|
Обіцяння на світанку : Роман. Переклад з французької
Ромен Ґарі
— К.І.С.,
2011.
— 376 с.
— (Серія: Європейська проза).
— м.Київ. — Наклад 2269 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-2141-77-1
ББК: 84.4 Фр
Жанр:
— Автобіографічне
— Класичні переклади
Анотація:
У романі автор згадує своє дитинство в Росії, Польщі, пізніше – в Ніцці, про статки й бідність, яких зазнав, про важке навчання на льотчика, свої пригоди на війні у Франції, Англії, Африці. Та насамперед це розповідь про велику материнську любов, яка була з ним усе життя. У книзі дивовижно розкрито химерний характер цієї закоханої у Францію ідеалістки: мальовниче поєднання цілеспрямованості з мрійливістю, невгамовної енергії з легковажністю, підприємливості з довірливістю.
Перекладений чотирнадцятьма мовами цей портрет надзвичайної матері здобув світове визнання.
Лауреат премії ім.Сковороди 2011 року.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
«З материнською любов’ю життя дає вам на світанні обіцянку, якої так і не виконує. Тож ви змушені після цього їсти холодне до кінця своїх днів. Після такого, щоразу, коли жінка обіймає вас і притискає до серця, це лише співчуття. І ви знову повертаєтесь на могилу матері і виєте, як покинутий пес. Ніколи вже, ніколи вже, ніколи. Чарівні руки обхоплюють вашу шию, і ніжні губи говорять вам про любов, але ви в курсі. Ви дістались до джерела дуже рано і все випили. Коли спрага повертається, ви марно кидаєтесь на всі боки, криниці більше немає, самі міражі. Вам довелося, ще з першими проблисками зорі, ... [ Показати весь уривок ]
пройти дуже ґрунтовний курс любові, ви маєте сертифікат. Всюди, куди б ви не пішли, ви несете в собі отруту порівняння і намагаєтесь досягти того, що вже були отримали».
* * *
«Гумор завжди був для мене вірним товаришем у дорозі; тільки йому я завдячую моментами справжнього тріумфу над суперником. Нікому ніколи не вдалося вибити в мене цю зброю, і я тим охочіше обертаю її проти себе самого, що володітиму нею лише доти, доки гостритиму на собі. Гумор – це вияв гідності, ствердження вищості людини над будь-якими обставинами».
* * *
«Я мало брешу, брехня має для мене солодкуватий присмак безсилля: з нею я надто віддаляюсь від мети».
* * *
«Все було просто: я мав поїхати до Берліна і врятувати Францію, а за одним ходом, і світ, убивши Гітлера. Вона все передбачила, навіть, на крайній випадок, мій порятунок, бо, коли припустити, що мене схоплять – але вона мене добре знає, і певна, що я здатний убити Гітлера і не попастися – та все ж, коли припустити, що мене схоплять, було цілком очевидно, що великі держави, Франція, Англія, Америка, висунуть ультиматум, вимагаючи мого звільнення.
Визнаю, що якусь мить я вагався. Мені щойно довелося битись одразу на багатьох фронтах, я змінив з десяток різних, часто неприємних робіт, і в житті та на папері щедро викладався до останнього. Перспектива їхати негайно до Берліна, звісно ж, у третьому класі, щоб убивати Гітлера в цю спеку, з огляду на всі нерви, втому й підготування, які це за собою потягне, аж ніяк мені не усміхалась. Я хотів трохи побути на березі Середземного моря – мені завжди важко давалися наші розлуки. Я б волів краще поїхати вбивати фюрера після канікул, у жовтні. Без ентузіазму я уявляв собі безсонну ніч на твердій лаві в набитому вагоні, не кажучи вже про те, що доведеться годинами тинятись вулицями Берліна, очікуючи, коли Гітлер зробить мені ласку і з’явиться. Одне слово, мені бракувало запалу. Але не могло бути й мови про те, щоб ухилитись».
* * *
«Моїй чарівній Мессаліні було тільки вісім років, та її фізичні вимоги перевершували все, що мені довелось пізнати протягом життя. Вона бігла поперед мене у дворі, тицяючи пальчиком то в купу листя, то в купу піску, то у старий корок, і я підкорявся без нарікань. Та ще з біса радів з нагоди прислужитись. Якось вона заходилась збирати букет ромашок, і я з острахом спостерігав, як він більшає в її руці. Та я з’їв і ромашки під пильним поглядом, в якому я марно шукав проблиску захоплення – вона вже знала, що чоловіки завжди намагаються махлювати в цих іграх. Без жодних ознак вдячності чи шанування вона побігла, підстрибуючи, щоб за хвилину повернутись і простягнути мені в жменьці кілька равликів. Я слухняно їв равликів, шкарлупку, все.
У ті часи дітям ще нічого не розповідали про таємницю міжстатевих відносин, і я був переконаний, що саме так займаються любов’ю. Можливо, я мав рацію.
Найсумнішим було те, що мені не вдавалося вразити її. Щойно я вправився з равликами, як вона байдуже повідомила:
– Йозек з’їв заради мене десять павуків і зупинився тільки тому, що мама покликала нас пити чай.
Я здригнувся. За моєю спиною вона зраджувала мене з моїм найкращим другом. Та я й це проковтнув. Я починав звикати.
– Можна тебе поцілувати?
– Так, але не слинь мені щоку, я цього не люблю.
Я поцілував її, намагаючись не слинити щоки. Ми стояли за кропивою навколішках, і я цілував її знову й знову. Вона задумливо крутила на пальчику коло. Історія мого життя .
– Це вже скільки разів?
– Вісімдесят сім. А можна до тисячі?
– Тисяча – це скільки?
– Я не знаю. А можна я поцілую тебе в плече?
– Гаразд.
Я поцілував її ще й у плече. Та це було не воно. Я відчував, що має бути щось іще, що від мене вислизає щось головне. Серце мені колотилось дуже гучно, я цілував їй ніс, волосся, шию, і мені бракувало чогось дедалі сильніше, я відчував, що цього замало, що треба йти далі, значно далі. Насамкінець в нестямі від любові, виснажений еротичним шалом, я сів на траву і зняв одну зі своїх калош.
– Я з’їм її заради тебе, якщо хочеш.
Чи вона хотіла?! Ще б пак! Звісно ж, вона хотіла! Це була справжня маленька жінка.
Вона поклала свій обруч на землю й присіла навпочіпки. Мені здалося, що в очах у неї промайнула повага. Більшого я не просив. Я взяв свого складаного ножика і відрізав шматок гуми. Вона спостерігала.
– Ти їстимеш її сирою?
– Так.
Я проковтнув шматок, потім ще один. Під її нарешті захопленим поглядом я відчував, що справді роблюся мужчиною. І я мав рацію. Я щойно закінчив науку. Врізавши ще гуми, я продовжував, трохи відсапуючись між ковтками, аж доки холодний піт не вкрив мені лоба. Я продовжував навіть ще трохи, стискаючи зуби й намагаючись здолати нудоту, я зібрав усі свої сили, щоб не залишити поле битви, так, як мені це відтак доведеться робити багато разів у моєму ремеслі мужчини».
* * *
«Втім, одного дня в нас був виліт, який виявився трохи жвавішим, ніж зазвичай. За кілька хвилин до цілі, коли ми танцювали в хмарах снарядів, я почув у навушниках зойк мого пілота Арно Ланжера. Потім на мить запала тиша, тоді його голос промовив спокійно:
– Мене зачепило по очах. Я сліпий.
На «Бостоні» пілот відділений від штурмана і від кулеметника панцерованими переділками, і в повітрі ми нічим не можемо допомогти один одному. І тої ж миті, коли Арно повідомив мені про своє поранення в очі, я дістав жорстокий удар в живіт. В одну секунду кров приклеїла мені штани до тіла й наповнила жмені. На щастя, нам допіру роздали сталеві каски, щоб захистити головне. Англійські й американські екіпажі, цілком природно, вдягли каски на голови, та французи, одностайно, використовували їх для того, щоб прикрити частину свого тіла, яку вважали значно ціннішою. Я стрімко підняв каску і переконався, що головне – ціле й здорове. І відчув таке полегшення, що навіть скрута нашого становища не справила на мене особливого враження. Я завжди в житті мав певне чуття того, що важливо, а що ні. Зітхнувши з полегшенням, я оцінив ситуацію. Кулеметник, Боден, залишився неушкодженим, але пілот осліп; ми й досі були в шерензі, а я був провідний штурман, себто відповідальність за колективне бомбування лежала на мені. Нам залишалося лиш кілька хвилин до цілі, тож мені здалося, що найпростіше буде продовжувати по прямій, позбутися наших бомб над об’єктом, а тоді знову поглянути на ситуацію, якщо потреба ще буде. Саме це ми й зробили, при цьому нас іще двічі зачепило. Цього разу мені влучили в спину, і коли я кажу в спину, це через ввічливість. Та я все ж спромігся скинути бомби на ціль із задоволенням людини, яка зробила добру справу».
* * *
«Отож це малий Кавун долучив мене до магії. Пригадую здивування, яке я відчув, коли він сказав мені, що всі мої бажання можуть здійснитись, якщо я правильно візьмусь до справи. Варто було лише взяти пляшку, в яку треба спочатку помочитися, а потім покласти послідовно: котячі вуса, щурячі хвости, живих мурашок, вуха кажана, а також іще двадцять інгредієнтів, які важко знайти у продажу, і які я геть забув сьогодні, що дає підстави побоюватись, що мої бажання вже ніколи не здійсняться». [ Згорнути уривок ]
|
