цікавість до їжі, а що вже говорити про роботу – замовлення на переклад роману Франсуази Саган – відомої французької письменниці, незвичайної жінки за творчістю, за стилем життя, за характером…

І лише листи "далекому другу" льотчику десь глибоко в душі запалюють у ній надію, знову загашують, а читачі тримають думку напруженою – що там , зрештою, далі? Чому вона така безпорадна? А далі – цілий калейдоскоп! Про бабусю Ніколь, яка, потрапивши до Радянського Союзу з Франції після війни, виховала онуку-сироту, про Стефку – дівчину-вогонь, абсолютну протилежність Поліни, протилежний полюс, і про їхню дивну дружбу, дивну, але настільки міцну, віддану й ніжну, що їх стосунки зовсім не дивують, тримаючи читача в стані загадковості, здивованості, несподіваності, але й цікавості…

Ламається комп’ютер, ламаються думки, ламається ця одна – найсвітліша – лінія в житті Поліни, яка ще тримає її - ще один її знайомий (знову ще один?) Богдан – читає це приватне листування – сокровенні зізнання… Але що не трапляється у нашому житті – все на краще… Так і в романі: коли вже все видається безнадійним, коли рушаться ілюзії, коли найближча подруга краде навіть твою власну історію, десь майже нізвідки з’являється проста людська радість. І не важливо, що іде колючий сніг – впустивши його в душу, ми цим самим впускаємо і весну.

Прочитайте роман – ви побачите, як народжується кохання – серед снігу та безнадії. І як воно змінює все – і клаптики на ковдрі стають настільки яскравими, що куди тій зимі братися! І ти дивишся на світ іншими очима, розумієш інших, переймаєшся їхніми долями…

Історія Франсуази Саган просто полонить Поліну. В неї є сили на розуміння. І до чого справді все на землі взаємопов’язано – навіть життя цих двох жінок, народжених далеко одна від одної у різний час…

Цікавий літературний прийом – "книжка в книжці". Завжди відносила такі прийоми до прийомів "вищого пілотажу" в літературі. Письменниці цей прийом вдався бездоганно! "Моя бабуся спала з Саган" - це те, що робить роман різноплановим у першу чергу. А ще – різні історичні пласти, історичні події, міжнародні зв’язки та значний часовий проміжок наближають роман до визнаних епічних творів. Це і події Другої світової війни, і окупація Франції, окупація Києва, табори ГУЛАГу.

Мова роману – барвиста, легка, народна. Авторка не прагнула епатувати читача лайливою чи загалом нецензурною лексикою, як це інколи трапляється – вона написала просто, здається, з першого подиху, хоч насправді, за її зізнанням, робота над романом тривала півтора року. Народна мудрість, народні звичаї, навіть цитати іноземною з перекладом сприяють легкому прочитанню і сприйняттю… Велика кількість сюжетних ліній має своє логічне завершення, не виступає з загальної канви тексту, доповнює та збагачує головну лінію, а головне – постійно тримає читача у напрузі, не дає відірватися, та й просто хочеться знати, що там далі покаже героїні життя, "зібране з неправильних різнокольорових шматочків скла, котрі врешті-решт утворюють єдину картину".

Ну і, звичайно, загальнолюдські цінності, нагадані нам у романі, роблять твір особливо бажаним у читацькому світі. Концепція людини, вибудована з тонким психологічним чуттям, дозволяє кожному розгледіти в романі щось своє, а відтак, оцінити його за найвищою шкалою. Нехай читацькою – але з надією на те, що фахівці також скажуть своє слово. Особисто я не особливо чекатиму на думку фахівців. Я чекаю на новий роман письменниці. Хотіла запитати, про що буде новий роман. Але слухала, як стурбовано вона говорила про своє нинішнє творіння: "Сподіваюся, моє дитя піде в люди…" Не хотілося говорити, що воно вже давно пішло в люди, нехай вона це відчує. І пише нові твори – ми їй віримо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: ВВС)

"Вітражі", що творять реальне життя, а відтак і… літературу: рецензія на роман Міли Іванцової "Вітражі".

Другий і вже доволі обговорюваний роман Міли Іванцової "Вітражі" прочитала за добу. Чому?

Як розповідала авторка, ця її робота непроста, бо писала її цілих півтора року, відтак повідала не лише події, що "відбуваються тут і тепер", а охопила "чималу географію та історію, розмахом від початку Другої світової війни у Франції, її окупації, визволення й аж до окупації Києва та повоєнних таборів ГУЛАГу"… Зрештою, як каже письменниця, є у цьому романі і кохання, і зрада, і жіноча дружба, і "нетрадиційні ... [ Показати всю рецензію ] стосунки"…

Отож, актуальність теми очевидна – стосунки "чоловік-жінка", дружба поміж жінок (буває-не буває) і найголовніше – наше родове коріння. Нині це чи не найважливіше, бо так мало знаємо, а, дізнавшись, дивуємося, зачаровуємося несподіваністю поворотів долі, а, пробудившись від невідомості, таки прагнемо вивчати: "хто ти є?", чи то пак "чий ти є?" Але ми, як зазначає автор, над цим "на бігу й не задумуємось".
Перша сторінка "Вітражів"

Узявши до рук гарно оформлену книжку, що вийшла друком у видавництві "Нора-Друк", передусім завважуєш, що дія роману "Вітражі" відбувається у сучасному Києві, а головна героїня Поліна, перекладачка з французької, перебуває у не найліпшому психологічному стані. Одне слово, їй ледь за тридцять і вона у відчаї через особисті проблеми, що спричинюють і байдужість до роботи, якою заробляєш на життя.

Що вдієш – отакі ми, середньостатистичні (ох і кепське це слово) українки, підвладні емоціям…

Так от – робота не йде. Але, як відомо, не завше так буде. От і Поліна знайомиться з програмістом Богданом, що незабаром стане головним чоловіком у її житті. Але то буде згодом. А поки Поліна продовжує нудьгувати й листуватися із "далеким" віртуальним "другом", повідуючи йому про свої найпотаємніші переживання. Тож якою буде її реакція, коли дізнається, що отой, здавалося б, "рятівний круг" на ймення Богдан, пробрався-прокрався до найсокровеннішого, не тяжко здогадатися. Тож оте перше засолодке, як на мене, враження, що Богдан – ідеальний мужчина, таки розвіюється. Мабуть, авторка недаремно спонукає нас до цього. Бо ж хіба буваємо ми, люди, ідеальними? Авжеж, ні. Бо в кожного – свої… "ідеали"…

Одначе, й дощенту розчаровуватися теж не варто, – веде до думки авторка. Бо ж саме з отих потаємних прочитань Богдан дізнається невтішну історію Поліни: вона рано залишилася сиротою і її виховувала бабуся Ніколь, що дивним чином після війни з Франції потрапила до Радянського Союзу. А ще якось дізнається про те, що колишня подруга Поліни Стефка написала книжку, привласнивши при цьому чужу, добре знану Поліні, історію! Щоправда, для нього важливо дістати цю книжку для коханої.

Мало того, вельми доладно вплітається у роман і постать відомої французької письменниці Франсуази Саган, що саме її твори має перекласти Поліна. Чи важливою є ця сюжетна лінія? Хтозна. Бо, гадаю, знайдуться читачі, які й не знатимуть, про кого йдеться. Ну, довідаються, що була у Франції така собі класик сучасної літератури Франсуаза Саган, котра прожила не таке вже й солодке життя. Однак важливіше, мабуть, те, що читачі переконаються: "Земля таки кругла", якщо жителі сучасного Києва дивним чином можуть бути пов’язані з такою відомою, а, отже, недосяжною письменницею з Франції! Себто все набагато простіше, ніж нам видається, усе можливе в житті. І саме в житті, а не в книжках. Бо книжки то і є зображення усього того, чим жили, живемо й іще довго житимемо…

Так от чи не цю задачу ставила перед собою письменниця Міла Іванцова? Іще раз довести, що наше життя, як вітражі, – "зібране з неправильних різнокольорових шматочків скла, котрі врешті-решт утворюють єдину картину", що так і зветься – життя?.. Коли ж дочитуєш роман до кінця, то й геть перехоплює подих – ох, як несподівано! І задумуєшся: а чи не бабуся Ніколь – головна героїня роману, котра просто-таки вражає почуттям самопожертви, силою любові та людяністю…

А де ж, як не в житті, трапляється таке, про що й гадки не маєш…

Гадаю, Міла Іванцова довела, що недаремно взялася писати великі форми текстів, бо цього разу у романі – нічого зайвого. Під час прочитання стараєшся не оминути бодай якоїсь деталі, адже все тут взаємопов’язано й доладно. Письменниця змогла напрочуд логічно й послідовно поєднати, задавалося б, непоєднуване: такі різні історії бабусі Ніколь, Франсуази Саган і молодої Поліни. Як оті вітражі, гармонійно вибудувала частинками своє нове дітище: за допомогою "віртуальних листів" повідала історію молодої героїні, влучно та цікаво вплела у твір життєві нюанси Франсуази Саган і розповідь про наших пращурів, що потерпали в таборах, переживали жахіття війни, теж читалася з великим захопленням. Відтак різноплановий текст вийшов доладним, цілісним, не розхристаним. Кожна сюжетна лінія завершувалася несподівано, і це тримало в напрузі, спонукало якнайшвидше дочитати до кінця.

Щодо мови викладу, то позиція авторки відома: мова у її текстах, "звичайна, київська", бо оці "колоритні "позаяк", "відтак", "наразі" пересічний киянин не вживає, та й не кожен їх розуміє". Вона ж воліє "говорити з читачем однією мовою".

Хочеться окремо сказати й про книжку в книжці "Моя бабуся спала з Саган", яку написала одна з героїнь. Спершу, коли разом із Поліною читаєш її, задумуєшся: навіщо письменниця Іванцова цитує, себто переписує чийсь твір?! І врешті доходиш, що його написала саме героїня роману, а значить – письменниця Міла Іванцова. І на це їй теж стало талану!

Цікаво, що оту французьку приказку: "Вранішній павук – до смутку, павук в обід – клопіт, павук увечері – надія" одразу хочеш застосувати у реальному житті. Ану-но, павуче, не смій вранці мені на очі з’являтися! Або ось такий момент, що зачепив і повіяв теплом: "Павучок десь сховався. Поліна посміхнулась, усвідомивши, що живе в цій дивній квартирі не сама. Цікаво – той павучок дівчинка чи хлопчик?.."

Загалом письменниця й цього разу постала у ролі, про яку сама зізнається, мовляв, я не хочу бути вискочкою, мені приємніше почуватися такою, як усі... Себто і в текстах намагається не зраджувати легкості, позитиву, світлу, несподіваному, проте, хепі-енду.

Вітраж – це особливий вид мистецтва, який виготовляється зі спеціального кольорового скла, спаяного між собою.

А в житті хіба не так? Воно ж-бо твориться щодня, щохвилини...

Як і література – слово до слова, книжка до книжки, автор до автора…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Аліна Небельмес (джерело: Буквоїд)

Давно не читала книжки за один день. Просто і легко. Без затягувань, без читання абзаців по діагоналі. Такою книгою став роман Міли Іванцової «Вітражі».

Нічого не знаючи про авторку, та й про саму книгу, відкрила для себе, що в українській літературі є, а для мене з’явилася книга, що мала непередбачувані шокові моменти.

Основна дія роману відбувається в сучасному Києві. Головна героїня перекладачка з французької Поліна переживає обман коханої людини, цинізм і тяжкий розрив, переоцінка цінностей забиває її в глухий кут. Але що б не сталося, життя продовжується і є робота – замовили переклад ... [ Показати всю рецензію ] роману Франсуази Саган, є репетиторство… і є бажання змінити щось у житті. Винайнявши «дивну» квартиру, маючи в користуванні комп’ютер та Інтернет господарів квартири, Поліна намагається працювати, але наразі виходить тільки писати листи «другу, який дуже далеко». Робота не йде. Ситуація змінюється, коли зненацька ламається комп’ютер. «Комп’ютерний лікар» Богдан, дізнавшись паролі Поліни, читає листування Поліни з «далеким другом», з якого довідується, що вона рано залишилася сиротою і була вихована бабусею Ніколь, яка дивним чином після війни потрапила з Франції до Радянського Союзу. Також він дізнається, що Стефка, студентська подруга Поліни, написала книжку, використавши історію бабці Ніколь. Богдан втручається у «футлярне» життя Поліни написавши їй листа… Це не надто тішить Поліну. І щоб здобути прихильність дівчини, Богдан маленькими кроками намагається допомогти їй: добуває книжку Стефки, влаштовує зустріч двох подруг. Згодом Поліна дізнається справжню історію бабусі Ніколь, яка виявилася… ну про це самі прочитаєте.

У книзі є мова про дружбу і самотність, про замкненість і про любов, про зраду і те, що її пробачають і є нібито нетрадиційні стосунки, які виглядають «притягненими за вуха», авторка могла обійтися і без них. Хоча, можливо, для промоції книги це виправданий хід, але сюжет книги виграє в інших частинах. Зокрема, у дивовижній (навіть карколомній) історії бабусі Ніколь, яка відкривається лишень після кількох років по її смерті, це вносить нове, «живе», незнайоме досі прочитання книги, яка теж має свій крутий поворот. І ця сюжетна історія настільки вписується в самі історичні події, які були (чи могли бути) на території СРСР, під час окупації Франції, пізніше Києва - усе під час ІІ Світової війни, що просто захоплюєшся і дякуєш письменниці, за оце щосьнове в сучасній українській літературі.

Про французьку письменницю Франсуазу Саган, незвичайну за творчістю, характером, стилем життя, у книжці згадано теж неспроста. Українська письменниця ніби проводить паралелі: замкненість головної героїні та нелюбов до публічності Франсуази Саган; лесбійський досвід Поліни та Стефки й життя Франсуази Саган із жінками, дитинство Франсуази та Ніколь у Франції, нетипові сімейні стосунки між чоловіком і жінкою, які дозволяють один одному ходити «на ліво» і нетипові стосунки, які мала Франсуаза Саган…

Тим, хто бажає більше дізнатися про Саган, раджу перед прочитанням книги «Вітражі» переглянути фільм «Франсуаза Саган».

Рукопис роману «Вітражі» відзначено дипломом «Вибір видавців» конкурсу «Коронація слова».

[ Згорнути рецензію ]