|
Зірка з ліжка та сніданку : повість
Джаклін Вілсон
— Навчальна книга - Богдан,
2011.
— 224 с.
— (Серія: Дівчатка Джаклін).
— м.Тернопіль. — Наклад 1000 шт.
ISBN: 978-966-10-1414-4
Жанр:
— Сучасні переклади
— Дитячі повісті
— Ілюстровані книжки
Анотація:
“Зірка з ліжка та сніданку” (“The Bed and Breakfast Star”) розповідає про ще одну дивовижну дівчинку – Ельзу. Ельза мріє стати відомою комедіанткою і постійно вигадує кумедні й не дуже жарти... Вона має маму, вітчима, а ще напівбратика і напівсестричку. Вона любить маму, любить сестричку Піппу, але трохи менше, братика Генка – ще трохи менше, і геть не любить вітчима. Та все йшло добре, доки той не втратив роботу і родина не опинилася на самому дні. Без роботи, без грошей, без надії вибратися зі скрути, Ельза з родиною опиняється у готелі з ліжком та сніданком, серед бідноти та емігрантів. Але знаєте що? Ельза таки змогла стати відомою.
Прочитайте – і дізнаєтесь, як саме.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Знаєте, як мене зараз усі звуть? Ліжко та сніданок. Так мене кличуть діти на вулиці. І вчителі теж. Ну, в лице вони мені такого не кажуть, та я постійно лишень і чую: «А, так-так, Ельза. Це ота дитина з ліжка та сніданку». Їй-Богу! Звучить так, ніби я одягнена у пухову ковдру, волосся у мене з пластівців, очі – двійко зварених нагусто яєць, а замість рота – два шматочки шинки.
А насправді я виглядаю зовсім не так. Ну, сподіваюся, що не так. Я – Ельза.
Подобається вам це ім’я? Хочу вірити, що подобається, а то раптом Ельза засмутиться… До вас дійшло? Це жарт, я сама його придумала! Я завжди вигадую ... [ Показати весь уривок ]
жарти. Тільки от люди не завжди сміються…
Б’юсь об заклад, ви більше жодної Ельзи не знаєте. Багато років тому була левиця на ім’я Ельза, про неї ще книгу написали1, а потім зняли кіно. Його іноді показують по телевізору, тож раптом ви бачили. Моя мама назвала мене на її честь. Бо ж коли я народилась, то вже тоді мала дуже багато волосся. Чесно. Більшість немовлят майже лисі, а ось у мене майже одразу було довге витке волосся, а ще мама його постійно кошлатила, тож воно стирчало навсібіч, немов лев’яча грива. Насправді я не схожа на лева, просто у мене голос такий. Легені у мене були ще манюсінькі, але кричала я вже дай Боже! Я горлала вдень і вночі, доки не порозганяла усіх няньок. Залишилася одна мама. Іноді вона каже, що і їй треба було дати драла, а мене залишити в лікарні. Жартує. Мамині жарти не завжди смішні. Інша справа – мої.
Оце – моє найперше ліжко.
Не дуже зруч-не на вигляд, правда?
Не дивно, що я кричала.
Оце – моє друге ліжко.
Я вдавала, ні-би я справжній лев у клітці. Ох же ж я і кричала!
У нас і зараз є те моє дитяче ліжечко з качеч-ками. Багатьох інших моїх дитячих речей уже нема, але ліжечко ми постійно за собою тягаємо. З нього можна зробити будиночок.
Або машинку.
А одного разу ліжечко було мені замість палацу.
Але потім народилася моя сестричка Піппа і я залишилася без будиночка, машини і палацу. Піппа зайняла моє ліжко. Я його чистенько для неї вимила і дуже гарно прикрасила, та вона навряд чи це оцінила.
Піппа значно більше спала і значно менше кричала, ніж я свого часу. Зараз вона вже не немовля. Їй майже п’ять. Удвічі менша за мене. Та не зростом. Я сама невисока, то й непокоюся – а що як вона мене пережене?
Ще у мене є брат Генк. Генко-Скупенко. І йому теж дісталося ліжечко з качечками.
Та воно йому анітрохи не пасує. Я маленька, Піппа висока, а Генк – той узагалі якийсь переросток. Не дуже високий, зате вширину – нівроку. Його без крана важко підняти, а на руки годі й узяти – розчавить. І не варто ставати у нього на шляху. Ефект буде, як від асфальтового катка.
Піппа з Генком мені не справжні сестра і брат. Тільки наполовину. Дивно звучить, чи не так? Наче вони ось так виглядають.
У нас спільна мама. Наша матуся. Але татусі різні.
Мій тато ніколи не жив зі мною і мамою. Він іноді приходив мене навідати, коли я була ще малою. Водив мене у зоопарк дивитися на справж-ніх левів. Я чітко все пам’ятаю, хоча мама каже, мені тоді було два рочки. Леви мені подобалися. Тато під-німав мене високо, щоби я краще роздивилася. Вони ревіли на мене, а я – на них. Мабуть, я ревіла трохи загучно і задовго, бо тато більше не приходив.
Мама сказала, що нам байдуже. Нам без нього навіть краще. Мамі та мені. І все йшло добре, аж ось мама зустріла Мака. Мака-де-ломака. І це не жарт. Він завжди погрожує ломакою. Особливо мені.
Бити дітей не можна. У багатьох країнах це незаконно, навіть до в’язниці можуть запроторити, якщо б’єш дитину. Жаль, що я не живу в такій країні! Мак постійно погрожує дати мені ломаки. І дає. А ось Піппі – ні. Отак, плесне кілька разів нижче спини – і все. І Генка він теж не б’є, бо навіть Мак не чіпає немовлят. А ось мені дістається. Ну, він не завжди б’ється. Іноді просто розмахується рукою, наче ось-ось вдарить. А то й сичить мені: „Ломаки просиш, Ельз-з-зо!?”
Ну що це за питання таке? Ніби я прискакала до нього і почала просити: „Ой, дядечку Маку, а можна мені, будь ласонька, добрячої ломаки?”
Часом мама за мене заступається. А іноді теж каже, ніби я сама напрошуюсь. Каже, я з Мака дражнюся. А я – ні-ні! Я на ньому випробовую свої жартики, ото й усе. А до нього ніколи не доходить. Отака з ним біда, мов цегла руда.
І якого милого мама надумала з ним одружитися?! Зате вгадайте-но, хто був дружкою на весіллі?! Мама хотіла, щоб я вдягла справжню дружчину сукню, але вона мені страшенно не личила. Волосся у мене так і стирчало, наче лев’яча грива, панчохи постійно сповзали з худих ніг, на платті невідь-звідки з’являлися плями, а носки туфель збивалися. До того ж, плаття для дружок усі блідо-рожеві, або блідо-блакитні, або блідо-лілові. Мама цілком слушно зауважила, що я зіпсувала б таке плаття ще до початку церемонії.
Отож, ми забули про плаття, і мама вдягла мене у темний оксамитовий піджак і картатий кілт2, бо Мак із Шотландії. До піджака мені прикололи пучечок шотландського вересу3 на щастя. Здається, мені те щастя знадобиться...
Після весілля Мак переїхав до нас із мамою. Відколи я виросла з качиного ліжечка, я спала з мамою. Це було добре, бо завжди було з ким побалакати перед сном або до кого пригорнутися.
Отаке воно, моє третє ліжко.
Але потім Мак став спати з мамою, а мені довелося перебиратись на розкладачку. Ліжко номер чотири. Я з неї постійно падала. Та розкладачка – то теж нічого, я буцімто гралася в похід.
Але насправді походити було ніде. Мак займав так багато місця!
Звичайно, у тій квартирі не було місця для нової дитини. Я кажу про Піппу. Вона ще тоді не народилася, а була просто пуп’янком у маминому животі. Мама записалася у чергу на більшу квартиру, але черга була така довга, що чекати довелося б довіку.
Та раптом котрийсь із Макових старих друзів знайшов йому роботу в Шотландії, тож він мусив переїжджати, і ми за ним. Там ми жили з Маковою мамою. Я з самого початку злякалася, що вона буде така, як Мак.
Але вона виявилась невеличкою. Не бралася до ломаки, та повсякчас була дуже суворою. Вона мені нічого не дозволяла. Навіть гратися нормально. Вона не дозволяла мені діставати одночасно всі мої іграшки, казала, щоби я гралася ними по черзі.
Тому я стала гратися її речами. У неї було повно цікавезних речей – мережива, фотоальбоми, музичні скриньки. Я ні разу нічого не зламала, але вона однаково лютувала.
– Хто тобі дозволяв брати мої речі? Ану киш, дивитися телевізор!
Це було єдине, що вона дозволяла – дивитися телевізор. Так ми й робили. Увесь час.
Моя шотландська буцім_бабуся була не такою вже й поганою. [ Згорнути уривок ]
|
