Дара Корній : Гонихмарник : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Андрій Гурдуз (джерело: Українознавчий альманах. №9, 2012 рік)

Роман Дари Корній “Гонихмарник”: місце в мистецькому контексті з
погляду традиції й новаторства

У контексті полеміки про пошуки нових шляхів розвитку української літератури все частіше звучить підтримувана і дослідниками, й письменниками думка про те, що чи не найбільш продуктивною й потужною у вітчизняному мистецтві слова є сфера фантастики й фентезі [9].Підтверджує це положення світове визнання доробку численних українських авторів (М. і С. Дяченків, В. Васильєва, А. Валентинова, В. Свержина, А. Дашкова й ін.) і, зокрема, панівне місце вітчизняних фантастичних і фентезійних творів у друкованій ... [ Показати всю рецензію ] продукції Росії, починаючи з середини 1990-х рр. [22]. Потреба формування при цьому фентезійного корпусу, базованого на власне українському матеріалі, підкреслюється особливо [9] як наступний, неучнівський етап еволюції національного митця, крок до необхідної в українській літературній системі власної оригінальної міфотворчості [8, с.6]. Відповідно пріоритетним стає розгляд кожного нового твору галузі (циклу творів і под.) з точки зору врахування автором особливостей національної традиції й зарубіжного досвіду та водночас долання пропонованих ними стереотипів під час ренарації аспектів давньоукраїнської міфології й фольклору, міфологізації різних сфер життєдіяльності суспільства тощо.
Саме з позицій традиції й новаторства аналізуємо роман Дари Корній (Мирослави Замойської) “Гонихмарник” (2010), статус якого в сучасній українській літературі полемічний. Для з'ясування ключових аспектів традиції й новаторства в названому творі, що є метою пропонованої розвідки, важливі а) висвітлення співвідносності роману (й вірогідних її причин) з помітними сучасними творами цього жанрового спрямування; б) обговорення ознак перебування “Гонихмарника” в руслі національної літературної традиції і в) новаторських рішень письменниці відносно попереднього літературно-мистецького досвіду жанру.
Загалом “Гонихмарник” був прийнятий національним критиком і читачем (зокрема, ІІІ премія Всеукраїнського конкурсу романів,кіносценаріїв та п’єс “Коронація слова – 2010”, “Відкриття себе” (ім. В. Савченка) Міжнародної асамблеї фантастики “Портал-2011”, численні схвальні відгуки й рецензії, які в більшості надто емоційні й, на жаль, містять
замало літературознавчого аналізу, – К. Соснюк і Ю. Железної, Н. Ліщинської, Т. Тарасенко й і [21]), але через часто проводжувані паралелі з вампірським романним циклом С. Майєр “Сутінки” 2005-2010 рр. став сприйматися як його український варіант. На нашу думку, неофіційно закріплене за Дарою Корній після виходу “Гонихмарника” звання української Стефані Майєр [14], [21] виглядає так само поспішним, як і положення про те, що в світовій літературі постаті закоханих Едварда Каллена і Белли Свон із тетралогії “Сутінки” вже стали врівень з образами Адама і Єви, Ромео і Джульєтти, Скарлетт О’Хари і Ретта Батлера [20]. Очевидно, для останнього вказаного твердження недостатньо миттєвої популярності твору серед кола читачів певної вікової категорії: багато про що можуть свідчити визначення новаторства американської саги в корпусі аналогічної прози – вампіріани як складової містико-фентезійного напряму, оцінка природи відносин головних героїв “Сутінків”. Не будучи співмірним із “Сутінками” за масштабністю описуваних подій, рівнем художності тощо, значно відрізняючись за проблемно-тематичним комплексом і побудований на українському легендарно-міфологічному матеріалі з відповідною топікою зображення й дотриманням вітчизняних традицій міфопоетики, виявляючи ознаки системних запозичень із ряду творів (зокрема, українських), “Гонихмарник” навряд чи може вважатися вітчизняним варіантом циклу далеко не взірцевого митця [10], [23], не є механічним
наслідуванням зарубіжного художнього досвіду (що думки про таке копіювання навіює, скажімо,
“Обитель героїв” тандему Г. Л. Олді 2004-2005 рр. щодо “Варт” С. Лук’яненка (і В. Васильєва)).
Працюючи певний час у жанрі фентезі (наступний роман авторки “Зворотний бік світла”
розширює її художні пошуки у сфері дохристиянських вірувань українців) і належно
орієнтуючись у цій літературній сфері [21], Дара Корній водночас стверджує, що не читала
“Сутінки” (“Ніхто ні в кого не списував. […] ...Стефані Майєр я не читала… Я, чесно, пробувала, але воно мені не пішло. А те, що порівнюють, я вже, знаєте, звикла” [15]) й заперечує будь-які паралелі її роману з американським творінням: “У Стефані Майєр своя історія, у мене – своя” [15] (парадоксально при цьому звучить зізнання львівської авторки: “Моя донька зачитувалась вампірськими сагами Майєр і щоразу із запалом переказувала мені їх сюжети” [цит. за: 14]). В історії фантастики й фентезі, дійсно, наявні випадки дивовижної подібності оригінальних творів різних митців, коментовані самими авторами [детальніше див.: 3, с. 187]. Не виключаючи таку можливість у цьому разі, додамо, що факт виявлення “Гонихмарником” певних різнорівневих сходжень із творінням С. Майєр може зумовлюватись тим, що обидві авторки під час написання своїх книг послуговувались спільними, прийнятими для літератури вказаної тематики й популярними в сучасному мистецтві моделями образів, сюжету тощо. Ті самі причини дозволяють припускати можливість запозичень Дарою Корній і з інших зарубіжних творів, зокрема сучасної кінопродукції (в тексті оговорюються “Планета мавп” реж. Т. Бертона 2001 р., “Троя” реж. В. Петерсена 2004 р., “Скафандр і метелик” реж. Дж. Шнабель 2007 р., згадано Фредді Крюгера з
циклу “Жах на вулиці В’язів” тощо) – особливо з тетралогії (на період написання “Гонихмарника” – трилогії) “Інший світ” 2003-2012 рр., що виявляє значні подібності з романом на рівні сюжету й системи образів (до речі, в ньому згадані “перевертні із голлівудських фільмів чи з українських казок про вурдалаків” [13, с. 305]).
Фінал “Гонихмарника” принципово повторює заключні акорди драми “Диявол і пані Д.” (у буквальному перекладі з німецької – “Великий Багароцці”) реж. Б. Айхингера 1999 р., знятої за однойменним романом Х. Крауссера 1997 р. Сам же вампірський цикл С. Майєр, написаний за правилами і згідно зі стилістикою
свого тематичного напряму, хоч і використовує дещо видозмінені прийняті в рамках жанру образні й сюжетні моделі, не містить нового програмового в соціально-культурному плані імперативу – особливого метаповідомлення, за Майєром [19, с. 105-106], як-от “Варти” С. Лук’яненка (і В. Васильєва), науково-
фантастична “Матриця” реж. Е. і Л. Вачовських і под., – тобто ідейно не піднімається вище за подібні їй містичні (вампірські) чи, ширше, науково-фантастичні твори (як приклад, із співвідносних у цьому сенсі “Сутінкам” сучасних культурних явищ назвемо американський же Інший світ”). Тимчасом як цілком конкретну напругу соціально-культурного плану несе в собі піднесення американською письменницею
традиційних образів негативної семантики, зокрема, вампірів, тенденцію до чого спостерігаємо вже не перше десятиліття (детальніше див.: [6, с. 53], [7, с. 64], [19, с. 109]).
Тип розвитку подій у “Гонихмарнику” нагадує видозмінену сюжетну канву “Сутінків”, образи ж головних героїв за рядом характеристик (зокрема, мотивацією стосунків і життєвих завдань) відрізняються від ключових постатей творіння С. Майєр. Порівняно з “американською Джоан Ролінґ” Дара Корній (у силу хоча б значно меншого обсягу “Гонихмарника”) перипетії прописує набагато простіші, більшу увагу приділяє звичайним людям і не принижує їх світ відносно світу надприродних істот, робить спробу ренарації українського язичницького міфу з аранжуванням елементів інших національних міфологій (за приклад цього може слугувати епізод перебування Аліни в безчассі), привносить властиве українській душі пантеїстичне переживання світу. Можливо, з останнім пов’язано й вибір ключового для твору містичного образу – гонихмарника, дводушника, частини живої природи (а не, скажімо, вампіра – за визначенням мертвої ірраціональної сутності). Хоча, як жарт, звучить у романі: “Слухай, Кажане,
ти випадково не вампір..?” [13, с. 251].
Про перебування “Гонихмарника” в руслі української літературної традиції свідчать наявні в його тексті системні художні вирішення, притаманні ряду вітчизняних класичних і новіших творів. Природа міфопоетики “Гонихмарника” співвідносна з аналогічною характеристикою “Тіней забутих предків” М. Коцюбинського і “Лісової пісні” Лесі Українки; у романі поєднано аспекти обох цих творів. Так, із повістю М. Коцюбинського (Дара Корній неодноразово вживає слово “сонцепоклонник”) роман споріднює передусім подібність ряду елементів сюжету: це, зокрема, історія стосунків у карпатському селі родів
Градобурів і Григоренків, яка отримує продовження у Львові й так певно осучаснюється порівняно з “Тінями…”. Не без претензії в романі згадано Ромео і Джульєтту, що в даному контексті можна сприймати як натяк на Івана і Марічку – “карпатських Ромео і Джульєтту” (П. Колесник). На репліку Петра, друга героїні: “Ну, як малі діти (Аліна і Сашко. – А. Г.)! Теж мені Капулетті та
Монтеккі, Ромео та Джульєтта” [13, с. 251], – слідує характерна відповідь-роздум: “Який він
зараз близький до істини, думаючи, що дуже влучно жартує” [13, с. 251]. Аналогічно тому, як протиставляються образи Івана й Марічки в “Тінях…” на рівні міфологем вогню і води, що відповідають у повісті чоловічому й жіночому началам [5, с. 117-118], у “Гонихмарнику” протиставлені образи жінок роду Аліни й чоловіків роду Сашка відповідно на рівні міфологем землі (перші) та повітря, вогню і вод (другі). Наслухання головною героїнею флояри Кажана-гонихмарника (з наступною хвилею натхнення) співвідносне з епізодом “Тіней…”, коли Іван бачить щезника (цю істоту згадано й Дарою Корній [13, с. 59]) і впізнає у співі його флояри власну мелодію, яку доти ніяк не міг віднайти: так природа ніби підказує, “розшифровує” бажану Іваном мелодію, “яка так довго і невловимо вилась круг його вуха” [16,
с. 181]. Те, що саме гра гонихмарника надихає Аліну на малювання, підкреслено словами: “…Кажан… закривши очі, грає, ніби вправний митець, виписуючи барви своєю флояр..." [13, с. 123] (перегукується з цим: “Погляд Аліни випадково падає на мольберт. Полотно натягнуте, мов струни гітари. […] Дівчина прислухалась до своїх пальців, які грали на струнах полотна” [13, с. 27]). Важливе при цьому переконання героїні, що картини вона все-таки пише сама: “Вона сама писала свої полотна. На рівні підсвідомості… Так, це не лише картини, забагато в них стихійності…” [13, с. 284]. Додамо, що гонихмарник напівдемонічної природи і, поряд із щезником, є втіленням іпостасі нечистого [1, с. 128]. Аліна, як і Іван – для гуцульського світу, – обраниця природи з аналогічними чи й ширшими за Іванові знаннями про світ: як потомствена відунка вона знається на травах і, здатна розрізняти в гонихмарнику єство людини і потвори, є своєрідним виключенням серед людей [13, с. 228]. Подібно Палійчук М. Коцюбинського, “задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі…” [16, с. 186] (аналогічно див.: [16, с. 178]).
Функціонально співвідносна з образом гонихмарника роману Дари Корній постать Юри-мольфара з повісті “Тіні…”. Притаманна “лебединій пісні” М. Коцюбинського (М. Євшан) вібрація усвідомлення людини її природного статусу від позиції “підпорядкована природі її частка” до переживання відчуття “господар природи” [детальніше див.: 5, с. 118] чітко простежується і в творінні сучасної письменниці, де людина усвідомлює свою могутність (мати Аліни разом з гонихмарником відчуває, що “...у високості їй підкоряється найменша краплинка води... Почуття ейфорії, могутності, незбагненної радості, чи то стихії входять у її тіло…” [13, с. 80]) і мізерність (Аліна в Карпатах: “Нічне небо рясно всіяне зорями. Тут, у горах, воно видається і близьким, і далеким водночас, а ти – зерниною в чорному полі вічності чи порошинкою. Але важливою, такою потрібною, без якої вся ця безкінечність – лишень пустка, ні, не пустка – вакуум” [13, с. 168]). Такі самі ґраничні почуття переживає Іван Палійчук М. Коцюбинського: “Полонина!.. Блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині
вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг” [16, с. 190]. – “Він хотів крикнуть на всі легені... щоб захитати море верхів, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк...” [16, с. 190]. Така парадигма переживань героями свого статусу у світі відповідає принципу
синкретичності існування людини і природи: “На власне архетипному рівні... природа є вмістилищем людини. На анагогічному рівні людина – це посудина для природи...” [24, с. 145]. Варті зіставлення нічні враження Аліни (наведені вище) й Івана: “Може, ніч затопила вже гори… і лиш одно Іванове серце глухо калата під кептарем у безконечних мертвих просторах?” [16, с. 202]. Суголосна класику Дара Корній, говорячи про необхідність людини-зернини, порошинки “полю вічності”. Підкреслимо доречність
звертання в ілюстрації вказаного моменту до сприймання світу Іриною й Аліною. Останню не просто чекає зустріч із гонихмарником, як інших жінок її роду: в її житті повторюються окремі епізоди життя матері, супроводжувані відповідними переживаннями; у фіналі ж твору йдеться: “Аліна зовнішньо стає все більш схожою на молоду Ірину…” [13, с. 329].
До слова, за способом пантеїстичного світовідчування і типом його вираження жіночий образ у романі близький постаті О. Кобилянської – сильної натури з “наклоном до містики” [12, т. 5, с. 243] і “фанатичної поклонниці природи” [12, т. 5, с. 222]. Зіставмо: для Ірини “ліс… став другою оселею Добрий вірний приятель! … Іринка слухала і розмовляла з лісом. Лишень тут відчувала себе вільною” [13, с. 59–60]. “Вона… розчиняється в ньому” [13, с. 76]. – О. Кобилянська пише: “Часто мені хочеться простягти руки до тих смерек на горах... Візьміть мене! Серед вас панує любов... і спокій...” [11, с. 140-141]. “Часом, як я лежала під смереками і прислухувалася їх шуму, – переносивсь його (яструба. – А. І.) оклик лісом, і я відповідала: “Я тут”” [12, т. 5, с. 398]. Ставлення до лісу виділяється особливо. У “Землі” О. Кобилянської читаємо: “Пишний, майже безмежний великан… задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опікуна, попіднімалися сільські хати” [12, т. 2, с. 7]. – “Зі всіх боків до села тулився праліс – суворий приятель та поважний батько. Своєю силою він боронив село та його мешканців від вітровіїв і лихого ока” (“Гонихмарник”) [13, с. 58] і т. ін..
Відзначимо введення в тексти “Гонихмарника” і “Тіней…” легенд Карпатського краю (тематично
співвідносні міфи про виникнення гір) і те, як передано загальну атмосферу його дивосвіту (близькі в означеному плані навіть назви роману і повісті). Припускаємо відповідну стилізованість у “Гонихмарнику” й окремих пейзажних замальовок, зокрема, пов’язаних з описами сонця: “Світанок ніжно і трепетно торкає голівки гір своєю молочною барвою... Слабкі, несміливі дотики сонця пестять землю, ніби дбайлива матуся, – обережно, щоб не сполохати рідну дитину після солодкого сну” [13, с. 196] – “вітер...старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу головку” [16, с. 192]; “Сходить Сонце. Воно ніби боязко спочатку, невпевнено визирає з-за горизонту” [13, с. 244], “Аліні здається, що Сонце зараз заплаче, йому майже боляче” [13, с. 302], воно “мов мала дитина” [13, с. 324] – “Та ось з-за гори встає вже бог – сонце і вкладає свою голову в землю” [16, с. 186]; Аліна “…дивиться в очі сонцю…” [13, с. 196] – “сонце простелило на небі свою корону і ось-ось покаже лице” [16, с. 203], “з’являється сонце – праве боже лице” [16, с. 186].
Оригінально вплетено в канву роману й лінію “Лісової пісні”: це улюблена книжка Аліни в дитинстві, і батько її тоді називає Мавкою [13,с. 205]; розповідаючи про побачену силу гонихмарника, Аліна каже матері: “…я зустріла Того, що Греблі Рве, чи В Скалі Сидить, Перелесника. Я не знаю, як воно називається насправді” [13, с. 206]. Прикметний протягом довгого часу зелений колір Аліниного волосся, те, що її мати “…виросла в глухому волинському поліському селі” [13, с. 58] і що сама героїня ніби створює казку навколо себе. Останнє вабить Сашка: “Вона вигадує казки і дарує охоче всім, хто бажає чути, найвдячнішим слухачам – навіть місяцеві й горам… Вигаданий світ, у якому хочеться залишитися назавжди, бути поруч, щоб стати частинкою її казки” [13, с. 227], – виникає ефект “казки в казці”. Можемо говорити про своєрідне переакцентування порівняно з драмою-феєрією: сильна духом Аліна бореться за душу Сашка-гонихмарника (у Лесі Українки ж – Мавка, яка прагне людського, і слабший духом Лукаш). Вольова, бунтівна, сильніша за чоловічу натура героїні роману доповнює галерею жіночих образів сучасної української прози, зокрема, фентезійної (порівняймо, наприклад, з образом Сніжани Панібратової “Дзеркала єдинорога” Л. Таран 2008 р.), що відповідає й письменницькій концепції [15].
Інновація Дари Корній в інтерпретації української міфології – показ характерниці, а також гонихмарниці: “Гонихмарник став жінкою, чи то жінка вперше стала Гонихмарником” [13, с.280] – за суттю узгоджується з логікою української натури [2, с. 155]; художнє рішення такого типу вже застосовували в “Останньому Дон Кіхоті” (2000) М. і С. Дяченки, причому принцип підведення до образу гонихмарниці в
Дари Корній на диво дяченківський, що раніше нами названо “передмовою” до “продовження”
[4]. Однак, на відміну від Дон Кіхота М. і С. Дяченків, образ гонихмарника Дари Корній зазнає подвійної деміфологізації: разом із жіночою статтю отримує кардинально змінену в перспективі функціонально-символічну характеристику.
Також укажемо різнорівневу спорідненість “Гонихмарника” з “Домом на горі” В. Шевчука (приреченість жінок одного роду на певну – функціонально співвідносну – містичну зустріч в їх житті й мотивація поведінки в цьому контексті останньої з представниць сім’ї), “Вартами” С. Лук’яненка (і В. Васильєва) (опис певних особливостей відносин людей і представників ірраціонального світу) й деякими іншими творами. Традиційними в літературі стали активно використовувані Дарою Корній прийоми стирання меж між дійсністю, сном і потойбіччям, застосування картини (аналогічно – дзеркала) як вікна (чи дверей) до паралельного світу тощо. До речі, подвійне життя Аліни (вночі – в незвичайних “снах” переходах в інший вимір), про яке йдеться в епілозі, відповідає способу існування сучасного супергероя американської й західноєвропейської літератури і кіно [7, с. 63].
Прикметно, що в романі Дари Корній традиційна для такого типу творів сюжетна модель “людина зближується з представником (-ами) містичного світу (потворою (-ами)) і протистоїть йому (їм) чи, рідше, перетворюється на частину цього світу” дещо змінюється: це вже історія відносин представників світла і темряви,ангельського й демонічного (фігурує в романі і святий Юрій-Змієборець як покровитель Львова).
Створенню жахливого містичного образу в романі сприяють описи потворної сутності дводушника (“Істота з двома личинами. Один вродливий, добрий... інший – страшний, зморщений, знавіснілий, огидний, мов вивертень із самого пекла” [13, с. 81]), роздуми самого Сашка-Кажана про свою потворність в очах героїні (промовисте і його прізвисько: кажан – можлива з іпостасей темних сил): “Як вона дивилася на нього? Мов на найбридкіше створіння, котре лише своїм існуванням отруює довколишній світ” [13, с. 228].
Постать же Аліни, навпаки, овіяна ореолом небуденності, вищості (“Та дівчина ніби гойдається в яскравому світлі, яке лине, здається, не тільки з вікна. Світло струменіє з дівчини. То ввижається, звичайно, але те видиво таке чарівне” [13, с. 224]) і в очах Сашка набуває недвозначного символізму: “…Аліна на Смотричі, мов ангел у зеленому вінку з її волосся, а за спиною крила, зіткані з південного вітру. Хто сказав, що ангели мають бути білими?” [13, с. 228] (в останньому цитованому уривку в образі Аліни поєднано риси язичництва (Мавки) і християнства (ангела)). Уві сні ж дівчина бачить себе крилатою [13, с. 262- 263] (цікаво, що в перекладі з англійської прізвище героїні “Сутінків”, “Swan”, – “лебідь”). До слова, подібно до образу нявки-Марічки в “Тінях...” образ Аліни в “Гонихмарнику” зазнає художньої вібрації: в очах Сашка героїня – ангел, а в очах Градобура – відьма [13, с.278].
Порівняймо з епізодом зустрічі в повісті Івана з нявкою-Марічкою: “Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. ... Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити” [16, с.217-218].
Намір героїні вибороти в Градобура людську душу Сашка й відповідно співчуття дівчини гонихмарнику, спроба подивитись на світ його очима і ствердження безвиході його становища [13, с. 212], підкреслення недосконалості самих людей (“…люди не менше зло, ніж Градобури” [13, с. 212]) зумовлюють зближення в книзі полюсів доброго і злого, що вписує роман до корпусу поширених в останній третині ХХ -І десятилітті ХХІ ст. творів, де підкреслено розмитість межі понять добра і зла або їх
відносність, де часом функції добро- і злотворення набуваються одним містичним персонажем із традиційно однозначною символістською семантикою (наприклад, у “Вартах” С. Лук’яненка (і В. Васильєва)) або ж представниками протилежних щодо цих функцій надприродних сил (Мінотавр з однойменної п’єси Л. Кавериної набуває рис Христа і Прометея, єдиноріг із “Шляху єдинорога” Г. Вирена втілює агресію й руйнівну силу; за праву справу борються вампір на ім’я Ангел (Ангелус) з однойменного телесеріалу 1999-2004 рр. реж. Дж. Уїдона, Хеллбой (“hell” у пер. з англ. – “пекло”) з однойменної кінодилогії реж. Г. дель Торо 2004-2008 рр. та багато інших персонажів цього часу). Недарма бабуся Аліни каже доньці: “Світ, дитинойко, не чорно-білий. Те, що вчора здавалосі добром, легко може стати нині злом, і наоборот тоже буває…” [13, с.74]. Більш того, героїня Дари Корній говорить про трагедію гонихмарника як про хворобу людини, якій потрібна допомога: “Я ж не відвернулася від Марти, коли вона осліпла. Вона в певному розумінні покруч також” [13, с.212]. Наведені слова Аліни звучать вельми гуманно (і знущально щодо хворої людини) й відповідають означеній нами раніше тенденції літератури останньої третини ХХ - І десятиліття ХХІ ст.; водночас вони можуть розцінюватись по-різному. Одну з точок зору на це дотепно і влучно сформулював П. Крусанов [17, с. 26].
Сприяє показу трагізму становища гонихмарника Сашка ситуація, в якій він стає жертвою кохання (“Як воно, хлопче, бути на місці жертви?” [13, с.228]). Поглиблює драматизм усвідомлення Кажаном неможливості бути з обраницею й не бути з нею. Апелювання ж до традиційних структур вивищує душевний біль персонажа до світових масштабів: “Кажан розуміє – він знайшов її. Ту, кого Майстер називав Маргаритою, Орфей – Евридикою, Амур – Психеєю. Але він осоружний для неї, покруч. Як із цим тепер жити?” [13, с.29].
Спостереження над інтертекстуальним шаром книги Дари Корній (його потужність у цілому зрозуміла й пояснена самим текстом: мати головної героїні, інтелектуалки, яка шукає відповіді на свої питання в книжках [13, с.19], – вчителька української літератури) засвідчують, що мережу епіграфів у романі складають звертання до класичної й сучасної української літератури і фольклору. Безпосередньо ж у тексті підрозділів “Гонихмарника” безумовно домінує зарубіжний культурно-літературний контекст, що, з огляду на проблемно-тематичний комплекс, національний пафос твору тощо є неочікуваним. Коло алюзій і ремінісценцій на українську літературу, живопис, музику і деякі інші мистецькі сфери значно вужче за аналогічний обшир зарубіжних відсилань: серед згадуваних Гомера, Аристофана, Данте, Ф. Петрарки, В. Шекспіра, М. де Сервантеса, Вольтера, Г.-Х. Андерсена, Й. В. Гете, Гі де Мопассана, М. Мітчелл, О. Пушкіна, Л. Керролла, Франсуа Війона, Т. Манна, Ф. Кафки, М. Горького, М. Булгакова, А. де Сент-Екзюпері, А. Ліндгрен, Х. Л. Борхеса, Ґ. Ґ. Маркеса, П. Коельо, С. Кінга й інших митців, їх творів чи реалій останніх часом зринають аналогічні згадки про Г. Сковороду, Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, О. Довженка, М. Вінграновського, Л. Костенко.
Для прикладу: інтертекстуальність російської саги “Варти” С. Лук’яненка (і В. Васильєва), в одній з частин якої дотепно обіграно слоган щодо відродження Росії [18, с. 44], переважно орієнтована на власне російський культурно-літературний простір.
Особливою в “Гонихмарнику” є лінія С. Кінга. Прикметно, що в снах - символічних попередженнях Аліна бачить себе саме в його легендарній Темній вежі (наочний же образ вежі письменниця добирає з картин Дж. де Кирико, що органічно тексту), на яку піднімається і з якої падає і врятована. Очевидно, ситуативно співвідносні в “Гонихмарнику” сцени, пов’язані з Темною вежею і гімалайською горою Вершина світу (Кайлас), а постать Аліни в певному сенсі близька образу героя “Темної вежі” С. Кінга Роналда Дискейна.
Важливу роль в українському романі відіграє також живописно-музичний інтертекст: А. Вівальді, Т. Альбіноні, І. С. Бах, Л. ван Бетховен, Ф. Мендельсон згадані поруч з українськими ансамблем “Дніпро” й рок-гуртом “Океан Ельзи”, а Л. да Вінчі, Рафаель Санті, Рембрант, К. Моне, Ван Гог, М. Реріх, П. Пікассо, Дж. де Кирико, С. Далі, Ж. Брак – поруч з І. Трушем.
Як і в багатьох інших творах, де опрацьовано легендарно-міфологічні структури (напр., “Останній єдиноріг” П. Бігла 1968 р., “Звільнений Франкенштейн” Б. Олдісса 1973 р., “Єдинороговий гамбіт” Д. Бішофа 1986 р., “Код Атлантиди” С. Павлоу 2001 р., “Голем, російська версія” А. Левкина 2002 р., “Атлантида” Д. Ґиббінса 2006 р., “Дзеркало єдинорога” Л. Таран 2008 р. тощо), в “Гонихмарнику” детально прописано особливості природи ключової містичної істоти. Включення до художніх текстів подібних по-різному оформлених “довідок” про відповідні легендарно-міфологічні образи – у діалогах персонажів, як окремих відступів тощо, – вірогідно, адресоване не вповні обізнаному з нюансами фольклору й міфології читачеві. Потребу популяризації серед українців інформації про національну міфологію оговорює, до речі, й сама авторка [15].
Роман “Гонихмарник” актуальний нині, коли в добу великої дисгармонії людської душі, розірваності особистості сучасника так важливі віднайдення істинно людського, гуманістичного, яке варте боротьби за нього. Йдучи за українською міфологією й описуючи буквальне перебування в тілі людини двох сутностей, самопожертву, Дара Корній водночас говорить про важливість цілісності особистості (бабуся
каже Ірині: “Нема ніц гіршого від роздвоєннє душі” [13, с. 74]), необхідність уміння розпізнавати добре і зле, високе й низьке, протистояння яких у людині одвічне (досвід обігрування подвійності людської натури в літературі значний: назвемо хоча б класичну “Дивну історію доктора Джекіла і містера Хайда”
Р. Стивенсона 1886 р.). Письменницька схильність до моралізму помітна, зокрема, в максимах типу:
“Щоб прозріти… слід стати сліпим” [13, с. 153], “Яку ватру розпалиш у собі – таким буде і світ довколишній” [13, с. 285] тощо. Однак твір містить як окремі причинно-наслідкові нестиковки (зокрема, Сашко-Кажан відбуває покарання за порушення клятви вічності, хоча підселення надприродної сутності в тіла чоловіків його роду відбулося всупереч угоди містичних істот і людей [13, с. 278]), так і стильові недоліки: наприклад, Аліна в пошуках виходу з безчасся “…садовить Сашка на землю, сперши спиною на невидиму стіну. Сама ж похапцем промацує кожний міліметр тої невидимості, можливо, тут є ще одні двері, мов у супермаркетах…” [13, с. 311] (на гумористичне сприймання цитований уривок не орієнтований, оскільки гумор в авторки піднесено дещо по-іншому: “вірний етюдоносець Петро Панса” [13, с. 147], “Кажан на даху! … А мо’ й Карлсон, тільки замість моторчика флояра” [13, с. 131]
тощо). Хоча, як зазначалося, певна парадоксальність мислення притаманна й самій письменниці, яка словами: ““Гонихмарником” прагнула довести, що рідна міфологія нічим не гірша, а навіть краща за світову” [цит. за: 15], – ніби відокремлює українську міфологію від світової й протиставляє частину цілому (вірогідно, панівний у романі зарубіжний культурно-літературний інтертекст покликаний
відтінити національний колорит зображуваного). Проблемна коректність і такого опусу: “…мама завжди вдягалася зі смаком, бездоганно. … “І звідки у вчителя української літератури такий художній смак!?” – Такі кокетливі «реверанси» любив робити мамі тато. Авжеж, це правда!” [13, с. 46].
Як видно, ідейно й за формою втілення “Гонихмарник” органічний літературно-мистецьким тенденціям останньої третини ХХ - І десятиліття ХХІ ст., написаний із дотриманням українських літературних традицій при їх творчому розвитку і системному звертанні в розкритті проблемно-тематичного комплексу до зарубіжного досвіду. Спроба Дари Корній ввести в національну літературу художню інтерпретацію нового образу з корпусу української “нижчої міфології” містить чимало оригінальних рішень, покликана передати національний колорит і, хоч і не позбавлена учнівських рис, може вважатися черговим успішним кроком на шляху вибудовування українською літературою власної міфотворчої традиції нової доби. Відповідно доцільним уявляється висвітлення динаміки рівня творчої майстерності Дари Корній у контексті комплексного розгляду її доробку, а також подальший аналіз молодого українського фентезі в цілому крізь призму традиції й новаторства.
Визнання “Гонихмарника” в українському соціумі також свідчить про цілком певний стан національного культурно-літературного простору і потребу поглибленого психологічного вивчення останнього.
1. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович. – К. : Либідь, 2002. – 664 с.
2. Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців:(Когнітивна антропологія) / М. Гримич. – К.: Віпол,2000. – 379 с.
3. Гурдуз А. “Варти” С. Лук’яненка (іВ. Васильєва) в мистецькому контексті межі ХХХХІ ст. / А. Гурдуз, К. Шаталова // Література. Фольк-лор. Проблеми поетики. – К. : Твім інтер, 2009. – Вип. 33. Ч. 1. – С. 180-190.
4. Гурдуз А. Український Дон Кіхот: “передмова” до “продовження” / А. Гурдуз, О. Косенчук // Українська література в загальноосвітній школі. – 2006. – № 2. – С. 5-7. 5. Гурдуз А. Міфопоетич-
на парадигма в українській та західноєвропейській “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. :моногр. – Миколаїв : вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2008. – 216 с.
6. Гурдуз А.І. Літературна мінотавріана ХХ - початку ХХІ ст. / А. І. Гурдуз // Зарубіжна література в школах України. – 2009. – № 6. – С. 51-56.
7. Гурдуз А.І. Постійність рухливого: ізоморфізм ключових традиційних образів і мотивів у літературі /
А. І. Гурдуз // Зарубіжна література в школах України. – 2009. – № 12. – С. 63-64.
8. Зборовська Н. Літературний процес і завдання критики / Н. Зборовська // Слово і Час. – 2004. – № 4. – С. 3-7.
9. Капранов В. “Украинская фантастика – вполне” : беседа с братьями Капрановыми
[Електронний ресурс] / В. Капранов, Д. Капранов ; вёл В. Пузий // Реальность фантастики. – 2003. – № 3 (3). – Режим доступу : http://www.rf.com.ua/article/75.
10. Кинг С. О Стефани Майер : интервью с С. Кингом [Електронний ресурс] / Стивен Кинг. – Режим доступу : eksmo-live.livejournal.com/5152.html.
11. Кобилянська О. Слова зворушеного серця : Щоденники ; Автобіографії ; Листи ; Статті та спогади / О. Кобилянська. – К.: Дніпро, 1982. – 359 с.
12. Кобилянська О.Ю. Твори : в 5 т. / Кобилянська О.Ю. – К.: Держлітвидав, 1962- 1963.
13. Корній Д. Гонихмарник / Дара Корній ; передм. Люко Дашвар. – Харків : Книжковий клуб “Клуб
сімейного дозвілля”, 2010. – 336 с. : іл.
14. Корній Дара (М. Замойська) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.koronatsiya.com/pro-avtor-v/dara-korn-ymiroslavazamoyska.
15. Корній Д. [Про СтефаніМайєр] : інтерв’ю в київ. книгарні “Є” 01.06.2012 р. [Електронний ресурс] / Дара Корній ; модератор М. Кідрук. – Режим доступу : http://www.youtube.com/watch?v=8hJmwDp5mI&
feature=relmfu.
16. Коцюбинський М.М.Тіні забутих предків / М.М. Коцюбинський // Твори : в 7 т. – К. : Наукова думка, 1974. – Т. 3 : Оповідання ; Повісті (1908-1913). – С. 178-227.
17. Крусанов П. Американская дырка : роман / Павел Крусанов // Октябрь. – 2005. – № 8. – С. 3-49. 18. Лукьяненко С.В. Ночной Дозор / С.В. Лукьяненко. Дневной Дозор / С.В. Лукьяненко, В.Н. Васильев. – М. : АСТ : Транзит-книга, 2006. – 763 с.
19. Майер Б.О. “Иные” в литературе и в жизни / Б. О. Майер // Идеи и идеалы: журнал. – 2010. – № 4 (6). – Т. 1. – С. 104-109.
20.Ренн О. “Гонихмарник” vs “Сутінки” [Електронний ресурс] / Ольга Ренн. – Режим доступу : http://
sumno.com/literature-review/gonyhmarnykvs-sutinky/.
21. Рецензії в пресі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://avtura.com.ua/book/505/reviews. – Рец. на кн. : Корній Д. Гонихмарник / Дара Корній. – Харків, 2010. – 336 с. : іл.
22.Чёрный И. “Mater et Magistra”: Размышления о фантастике вообще и современной фантастике Украины в частности [Електронний ресурс] / И. Чёрный // История фэндома. – 2000. – Режим дос-
тупу : fandom.rusf.ru/about_fan/cherny_05.htm.
23. Stephen King says ‘Twilight’ author’ can’t write’ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://today.msbc.msn.com/id/29001524. 24. Frye N. Anatomy of Criticism: Four essays / Northrop Frye. – London : Penguin Books, 1990. – 383 p.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Бубало (джерело: Громадсько-політичний тижневик "Волинська газета")

Рецензія на книгу Дари Корній «Гонихмарник»


У літературі тема кохання –вічна, неї мотивують і написання шедеврів, і їхнє знищення, і незбагненне натхнення, і цілковиту втрату реальності. ХХІ століття так само, як і епоха Відродження, не знає випадку, коли б цей феномен (хімічна реакція, звичка, хвороба – кому що більше до вподоби) залишався поза увагою митців. Але не поспішайте розчаровано перегортати сторінку: «Гонихмарник» – не банальна «lovestory», бо «вона всемогутня і найщасливіша, вона частинка неба, вона – небо, заповнене зорями, планетами, пусткою, вона владарює, і їй скоряються, ... [ Показати всю рецензію ] п’є жагу з темних долонь ночі і не може напитися. До цього моменту вона не жила й ось тільки тепер починає…». Хочете відчути це?
Мабуть, те, що авторка – львів’янка, надає книзі шарму шляхетного міста, його атмосфери таємничості з містичним присмаком. Вам сподобається галицька говірка і обов’язково насниться форум голубів на площі Ринок, бо, вочевидь, кохання Дари Корній та її міста взаємне.
Давньоукраїнські вірування, замасковані під християнські традиції, продовжують жити з нами. Вам цікаво, хто такі характерники, травниці, відьми? Чи знаєте ви, наскільки потужний пласт культури, звичаїв і традицій містить в собі магія? У книзі йдеться не про нинішніх «ворожок у сьомому покоління», які окупували сторінки газет,а про Божий дар, даний чи в нагороду, чи як кару.
Не можна сказати, що Дара Корній створила довершену сучасну історію Ромео і Джульєтти: дещо поверхнево змальовані характери, трошки пафосу, часом – аналогія з казкою. Однак красива лексика, інтригуюча розповідь, щирість, віра в легенди плюс реалії нашого життя – і ви, так само як головна героїня Аліна повірите в існування надприродного. Та бережіться дводушників, «істот з двома личинами», Гонихмарників, Градобурів: вони вміють зваблювати. І в кожному з нас, як і в цілому світі, одвічно є місце для Добра і Зла. Вибирайте…
«Гонихмарник» – лауреат конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2010». Щоб до кінця зрозуміти українську ментальність, силу, закладену в людині, не полінуйтеся познайомитись з цією книгою.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валерия, Донецк (джерело: LiveLib.ru)

Дар від Дари

Дара Корній – псевдонім сучасної української письменниці, про яку відомо дуже мало, бо вона не називає ані свого справжнього імені, ані дати народження. Ось, що вона сама каже про себе: «Християнка. Українка. Мама. Дружина. Народилася і виросла на Волині. Мешкаю і працюю у Львові. Пишу змалечку. Пишу під псевдонімом Дара Корній через життєві обставини». Ця письменниця дебютувала у конкурсі «Коронація слова-2010», здобувши там третю премію в номінації «Романи». Після цієї перемоги, її роман був надрукований видавництвом «Клуб Сімейного Дозвілля» у Харкові. Він називається «Гонихмарник».
... [ Показати всю рецензію ] Трохи про те, хто такі Гонихмарники. Це створіння з слов’янських міфів, які мають владу над хмарами, вітрами й буревіями, можуть насилати чи відвертати стихійні лиха. Вони є дводушниками. Одна душа в них людська, друга – демонічна. Цю демонічну душу звичайна людина може прийняти тільки добровільно. За міфом, вперше це сталося тоді, коли люди потерпали від страшних катаклізмів й самі уклали таку угоду з Владарями Хмар. Гонихмарники, зазвичай, живуть серед смертних і відрізнити їх від звичайних людей дуже важко. Жодна смертна жінка не може встояти перед Гонихмарником. Демонічна душа передається від батька до сина, адже люди, в чиїх тілах живуть дві душі, все ж не є безсмертними. Жінка, яка народить від Гонихмарника доньку, залишиться жити. Та ж, що народить сина, має померти під час пологів. Така ціна майбутньої влади цієї дитини над стихіями.
Багато критиків називають цю книжку відповіддю на «Сутінкову сагу», а Дару Корній – українською Стефані Майєр. Але я з цим не погоджуся. Ця книжка ні на що не відповідає, вона є самобутньою й своєрідною, сповненою чисто українських легенд: про душі міст, про Гонихмарників, про виникнення Карпат… У цій книжці так яскраво замальовуються всі місцевості, що виникає таке враження, ніби я там побувала. А поліській діалект, на якому говорять в селі Ірини, Сашкова гра на флоярі та молодіжне вітаннячко «Сервус» створюють справді західноукраїнський колорит в романі.
Віднині «Гонихмарник» - це мій улюблений україномовний роман сучасної української письменниці.
До речі, я наче прогулялася вулицями Львова. І мені захотілося зробити це насправді. Роман вражаючий!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Nianne (джерело: LiveLib)

Любовно-фантастический young-adult fiction как он есть.

Алина - талантливая студентка львовского художественного колледжа, любящая Кафку, красящая волосы в зеленый цвет и протестующая против всего на свете (надо сказать, девушка получилась духовно богатой сверх всякой меры и, пока не привыкнешь, это изрядно раздражает). Саша - начинающий скульптор, красавчик и ловелас, а еще внутри него сидит демон, ответственный за управление погодой. Надо ли рассказывать, что между ними произойдет дальше?
Рекламируют книгу как украинские "Сумерки". Жанр, определенно, тот же, но, к чести автора, это не стопиццотый ... [ Показати всю рецензію ] пересказ темы "я его люблю, а он упырь, но тааакой хороший, что какая разница", нещадно эксплуатируемой на российском рынке серией "Пленники сумерек". У пани Корний демоны не бывают добрыми. Никакие и никогда. И никакое большое и светлое чувство не превратит демона в кушающего с рук хозяйки пушистого котенка, хотя бы потому, что у демонов не бывает светлых чувств. Но вот за душу человека, в которой демон поселился, стоит бороться.
Итого не самая оригинальная, но терпимая книга в рамках своего жанра. Но я как раз-таки не поклонница подросткового любовного фэнтези, и положительную оценку поставила за другое.

Мифология и фольклор. Их вплетение в роман автору удалось действительно на отлично. Украинские сказки и легенды, семейные предания, секреты травничества и бабушкины амулеты - не просто цемент для скрепления фабулы, а важнейшая часть книги - не менее важная, чем находящаяся в центре сюжета любовная история. Именно они создают атмосферу сказочности, переплетения реальности и мифа - перенеси персонажей чуть назад во времени, и они вполне могли бы сами стать героями одной из легенд, рассказываемых Алиной.

Люко Дашвар в своем отзыве о книге пишет о "легком ветерке украинской магии". Все так, подтверждаю. И магия на месте, и украинский колорит ощущается при полном отсутствии патриотических пассажей.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Аношина (джерело: Журнал annatka)

"Гонихмарник" Дара Корній/

Що написано у рецензії?
З давніх-давен серед людей живуть дводушники-гонихмарники, істоти, що наділені надзвичайними силами. Вони можуть керувати хмарами, викликати дощ, бурю, град або відводити їх від села.
Дівчина закохалася в хлопця, не здогадуючись, що він — гонихмарник. Чи зможуть вони бути разом?

"Треба мати дуже прозорливе, дуже українське серце, щоби побачити дводушників. Дара Корній - побачила. І не втаїла від нас, читачів, історію, у якій реальне життя переплелося з містикою українських легенд… Ви читатимете, а над вами витатиме легкий вітерець української ... [ Показати всю рецензію ] магії…" - Люко Дашвар.
Ще десь там було написано, що це українські "Сутінки"..гг
Що я про це думаю?

Ось, що трапляється, коли про життя дев'ятнадцятирічної дівчини пише вже не молода тьотя, яка вважає її підлітком і пре на мізки банальщиною. Нє, ну направду, я дуже поважаю людей, які здатні висловлювати свої думки без нецензурщини, але ж йолки-палки, там людям по 19-20 років і вони ні разу, жодного разу за всю книгу не лаялися. Ні коли бачили нечиститого (ну хоча б від подиву), ні коли персонаж Свєта доводив всіх просто до ручки і яку б я обіклала трьохповерховим. Діточки всі такі чемні, такі молодці. Але ж, блять! Головна героїня дівчина хороша, не її провина, що автор зробила її такою пиздатою зацікавленою у всіх проявах життя і творчості, такою наповненою світлом, первинною невідомою їй магією, особливими рисами характеру, що від цього аж нудить. Буеееееее. Коротше, і жнець і швець, і на дуді грець, універсальний солдат, та людина-оркестр.
Книга, як я вже казала, наповнена всілякими банальними істинами і фразами, які можливо і розраховані на вік 14-16 років. Типу:

Якби навіть Да Вінчі не написав нічого, окрім своєї "Мони Лізи", - цього виявилося б достатньо, щоб залишитися генієм.


Або:

- Коли я дивлюся в небо, інколи згадую Маленького Принца. Чи був він насправді? Як ти гадаєш, Сашо?
- Звичайно, був! Принаймні у світі Екзюпері.


Сюжет маємо ще більш-менш: головна героїня мусить врятувати свого коханого від його другої душі - Гонихмарника, яка є демонічною та лихою, але фінал відстій, в плані вводу персонажу якогось Діда, який героїні наче дійсно й дід, а по суті має божественне начало і на вигляд як козак Мамай. А ще якась долина, якісь загадки, каміння, що витягає душу. Ну до цього ж читача треба було підготувати, а то потім читалося як глюк накуреного їжачка. Люди століттями не знали, як це зробити (розділити людину та гонихмарника), а героїня от настільки кльова, що зазирнула в себе і знайшла всі відповіді та методи. А шо ви взагалі хотіли? Перша баба-космонавт ж жінка-характерниця.
Міфологічна частина, як на мене також не дуже, можна було ввести більше етнографічного матеріалу. А зважаючи на те, що авторка сама з Херсонщини, то спроби імітувати мову Західної України не дуже вдалися, тому що часом специфічні слова використовувалися невдало, інколи дуже рясно, а інколи не використовувалася взагалі.
Отака біда. Це моє велике розчарування, очікувала чогось дійсно цікавого та захопливого. Хоча, звісно, на українські "Сутінки" не розраховувала:)))

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Альви (джерело: IRecommend.ru)

"Сумерки" по-украински. Книга-рецепт хорошего настроения!

На книгу Дары Корний я наткнулась в поисках чего-нибудь новенького, для души. Украинские "Сумерки"! История как у Эдварда и Беллы! В общем, рекламщики постарались как могли. Знают ведь, чем заманивать - отечественной Стефани Майер. В ожидании захватывающей истории любви я купила книгу.
Главная героиня Беллу чем-то напоминает. Она влюбилась в необычного парня - двоедушника, как говорят - потому что, кроме души Саши, в его теле живёт ещё мистическое существо - Гонихмарник, или Градобур. Он имеет необычайные силы и может управлять тучами, ... [ Показати всю рецензію ] насылать дожди, смерчи. Но он не может долго существовать вне человеческого тела.
Алина, так зовут девушку, творческий человек. Зелёные волосы, сложный характер. "Я ёж, колючий и противный", говорит она о себе. Не желая иметь ничего общего с Сашей. она тем не менее влюбляется в него. А он, до этого легко покорявший любую девушку, не понимает, как случилось так, что он не может без Алины.
Но женщина, родившая сына от двоедушника, умирает при родах. И мать Алины, сбежавшая в своё время из родного села. чтобы скрыться от Гонихмарника, пытается уберечь свою дочь от опасности. А Алина ради любимого готова пожертвовать очень многим. И она решается на то, чего никто до неё ещё не сделал - она хочет снять проклятие с любимого, и изгнать Гонихмарника.
И это ещё не всё. В книге множество событий. которые так увлекают. что вы не сможете оторваться. Не знаю, есть ли издание на русском языке, я читала книгу на украинском - не все слова понятны, но есть пояснение в конце книги. Описан быт, обычаи, реальность тесно переплетена с мистикой - но написано так интересно и так легко читается. Это не дубликат "Сумерек", это полноценный роман о любви. о добре и зле, о хорошем и плохом - и о девушке, в глазах которой солнце.
А ещё книга заканчивается хорошо. Эту книгу стоит прочесть. Она и познавательна, и интересна, и там нет пошлости. Любовь. красота окружаюющего мира и немного магии - вот и всё, эта книга - рецепт хорошего настроения!)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Соснюк, Юлія Железная (джерело: Записки книголюба)

Якось так склалося, що порівняння у літературі – цілком звична річ. Зокрема, нових авторів передусім намагаються порівняти з уже відомими, знайти подібні риси, а нерідко й безпосередні запозичення, наслідування та калькування. Так, придумати щось всуціль нове нереально, можна гратися сюжетами й мотивами і подавати свою інтерпретацію. У цьому випадку новаторство та оригінальність просто так би мовити лишаються за бортом. Говорячи про „Гонихмарника” Дари Корній, до цього знаної як дитячої письменниці, звичайно, заперечувати Стефані Маєр як першоджерело було б обманом, однак порівнювати їх, чи більше ... [ Показати всю рецензію ] того, говорити, що Дара Корній – це українська Стефані Маєр, щонайменше неповага до вітчизняної авторки. На мою думку, роман Дари Корній значно цікавіший, глибший та багатогранніший, значно краще написаний, не кажучи вже про те, що сюжети дуже відрізняються. Тому розглядати „Гонихмарника” я волію безвідносно якихось інших творів. Книжка на це заслуговує.
Тема вампірів дуже активно експлуатується, тому якщо й говорити про паралелі, то історія, що її розповіла нам Дара Корній, швидше якось невловно нагадує „Тіні забутих предків” та сумнозвісних Іванка та Марічку, аніж закордонних Белл, Едвардів та їм подібних. Підґрунтям твору „Гонихмарник” слугує українська міфологія та фольклор, звідки й взято головного персонажа. Гонихмарник (чи градобур) – то така собі людина, що носить всередині демона, який „передається у спадок” від батька до сина, дводушник, вдатний як на добро, так і на зло. Як демон він може управляти хмарами, громами і блискавками, робити погоду, а як звичайна людина мусить одружитися та продовжити рід хлопчиком. І все було б добре, жили б собі на землі ті гонихмарники, нікого особливо не чіпаючи, однак і над ними тяжіє свого роду закляття. Їх завше тягне до травниць, якщо вони тільки десь перетинаються у житті. Та за примхою долі це завжди кохання без відповіді чи ж кохання неможливе, а отже поштовх до дії для гонихмарника всупереч волі людини, що носить його в собі – знищити супротивника та будь-якою ціною отримати кохану. Аліна – студентка художньої академії, сильна й вольова, оригінальна особистість, дівчина з роду травниць. Про сумну долю матері та водночас всіх жінок свого роду вона дізнається вже після доленосного знайомства з Кажаном. І звичайно ж, відступатися перед труднощами вона не збирається.
Варто зазначити, що книжка читається надзвичайно легко. Ви й не помітите, як гортатимете сторінку за сторінкою. Цьому сприяє і гарна мова, і цікавий, захопливий сюжет, і добре пропрацьована структура твору, в якому події минулого переплітаються з сьогоденням. Досить детально прописане тло роману, його міфологічне підложжя. Якщо до цього ви не чули про гонихмарників, то тут ви знайдете вичерпну відповідь, що воно таке, коли з’явилися, як живуть і чим відрізняються від звичайних людей. Окремо хотілося б зазначити, що крім головної сюжетної лінії, добре розвинуті й другорядні, як-то драма Марти, подруги Аліни. Приємно вражає й суттєва психологічна складова. Завдяки якій персонажі – не просто маріонетки чи паперові ляльки, а повнокровні герої цілком вірогідної життєвої історії (якщо відкласти на бік фантастичну складову). А образ Львова та його ангела-охоронця? У словах, присвячених місту, відчувається не показна, а щира любов до його вузьких вуличок, старої бруківки, особливого творчого аромату, що йде в парі з пахощами кави та шепотом дощу.
Звичайно, все одно буде безліч охочих називати Дару Корній українською Стефані Майєр – так простіше й зрозуміліше. Та я б сказала, що це хороший молодіжний роман і навіть трошки більше. Він розповідає нам наші казки у сучасній формі, вчить дивитися під ноги і любити рідне місто, але головне – це бути собою і йти до мети до останнього, навіть якщо в кінці прийдеться відступити. І якби мене запитали, що би я підбирала для читання своїй дочці, я без вагань назвала би й роман Дари Корній „Гонихмарник”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Новоставська (джерело: Інтернет-видання про відомих людей "Гучні імена")

Розганяй свої хмари

«Гонихмарник» від Мирослави Замойської належить до тих романів, які не забуваються. Я одразу не написала відгук, прочитавши книгу, і, мабуть, не даремно. Бо коли я читала «Мантра-Омана» від Вікторії Гранецької, в голові крутилися порівняння. Особливий міфічний світ, який властивий українцям, насамперед українкам.


Ми віримо у забобони, ми так у них віримо, що у снах теж можуть приходити різні герої. В дитинстві нас лякали Бабою Ягою, Вовчиком, який вкусить, якщо не ляжеш спатки. В традиціях Різдва, Зелених свят, Івана Купала побутують язичницькі традиції – захищаємося ... [ Показати всю рецензію ] від лихого. А ще, коли почуваєшся не так, хтось врік, наврочив, сусіди чи інші заздрісники побажали лиха. Ми, українці, знаємо з дитинства, що є добро і зло, є правда і не правда, справедливість і несправедливість.

Казковий і добрий роман «Гонихмарник» насичений настроями, емоціями, погодою, переживаннями, які можна покласти на музику. Музику, яка донесе до слухача, як може серце хвилюватися, битися, як може людина рятувати кохання, яке пригріло зло. Ритм, що передасть материнське почуття врятувати дитину, яка настільки доросла, що не може дозволити собі відпустити кохання через поганий життєвий досвід мами, пов’язаний з чарами. Звук, що зможе представити стосунки дівчинки з татом, адже це дуже особливі стосунки, в них багато розуміння. Мелодію, що зможе відтворити боротьбу добра і зла. Хто переможе: Гонихмарник чи розумна і талановита художниця? Злі сили такі стійкі позиції зайняли, що їх краще обійти, і всі обходили, тікали. І тільки головна героїня не побоялася зустрічі з ними. Сила, цілеспрямованість та віра дівчину переконали, що в кожній безвиході є вихід. І він на видному місці. Часто багато думок і негативного досвіду – сірих хмар не дають можливості рухатися вперед. Вони заважають жити щасливо. Але зате момент звільнення просто вибуховий – душевний стан відчуває волю.

У книзі багато романтики. Кохання впливає на погоду – красень Гонихмарник вразливо реагує на особливих жінок. Він часто засиджує на підвіконнику коханої. До того ж його художниця намалювала полотно, на якому він. І ця картина жива. Витвір мистецтва посідає у книзі почесну роль героя.
Отож, чари, смачна українська мова, карпатський колорит, характерні герої та любов, яку вклала авторка, народили роман, який має всі шанси стати класикою літератури.

Ірина Новоставська

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Землякова (джерело: Друг читача)

Свій перший «дорослий» роман (до цього були лише казки) Дара Корній написала на прохання доньки, коли та одного разу сказала щось на кшталт: «Мамо, а чому українська молодь повинна зачитуватися вампірською сагою американки Стефані Майер? Напиши щось про українських вампірів, нехай вони живуть тут і зараз». І вона написала. Щоправда, «Гонихмарник» вийшов не відповіддю Стефані Майер, а просто версією-містерією на тему української міфології, своєрідною сонцепоклонницькою сагою про кохання та боротьбу добра і зла.

Події роману розгортаються у сучасному Львові. Головна героїня — 19-річна студентка ... [ Показати всю рецензію ] Академії мистецтв Аліна Григоренко, інтелектуалка з зеленим волоссям, яка любить каву та Кафку. Одного дня вона зустрічає загадкового юнака – він носить чорне, п’є каву зі смаком гвоздики, любить дарувати волошки і зветься Кажан. Знайомство починається з того, що дівчина інтуїтивно відчуває його «приклеєний» погляд — хлопець слідкує за Аліною здалеку, не наважуючись підійти. Пізніше — рятує її від розбійників.

З Аліною — таким собі принциповим їжаком — усім непросто. Однак хлопцеві вдається зламати крицю — вони стають друзями, а згодом розуміють, що небайдужі одне одному. Проте існує одне «але». Кажан є гонихмарником, себто дводушником, який володіє здатністю приборкувати природну вітровійну стихію, може викликати грозу та керувати хмарами. Пізніше виявиться, що матір Аліни також колись кохала Гонихмарника-Градобура і вже кілька поколінь ці надістоти ламають жіночі долі у родині дівчини. Мати всіма силами намагається вберегти доньку від фатального кохання до Гонихмарника, від якого багато років тому тікала сама. Аби перервати зловісний ланцюг нещасть, який тягнеться з минулого та стає перепоною світлому чистому коханню, Аліна вирішує боротися.

У цій боротьбі буде багато красивої української – не помилюсь, якщо скажу – народної магії, яка переплітається з коловоротом сучасного життя настільки вдало, правдиво та невимушено, що не повірити у це просто неможливо.

«Треба мати дуже прозорливе, дуже українське серце, щоби побачити дводушників, – зазначає у передмові до роману Люко Дашвар. – Дара Корній побачила. І не втаїла від нас, читачів, історію, у якій реальне життя переплелося з містикою українських легенд». Боротьба Аліни за любов і душу коханого Кажана буде довгою та непростою, однак дівчині вдасться розірвати коло прокляття, вигнати з Кажана другу душу почвари Градобура, а точніше «переселити» її у тіло подруги, а потім…. зректися всього, поклавши на жертовний вівтар найцінніше — кохання. Саме так неочікувано драматично мав закінчитися роман, але несподіваний хеппі-енд виринає в епілозі – і втомлені душі юних героїв таки єднаються у великій любові…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Ренн (джерело: "Сумно")

Очевидно, що батл «Гонихмарник» проти «Сутінкової саги» буде не зовсім рівноправним, хоча б тому, що «Сутінкова сага» включає 5 книжок і уже стала мегапопулярною серед мільйонів підлітків усього світу, за нею знято багатобюджетні фільми, випущено комікси, сувеніри, численні пародії, створено сотні фанатських сайтів, а головні герої цього твору Белла Свон та Едвард Каллен, як би це дивно не звучало, стали в один ряд із Адамом і Євою, Ромео і Джульєттою, Скарлетт О’Хара і Реттом Батлером, Попелюшкою і Принцем. То чому ж я, розуміючи усю нерівність «суперників», вирішила побудувати свій відгук на ... [ Показати всю рецензію ] книжку львівської письменниці Дари Корній «Гонихмарник» саме на протиставленні вампірській сазі? Все дуже просто – через маркетингові потуги видавців, які вирішили позиціонувати нову містичну книжку для підлітків як український аналог всесвітнього бестселера.

Видавниче втілення. Зустріла я цю розрекламовану книжку, яка ще й отримала ІІІ премію «Коронації слова-2010» і вже встигла потрапити до довгого списку премії «Книга року Бі-Бі-Сі 2010», як і годиться «за одежиною», себто за обкладинкою. І одразу ж «Гонихмарник» почав втрачати бали. В обкладинці явно відчувається закіс під «Сутінки» – вона теж чорна, що цілком логічно з огляду на містичну складову твору, та й ідея оформлення, його смислового навантаження ніби вдала, але…і це, друзі, велике «але» – незграбний фотошоп, недоладні шрифти та цілковите фіаско з вибором моделей псує це перше враження від видання, яке, як відомо, можна справити лише один раз. Моделі на обкладинці не дотягують до героїв, які живуть у світі Дари Корній, тож для чого читачеві нав’язувати їхні образи ще до прочитання книжки? Втім, відзначу симпатичне художнє оформлення фронтиспису та шмуцтитулів, шкода, що дехто їх так і не побачить, бо ж обкладинка не сприяє бажанню взяти книжку до рук. Значно розумніше зробили закордонні видавці: вони оформили книжки «Сутінкової саги» асоціативними ілюстраціями, в яких домінує червоний (кров) і білий (світла сторона) кольори. Як би хто не ставився до «Сутінок», варто визнати перші обкладинки є дуже стильними. Уже згодом, коли слава акторів Крістен Стюарт та Роберта Патінсона, які втілили солодку парочку «лева та ягнятка» на екрані, стала просто зашкалювати, видавці зробили додаткові цілковито безпрограшні кінообкладинки.



Сюжет. Ну що ж, я людина бувала, мене страшною обкладинкою не налякаєш, тому взялася до читання «Гонихмарника» і, треба сказати, не змарнувала час. Початок інтригує, мова авторки приємна і легка, у неї, безперечно, є виразний індивідуальний стиль – сучасний і лаконічний. У сюжеті я знайшла багато схожого на славнозвісні «Сутінки»: Гонихмарник Кажан, як і вампір Едвард Каллен становить загрозу для своєї коханої, він так само рятує її від небезпеки (у «Сутінках» це автомобільна аварія і різні інші халепи, в українському творі – банда зловмисників у вечірньому парку), у обох творах йдеться про беззастережне і всеперемагаюче кохання. Та попри названі паралелі твір пані Корній є дуже оригінальним.

Міфологія. Якщо говорити про міфологічне підґрунтя творів, то очевидно, що за самобутністю й автентичністю Дара Корній перемагає Стефані Маєр, яку багаторазово звинувачували у наслідуванні американської письменниці Енн Райс, авторки «Вампірських хронік», зокрема уславленого роману «Інтерв’ю з вампіром». Зрештою сама вампірська тема у художніх творах далеко не нова і налічує сотні інтерпретацій. Інша річ, що саме після виходу «Сутінкової саги» значно активізувався інтерес до різноманітних творів про вампірів. Я не збираюсь «кидати» в Маєр ще своїм «камінцем», бо, на моє переконання, в наш час створити щось цілковито нове, мабуть, неможливо. Згадую, як і Джоан Роулінг докоряли запозиченням сюжетів, зокрема відмічали схожість її творів з твором Урсули Ле Гуін. Втім ці докори абсолютно не заважають мені вважати поттеріану одним із найкращих явищ у сучасній дитячій літературі, так само, як і вважати «Сутінкову сагу» сучасним аналогом численних «Анжелік і королів», які багато моїх однолітків із задоволенням «ковтали», перебуваючи у віковій категорії «середній шкільний вік». Повертаючись до міфології «Гонихмарника», треба сказати, що авторка не просто осмислила язичницьку міфологію, вона довершила маловідомий образ Гонихмарника-Градобура або ж Дводушника, повелителя блискавок і дощу, а перенесення цього яскравого образу на сучасний ґрунт значно підсилило читацький інтерес.

Хочу відзначити ще і оригінальні легенди, які оповідає головна героїня твору Аліна – вони справді створюють неповторну атмосферу карпатської і волинської магії. А який прекрасний образ духу міста! Потобійчний світ, або ж безчасся, як його називає Дара Корній, змальоване хоч і детально, проте мінімалістично. Безчасся має лише кілька образів, проте вони мають сильне смислове навантаження й символізм – це дуб, дід з кобзою, кінь, заплутане у гіллі дуба сонце.

У контексті згаданого перенесення міфічних істот у сучасне життя згадую ще й серію книжок «Персі Джексон та Олімпійці» американського письменника Ріка Ріордана (дуже популярна у США, відома українцям за провальною екранізацією одного з творів «Персі Джексон і викрадач блискавок»), де автор намагається популяризувати античну міфологію. Це я до того, що нова книжка Дари Корній дійсно відповідає світовим тенденціям, глобальній книжковій моді. Та не це найважливіше! Авторка через цікавий сюжет і небанальну історію зацікавлює читачів багатющою давньою українською міфологією.

Герой. Зізнаюся, я не раз і не два замислювалася, у чому ж причина цієї шаленої популярності вампірської саги і, не побоюсь цього слова, «едвардоманії» (коли фанатки не просто рефлексують в просторах Інтернету, ошаліло ганяють за актором, що втілив образ благородного вампіра в кіно, а навіть просять його «не відходячи від каси» їх покусати…). Так от, думається, що домогосподарка Маєр просто втілила мрію середньостатистичної жінки, описавши цей ідеальний ідеал – дуже гарний, фізично і духовно сильний чоловік, освічений і вихований, галантний, цнотливий, дуже багатий, готовий постійно захищати кохану від будь-якої небезпеки, але, разом з тим, сам небезпечний… однак такий сильний, що може побороти свої спокуси і навіть пробачати коханій витівки типу поцілунку з суперником-вовкулакою. А ще він весь такий загадковий і ходить у дизайнерському одязі. Має бути у нього хоч якийсь недолік! Та окрім бажання випити свою Беллу до дна чомусь нічого не пригадується…

Гонихмарник Кажан, він же – Сашко, також дуже загадковий, але, разом з тим, він видається цілком реальним хлопцем, яких багато на вулицях Львова. Його можна впізнати за суцільно чорним одягом. Він має дивовижний сексуальний магнетизм (як і Едвард, тільки вампір беріг цноту сотню років для справжнього кохання, а Кажан не позбавляє себе тілесних радощів), Кажан, так само, як і красень-вампір може читати думки, обох хлопців однаково сильно лякає і бентежить момент, коли до них приходить справжнє кохання… Загалом в цих образах є багато спільного. Свої симпатії віддаю, все ж таки, Едварду (хоч, напевно, то не буде дуже оригінально), бо Кажан час від часу здавався мені нахабним, іноді заслабким. Якщо певні риси наших героїв мало не «мальовані під копірку» (хоча підкреслю, йдеться лише про деякі паралелі, а загалом їхня схожість, мабуть, спричинена традиційним уявленням про, умовно кажучи, «поганого супергероя»), то дівчата (себто головні героїні творів) дуже різні.

Героїня. Белла Свон – цілком пересічна дівчина, розумна, але помірно, тендітна, проте патологічно незграбна, миловидна, та зовсім не красуня. Але, за життєствердною американською філософією, кожна сіра миша є по-своєму особлива. Саме в такому головному жіночому образі саги я вбачаю бажання авторки підкреслити, що якою б звичайною ти б не була – щастя все ж таки існує, тільки треба знайти своє покликання. Цікаво тільки, яке покликання у Белли? Так-так, не більше і не менше – порятувати свою вампірську родину всеперемагаючою добротою.

На відміну від Белли, студентка-художниця Аліна – надзвичайно яскравий образ. По-перше, вона інтелектуалка, читає Кафку, Вольтера, Гомера та Жака Лакана (а зовсім не «Буремний перевал» Емілі Бронте, що є настільною книжкою Белли Свон), вона талановитий митець, має власний погляд на речі, врешті-решт вона вирізняється зовнішністю – до гарних природних даних додає мистецькі витребеньки, як от зелений колір волосся.Та не можу не відзначити її дещо стереотипний образ представниці «просунутої» львівської молоді, що не терпить голлівудські фільми, не вмикає телевізор, надаючи перевагу лише рафінованому та високоінтелектуальному і т.д. Постійне нагадування у творі, що Аліна – то вам не просто так собі панянка, а інтелектуальна молодь, було дещо нав’язливим. Як на мене, то цей образ авторка надто ідеалізувала. А може «обраниця» і має бути цілком ідеальною?.. Вона успішно виконала місію – врятувала коханого від загибелі, щоправда, ціною відмови від найсильнішого почуття в житті, крім того, долучилась до іншого сакрального завдання. Як і будь-яких хороший вчинок у казках, цей не залишився непоміченим вищими силами, тож для пари Аліна-Сашко, попри все, історія завершилася щасливо. Отже, попри величезну різницю у характерах героїнь, певні паралелі між ними можна провести – вони обидві у творах стали жінками-рятівницями. Та цього разу мої симпатії на боку Аліни. Перемагає яскравість, а не сірість.

Кілька слів хочеться сказати і про молодіжну складову творів. Скоріше за все, основний «рецепт» популярності обох творів (попри усі містичні навороти) – цілком реалістичне змалювання життя і переживань сучасних підлітків, не важливо, чи американської старшокласниці, чи української студентки.

На останок висловлю сподівання, що читачі зрозуміють усю умовність цієї «битви» книжок. Без усякого сумніву, українським фанатам «Сутінок» прийде до душі «Гонихмарник», що буде ще однією нагодою зануритись у фантастичний світ кохання та пригод. На жаль (а може, на щастя), українські письменники не поспішають створювати сиквели та приквели. На жаль – бо таким чином не мають можливості додатково підзаробити, а на щастя – бо воліють не тягати кота за хвіст. Саме тому, гадаю, читацька аудиторія «Гонихмарника» Дари Корній буде значно ширша за підліткову.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Ліщинська (джерело: "Буквоїд")

Повновода ріка – українська література – тече з потужного джерела народних пісень, казок, легенд, міфів. Пишаючись глибоким руслом, стрімким плином, біжить поміж берегами століть і не слабне, попри всі намагання захланних чужинців висушити непокірну, вільну душу народу.

"Лісова пісня" Лесі Українки, тексти Миколи Гоголя та Івана Франка, "Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко… Минають сторіччя, а традиція повертатися до джерела – незамуленого й досі – не переривається. Ось і Дара Корній "Гонихмарником" підтверджує: витоки нашої рідної літератури невичерпні, безцінні та, що життєво важливо ... [ Показати всю рецензію ] для нас, животворні, животворчі.
"Гонихмарник" - недитячий твір, але прийшов із дитинства авторки, з волинського села, загубленого у правічному лісі. Там – колисанки-присиплянки, казки бабусі чи дідуся надобраніч, пісні мами, котра порається на кухні. Там – у страху великі очі, світ – великий-превеликий і живі у ньому не лише люди, дерева, метелики, а й земля чи буря. Полісся – край чарівний, хтозна, чи сплеск у озері - це риб’ячий, а не русалчин хвіст? А далекий сердитий гуркіт, що лунає з чорної хмари – то звичайне фізичне явище, а не шал Гонихмарника?

Вона і він. Земля й Гонихмарник. Сила землі – безмір. Скільки він списом блискавиці не грозить її прохромити, а вона начеб і лежить безборонна, мовби і сіпається у корчах від ударів небесних батогів, а натомість спокійно вбирає потугу мільйонів вольт й усміхається після бурі. Розходяться хмари, сонце ковдрою світла огортає землю.

Вона і він. Дівчина у вінку салатово-русявого волосся та хлопець у чорному. А-а-а… Ще Місто, у якому вони зустрілися. Вічне місто? Ні, таких нема, воно давнє… Як і його душа–охоронець. Древній, та водночас юний Юрко, що кожного свого мешканця знає, не важливо, чи той жив триста літ тому, а чи це отой, що зараз чимчикує на каву або пиво, пильно озираючи під ногами слизьку від дощу бруківку, якою тепер шерхотять шини автівок, а не цокотять копита коней… Часи змінилися, процес урбанізації, одначе. Люди воліють жити у містах, то й іншим створінням доводиться перебиратися з лісів у кам’яні джунглі.
Юнак у білому, Юрко, знає і цих двох мешканців: художницю Аліну, чий епатажний вигляд на додачу до незалежної вдачі й гострого розуму вирізняє її з-поміж інших, та ще одного учня художньої Академії, Сашка, котрий вміло приховує за чорним одягом і скельцями окулярів… Кого? Ловеласа, що пурхає метеликом біля дівчат-квіточок? Мажора, якому багатий татко запевнив дорогу в світле майбутнє? Аби ж то…

За сонцезахисними кружальцями не лише два ока… Там дві душі. Одна людська, а друга належить істоті, яка є стихією дикою й потужною, грізною й жорстокою, але також необхідною. Він – Гонихмарник, Сашкове тіло – його тимчасова оселя, хтозна, яка ж то за рахунком. Він – і володар дахозривних буревіїв, і зверхник життєдайного дощу, може трощити кількасотлітні дерева, а може подарувати ріллі вологу, коли вона найнеобхідніша.

Колись люди були ближче до природних стихій, тож вміли з ними домовлятися, а тепер? У древньому Львові дощить? Ну то й що? Чи вперше. А й у Градобура які можуть бути справи із людьми? Аби було чергове помешкання – чиєсь чоловіче тіло, аби був харч – жінки. Їхня пристрасть – його їжа, яка живить, вдовільняє, наповнює нестримною міццю. Спокусити будь-яку з його первісною гарячою сексуальністю – не проблема. І він поблажливо приймає закоханість щоразу нової рабині, ґрасує вовком у кошарі покірних овечок, міняючи страви: нині білявка, завтра чорнявка, а потім… Потім – ота, із салатовим волоссям! Якась дивна. Та хай буде. Делікатес.
А делікатесик несподівано щирить зуби. Смілива трапилась їжа. Запізно Градобур завважує, що у "дурного дівчиська" (о! скільки вже таких схрупав і забув) зубки чи не гостріші за його власні… Юнка приховувала в собі ту єдину безмірну потугу, яку йому не здолати – силу Землі.

Тож сходяться у двобої - давньому (це вже було не раз), і, водночас, новому (відбувається знову, та не в лісі, а у Львові) - обоє: він і вона. Тільки поміж ними третій – Сашко… Смертельно небезпечна боротьба потуг на полі людей. І вгадати фінал партії неможливо, бо втрутиться наймогутніша зі стихій. На шахівницю вийде додатковий ферзь – Кохання. За кого ж гратиме ця Фігура? За чорних чи за білих?

Таж іноді ферзя здають… Жертвують ним… А що ж станеться, коли викинуте за шахівницю справжнє Кохання стане самостійним гравцем?

Отак і затягує книга Дари Корній у вир… сьогодення сучасного міста, в якому оселилися поруч із людьми магічні древні сили природи. Бо дівчинку з яскравим - зеленим - волоссям я зустріла у кафе нещодавно, здається, і юнак у білому вчора всміхнувся до мене з вікна вісімдесят сьомої маршрутки… Мимоволі замислишся, а перелесника або потерча можна зустріти на вулицях рідного Львова?..

Щоб майбутній читач уявив собі, з ким і чим у нього станеться побачення на сторінках "Гонихмарника", варто би визначити жанрову приналежність книги. Психологічно-драматичний фольк? Містично-реалістична історія кохання? Сучасна легенда? Можливо. Нехай сушать голови літературознавці, щоб знайти мудру назву для цього феномену, красивої й феєричної течії, без якої українська література не уявляється. Мені вистачає того, що традиція не уривається, живе і живить собою цю величну ріку, з якої черпаємо живу воду ми, пили наші пращури, тамуватимуть спрагу душі нащадки.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Таміла Тарасенко (джерело: "Українська правда")

Зіткнутися з вампіром чи іншою нечистю у сучасному місті - на диво просто. Чи Ви думаєте, що стільки відомих письменників і режисерів свідомо вводять нас в оману?

От скажіть, Ви особисто стикалися із "Безжальними Мисливцями Ночі" (саме так, усе - з великої літери, щоб страшніше було)? Таки не зустрічалися? Пощастило. Мені, скажімо. Бо було б у цієї рецензії на одного уважного і вдумливого читача менше.

Хоч не дурний сказав, що не обов'язково бути звареним, аби дізнатися, як готувати борщ. Так і з вампірами. Дякувати усе тим же книгам і фільмам, ледь не кожен зможе розповісти про захист від ... [ Показати всю рецензію ] них: хрест, свята вода, часник... Чомусь тільки рідко згадують про одну особливість отих опирів: без запрошення до хати їм не увійти, стовбичитимуть на ґанку до перших півнів. А як сам запросиш - то на кого нарікати? Дивно, що за такої умови ті вампіри не перемерли з голоду.

Та Дух Святий з нею, із хатою. Як необережний живим залишиться, то можна святою водою житло побризкати, обереги скрізь начепити. Кинути небезпечну будівлю, врешті, втекти світ за очі.

А що робити, як нечисть не у хаті, в тобі? Доброю волею пущена, тож ніякою святою водою не викуриш. Ніби аж дбає за "власника", бо тіло ж - одне на двох. Тож здоров'я, повага чи хоч страх оточуючих, здібності надприродні, жіноча любов... ну, чи те, що для декого любов успішно замінює - усе твоє, двудушнику, на блюдечку... Нічиї мрії не нагадує?

І врешті, чи треба щось робити? Он, інші не укладають договір із нечистою силою. Чи це їм заважає напасти знічев'я на дівчину посеред парку, принизити несхожу на інших однокурсницю, відплатити злом за добро; врешті, сісти у машину до "спонсора", на зло хлопцю, якому учора освідчувалась у коханні?
Що робити, якщо "двудушник" - то про твого коханого? Коли дізнаєшся, що твій рід - проклятий, ти сама - природжена травиця, бажана здобич для чогось древнього і моторошного, а потойбічне чекає навіть не за рогом, а просто у твоїх же картинах? Бігти світ за очі? Не ти перша, дівчинко, у вашому роді отак побіжиш. Душа при тобі, лише пошматована до крові під час втечі. Не вірити, бо що забув у сучасному місті, навіть у місті Лева, де легенд стільки, що інколи важко відрізнити марево від дійсності, гонихмарник, перед яким схиляються дощ і гроза? Те ж, певно, забув, що й відунка, від якої турботлива рідня приховала правду про Силу Землі - покровительки роду.

Жити звичним життям, малювати, бо яка без цього художниця? Вирушити із друзями до Карпат, де так гарно розповідаються диво-казки, а люди легко розкриваються із несподіваного боку? За будь-яку ціну спробувати допомогти скаліченій подрузі чи хоч відтягти її від краю даху за мить до самогубства? Врешті, збагнути, що пливти завжди лише проти течії, намагатися довести свою незвичність-дитинячість - і не набагато краще, ніж пливти за течією. І почати, не звертаючи на ту течію уваги, пливти туди, куди тобі треба.

Останнє - гідний вибір, гідніший за багато інших. Саме на ньому й зупинилася Аліна - звичайнісінька студентка... Перепрошую автора. Талановита, симпатична, дуже вперта студентка, твердо переконана: любов - сильніша за долю, тож за коханого можна зчепитися і з нечистою силою.

Хоч це - лише одне із кільканадцяти можливих прочитань книжки. Точніше сказати не можу, бо моніторинг думок тих знайомих, що вже встигли прочитати "Гонихмарника", ще триває. Хоч майстерне плетиво містики та побуту, легенд, розповідей про життя волинського села та Львова та того, що відбувається на Вершині світу, заворожує навіть скептиків - це вже гарантовано.

Автора варто поздоровити із вдалим книжковим первістком.

А видавництву "Книжковий клуб" подякувати за те, що підтримали цікаву письменницю, за гарну верстку, цікаві ілюстрації та словничок діалектизмів, який і справді може стати у пригоді під час читання.

Єдине прохання: як буде перевидання, змініть, будь ласка, анотацію на обкладинці. Проти тої, що всередині книги, важко заперечити. Але зовні... "...Аліні, головній героїні "Гонихмарника" судилося зустріти свого Едварда Каллена - дивного незнайомця в чорному, тільки п'є він не кров, а каву зі смаком гвоздики, любить волошки й дощі та зветься Кажан. За його душу варто поборотися!".

Аж ніяк не применшую значення знаменитої саги Стефані Майєр. Та нащо із Сашка (Кажаном він не зветься, є у нього "людське" ім'я, ну й прізвисько, як і багатьох ровесників) робити другого Едварда? "Нашому", вітчизняному герою, чужа кров для існування, справді, не потрібна. Тож він - не подоба відомого вампіра, хоч, як на мою думку, не менш небезпечний. І вже точно - не менш вартий порятунку.

Але, прочитавши анотацію, на мить губишся: рятувати хлопця, що любить каву із гвоздикою, волошки та дощ? Звісно, варто. Мені-от, наприклад, самій цей набір подобається. Але ж де в анотації вказано, від чого його треба рятувати і навіщо?! Чи це розрахунок на те, що читач розгорне книгу, аби дізнатися подробиці?

У будь-якому випадку, книга варто того, аби, перевівши подих наприкінці, перечитати її ще раз, уважніше, насолоджуючись деталями та мовою. Вона варта звання лауреата конкурсу "Коронація слова-2010". Тим більше варта, аби перегорнути її сторінки вперше.

P.S. До речі, не лише у Львові, і в нас у Запоріжжі зараз йде дощ. Чи це не ознака того, що і в нашому місті з'явився гонихмарник? Закоханий гонихмарник, бо ж не буря надворі, а "рівненький" дощ... Кажуть, такий йде на щастя...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Петро Домаха (джерело: "Українська правда")

Світ катастрофічно втрачає набуті прояви емоційності серед людей. Почуття зневоднюються, не озвучені, поступово спрощуються, атрофуються. Настає мовчазна епоха, коли домінують рефлекторні порухи кінцівок, вищір зубів і ворушіння шерсті надбрівних дуг. Потужні нейрохімічні спалахи у мізках найрозумнішого ссавця лише відстовбурчують угору середній палець на руці...

До чого це я?

Та до того, що "Гонихмарник" Дари Корній зупиняє цю катастрофу. Бодай на час, допоки люди читатимуть роман, гортатимуть його сторінки. У чому ж його найбільша сила?

Для національно свідомих зі сторінок роману повертаються ... [ Показати всю рецензію ] наші дохристиянські вірування, наша генна пам'ять. І це добре, бо там люди задивлені в небо, пориваються до Сонця, до зір, до високості. Особисто мене підкорює протослов'янська мрія про вічність людської душі. Археологи стверджують, що витоки слов'янства - у північно-західній Волині. Напевне, і мрія ця вколисана зорями на плесах Шацьких озер. Душі померлих потрапляють у вирій і перебувають у небі, де Сонце і безліч зірок.

Гонихмарник міг з'явитися в уяві хлібороба, людини, яка звіряла свій ритм і спосіб життя за природним календарем. Згодом ці чолов'яги наплодилися ледь не в кожному селі. Контролювали хмаро-водяну стихію, не давали їй розбурхатися. Іноді бешкетували. Та то таке. Неймовірно привабливі для дівчат і молодиць.
"Щоб поборювати стихії, Гонихмарнику просто необхідна жага пристрасті, вогонь, а де ж їх взяти, як не у жінки. Хіть, страшна, всепоглинаюча, спопеляюча".

А з душею не поталанило. Їх аж дві... І все б рухалося далі одвічними законами Градобурів, але тут стихія проникає до нього самого, до середини. Гонихмарник у дівку закохавсі! Та ще й у ту, що "була непідробною, справдешньою, без омани, як той прадавній ліс, якому байдуже до гараздів цивілізації - він лишається собою".

Не варто переповідати основні події майстерно закрученого сюжету. Скажу лише, що Авторка не дає читачу перевести дух, змушує переживати за долю героїв аж до самого закінчення. Я, дочитавши до фіналу, тривожуся за подальшу долю Марти і жалію закоханого Петра. От освоїться клятий Градобур у дівочому тілі, всотає жіночий хромосомний набір і розправить спину. Почне знову бешкетувати... А далі - Марта стає німфоманкою, і сердешному Петру треба починати все спочатку, як Аліні.

Погоджуюся з Талою Вадмировою щодо недоречності порівняння Дари зі Стефані Майєр. Якщо навіть перенести Стефані з Хартфорду на Західну Волинь і поселити її на деякий час серед пралісу і тамтешніх людей, схожих на колоритну бабусю Орину, чи запхати до поліського вулика, щоб погладила бджолину королеву, то вона, Стефані, не напише другого "Гонихмарника". Бо у Дари за плечима тисячолітнє коріння наших пращурів. Отих, що віками купалися у Шацьких озерах і пили з долонь воду чистого, як сльоза, витоку Прип'яті. А це вже занадто вагома річ.

Тому нехай і далі над Хартфордом літають кажани-вампіри, у яких писок нагадує морду штучно створеного англійського бульдога. Нехай п'ють кров із променевої артерії, чи яремної вени. А нашою землею хай ходять вродливі чолов'яги (а тепер уже і жінки) - витончені гурмани, націлені на смакування особливостей людської душі.

У романі (ст.238) є маленький "танцюючий" розділ, що зветься "Сонце". Там звучить якийсь калібрований частотний діапазон - камертон для закоханих. О, який же то танок! Для всіх, хто кохав, кохає, чи тільки збирається потрапити в ту пастку.

Читайте. Кружляйте в тому танку разом з героями роману. Адже їх душі так довго летіли назустріч і поєдналися. Налаштовуйтесь на чарівну хвилю. І тоді ви не відпустите своїх коханих далі півподиху, півкроку. Ви зможете танцювати разом із засніженими деревами, які переплелися кронами і, нарешті, дочекалися весни... Будете кружляти за Сонцем чи проти нього - байдуже, бо у ваших душах сонячно затепліє!

Для кого „Гонихмарник"?

Для всіх. Для зовсім юних дівчат, щоб не заглядали до рота тим, у кого більше "гламуру", шику, шмоток, чи... шлунку, а залишалися завжди собою. Для прищуватих закоханих хлопаків, які поспішають на перше побачення. Щоб уміли озвучити власні почуття. Для молодих необітників на літературній ниві. Щоб менше "факали" та ображалися на цей незрозумілий і ворожий світ та землю, яку топчуть. Для національно свідомих, замріяних у небо, закоханих. Для Сонцепоклонників і Зорелюбців. Зрештою, для справжніх українців.

А для мене...

Є книги, які чимось нагадують Жінку. Не просто жінку, а ту, яку пізнавати хочеться. Роман просякнутий почуттями. Там неймовірно багато краси. Натхненно виписано події, пейзажі та портрети героїв. Розмаїття звуків, запахів і фарб.

Процитую лише два уривочки.

"Літній вечір підступно, мов наполегливий коханець, підкрадався до землі, ніжно пестячи її тіло. Вона, натомлена та знесилена за день, піддавалася його шалу й пристрасті. Врешті ця божественна історія закінчувалася одним - над містом бриніла музика кохання, змішана з пахощами акацій..."

"Ще вчора вечір марив втомою міста, буденністю, поспіхом і теплим, мов парне молоко, небом... А зранку раптом так п'янко весь простір від парку до будинку встелила дорога із пахощів. Вона бриніла в повітрі поміж сонячних зайчиків, вона проганяла геть набридливі звуки ранкового міста, його запахи, і по тій дорозі летів витончений аромат липня, такого юного і прекрасного, благословенного і небом, і сонцем, і тією літньою зливою, що падала вночі.

У Львові зацвіли липи".

І таких чарівностей у книзі дужко багато! Власне, у романі все живе. Там навіть камені волають і Сонце заплутується...

Так от, допоки всотував, купався і обпивався тою красою, то відкривалися хвилюючі грані, ще не відомі риси самої Авторки. Частіше прямо з тексту, іноді поміж рядків. Читання цієї книги для мене - неначе пройти з тою Жінкою багато кілометрів, торкаючись плеча. Це коли на тому шляху повертаєш голову і вже відчуваєш, як летить тобі назустріч її погляд... І чуєш слова - твої думки, тільки ще невимовлені.

Прочитав "Гонихмарника" і... ніби прожив якийсь час із Дарою під одним дахом!

І на завершення скажу:

Відтепер частіше задивляюся у небо. Не тільки тому, що звідтам поглядає на живих у сотні разів більше померлих. Сподіваюся вгледіти і над Полтавою чоловічка, всього у білому, і, може, він скине і мені пір'їну зі свого крила.

[ Згорнути рецензію ]