Ромен Ґарі : Обіцяння на світанку : Роман. Переклад з французької : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: ZAXID.NET)

Писати про книжку, яка сподобалася, значно складніше, ніж про ту, яка не сподобалася, хоча жанр панегірика й поширений у сучасному українському літературознавстві та вважається виявом корпоративної етики. На щастя, авторові книжки, про яку я збираюся сказати, в принципі байдужі пафос та іронія – беззаперечний плюс, коли пишеш про твір іноземного автора, до того ж давно покійного.


З іншого боку, критикувати переклади є також дуже небезпечною справою: завжди почуєш у відповідь пропозицію «спочатку щось перекласти самій, а потім лаяти інших» або цілком справедливі нарікання на низькооплачувану ... [ Показати всю рецензію ] працю коректорів. Попри цю небезпеку, не можу не зробити па в бік видавництва «К.І.С.», де, власне, й вийшов друком роман «Обіцяння на світанку» французького письменника Ромена Ґарі. Відтоді, як 2009 року «К.І.С.» видало твір цього ж письменника «Життя попереду», редактори та коректори видавництва так і не навчилися відмінювати іменник «мати» та узгоджувати частини складного речення (у романі «Обіцяння на світанку» навіть не можна виправдатися тим, що головний герой – мале арабча, яке погано говорить французькою). Одначе, попри певні негаразди з редагуванням я зараз уперше в житті використаю улюблену фразу критиків-панегіристів і скажу, що справді талановитому тексту коректорські огріхи не шкодять.

Отож, що з об’єктивного погляду є в цьому романі, написаному 1960 року про події, котрісталися років на 40 раніше? Автобіографічні подробиці життя двічі гонкурівського лауреата, кавалера ордену Почесного легіону з часів, коли він іще не був лауреатом і кавалером; яскраві характери, добре змальовані картини доби, витримане протягом усього розвитку дії почуття гумору, мелодраматичний фінал, не надто цілісний текст – здається, він складається з окремих замальовок, об’єднаних згодом у роман; деякі пасажі по кілька разів повторюються. Цих характеристик може бути достатньо і для того, щоб високо оцінити твір, і для того, щоб назвати його цілком рядовим.

Натомість із суб’єктивного погляду у ньому є все, що мені подобається в літературі: вміння відверто говорити про життя; говорити про життя з іронією; говорити з іронією про самого себе; не боятися сказати непопулярні речі; не боятися здатися неуспішним чи непопулярним; говорити про життя неуспішних і непопулярних так, щоб це стало дуже цікавим текстом.

Отож, насамперед, автобіографічність. Мемуари взагалі – «мій» жанр, бо я люблю правдиві історії. Проте ці історії не мають бути нав’язливо-повчальними, просвітницько-аналітичними та охоплювати великий фактичний матеріал – від цього в мене виникає комплекс меншовартості і, запозичимо влучне слово, яке добрала перекладачка Ромена Ґарі, «сиволапості». Достатньо однієї людської долі і тих небагатьох, кого вона втягнула у свою орбіту, і тих щоденних подробиць, з яких часом складається найтрагічніша оповідь про буття.

По-друге, роман є емігрантською сагою, і це мене завжди заворожувало: падіння імперії, крах окремого людського життя, раптова втеча, що переростає у нескінченні мандри, голод, нестатки, спроба почати з нуля – і, як у випадку з Роменом Ґарі (простим єврейським хлопчиною Романом Касевим, чий шлях пролягає з Вільна до Франції), несподіване здійснення всіх мрій, хай не власних, а його матері, образ якої є центральним у «Обіцянні…». Цей образ можна трактувати по-різному – самовідречена материнська любов чи павуче бажання присвоїти і задушити; сам персонаж роману постійно роздертий між різними почуттями: часто йому хочеться запастись під землю від витівок матусі, для якої немає різниці між «тепер» і «в майбутньому», яка вже бачить його офіцером, героєм, французьким посланцем, великим письменником, і живе за лицарським кодексом честі, що виглядає доволі дивно для єврейки-емігрантки, колишньої акторки, яка не має чоловіка й родини, крім сина, а лише химерний світ у голові і величезну волю до життя.

Отож, коли ця жінка, котра в принципі не могла тримати при собі щасливу мрію, яку вона плекала («у неї все одразу ж оприлюднювалось, оголошувалось, декларувалось, сповіщалось, вивергалось назовні, зазвичай у супроводі лави й попелу»), кричала сусідам по будинку у Вільні, де знімала помешкання, що вони не знають, із ким розмовляють, син міг скільки завгодно червоніти під сміх «брудних буржуазних блощиць», адже він уже бачив, як його мати, котра завжди переконувала, що любить тільки овочі, а м’ясо й жири їй суворо заборонені, «…сиділа на табуреті, тримаючи на колінах пательню, на якій був смажився мій біфштекс. Вона ретельно вимочувала її масне дно шматочками хліба і пожадливо їх з’їдала…». І тому він уже не міг не здійснити її мрій – обіцяння на світанку життя давала не лише мати, котра витворила для сина казковий світ ідеальної країни Франції, обіцяної землі, якої вони нарешті дістануться. Це також стало його обітницею – завжди відповідати її високим вимогам, хоч би якими абсурдними з погляду світу вони були.

Персонаж добре усвідомлює, що за обов’язок поклала на нього жертовна любов матері – і чого вона позбавила його у подальшому житті: «Це погано, коли тебе таким юним, так рано, так люблять. Це виробляє погані звички. Починаєш вірити в те, що це можливо, що таке існує, що його можна знайти… З материнською любов’ю життя дає вам на світанні обіцянку, якої так і не виконує. Тож ви змушені після цього їсти холодне до кінця своїх днів. Після такого, щоразу, коли жінка обіймає вас і притискає до серця, це лише співчуття. І ви знову повертаєтесь на могилу матері і виєте, як покинутий пес».

Утім, загальний настрій роману зовсім не мінорно-сентиментальний, як могло би видатися з наведених цитат. Навпаки, «Обіцяння…» повністю проникнуте цілком вітальним почуттям гумору та своєрідним іронічним світобаченням. Об’єктом іронії є передусім сам оповідач. Це ще одна риса, котра робить роман «моїм» текстом. Ромен Ґарі скептично дивиться на світ і на людей; гумор відтак стає основним художнім прийомом («інстинктивно, без очевидного літературного впливу, я винайшов гумор – цей практичний і цілком задовільний спосіб роззброювати дійсність у той самий момент, коли вона вас атакує», –наголошує сам автор). Ромен Ґарі не захоплюється людиною як істотою соціальною, ба більше: йому добре відомі її ницість, жорстокість, самозакоханість, жадібність і боягузтво; проте до однієї окремої особистості він має певний пієтет і якусь зворушливу екзистенційну ніжність («я й далі бачу себе в кожному живому створінні та зробився геть нездатним до братовбивчих війн»).

Бажання головного персонажа перебувати на боці підвладних тяжкому жеребові «живих створінь» ілюструє бодай історія мосьє Пєкєльни – сусіда по будинку («Пєкєльни скидався на сумну мишку, чистеньку й стурбовану; він мав такий скромний, непомітний, одним словом, відсутній вигляд, який могла б мати людина, змушена, проти волі, примусом обставин, відірватися, хоч би й зовсім трохи, від землі»).Проте маленька мишка мала свою велику мрію, аби про неї дізналися високі особи цього світу; і, відчуваючи обов’язок відробити з’їдений у дитинстві рахат-лукум, Роман Касев через якийсь десяток років, наприкінці війни, коли Її Величність королева Єлизавета оглядала їхню ескадрилью, «оголосив королеві, голосно й виразно:

– У будинку №16 на вулиці Велика Погулянка у Вільні жив такий собі мосьє Пєкєльни».

У такому ставленні до нікчемних мишок можна вбачати лицемірство – надто в наш час, коли кепкування з «сірої біомаси», «офісного планктону», «гомо совєтікус» і так далі вважається улюбленою розвагою серед снобів-інтелектуалів; а можна – християнський ідеал любові до «малих цих». Аби не провокувати дискусії щодо релігійних поглядів Ромена Ґарі, що, звісно, не були ортодоксально християнськими, скажу лише, що світобачення персонажа роману – ще один із випадків, коли, не поділяючи вповні якихось позицій, погоджуєшся в загальному. Попри те, що «напади релігійності» в оповідача минули ще замолоду, назавжди залишилося те, що «слово “атеїст” мені нестерпне; я вважаю його дурним, куцим, від нього тхне лежаним пилом минулого, воно застаріле й обмежене певними буржуазними й реакційними рамками, яких я не можу визначити, але вони бісять мене як усе, що задоволене собою і самовдоволено вважає себе цілковито поінформованим і в курсі».

«Цілковито поінформовані» «буржуазні блощиці» виступають для Ромена Ґарі постійним об’єктом висміювання та критики – і відповідають йому тим же. Мовляв, щось тут не те з такою ніжною любов’ю до матері, можливо, тут пахне інцестом?.. Хіба можна так сильно любити? «Обіцяння на світанку» засвідчує, що можна. Можна любити аж так сильно, щоб «пупковий канатик» любові не перервався навіть на відстані війни і часу, коли тяжко хворий Роман Кацев чудом рятується від смерті у військовому шпиталі завдяки тій вітальній силі, котру передає йому мати, тоді вже покійна (спеціально зауважую, що не написала «молитвами»; втім, у певному сенсі молитвою можна назвати навіть споглядання тюленів – один із видів дозвілля персонажа).

Мазохізм чи мелодрама, наївність чи приховані комплекси – все це можна знайти в «Обіцянні…», проте там немає жодної нотки фальшу, адже всі думки і почуття профільтровані іронією. А найядучіша в’їдливість доволі часто є результатом глибокої наївності та віри. Автор не нав’язує жодної стратегії прочитання чи тлумачення тексту – ще одна, на мій погляд, засаднича для літератури річ. Тому кожен читач може знайти в цьому романі зовсім іншу, смачну лише для нього, поживу для думок та емоцій або, принаймні, розважитись оптимістичним текстом і добрим гумором.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Дроздовський (джерело: Друг читача)

Автобіографічний роман Р. Ґарі (Романа Касєва) «Обіцяння на світанку» у своїй останній редакції нарешті з’явився і в українському перекладі. Це вже друга книжка французького автора єврейського походження, що представлена на українському книжковому ринку (перша – роман «Життя попереду»).

«Обіцяння на світанку» – книжка, від якої отримуєш колосальне задоволення після і під час читання. Це історія становлення юнака, нетрадиційний роман-виховання, в центрі якого – стосунки між сином і матір’ю, прописані в ідеально-фройдівських орієнтирах. Наратор – проекція головного героя, самітника й інтроверта, ... [ Показати всю рецензію ] грішника і святого, бунтівника й невдахи, літератора і дипломата. Мати – ідеальний символічний образ, який весь час перебуває поряд із головним героям, фізично чи на рівні підсвідомості. Мати – чи не єдиний ідеальний читач для майбутнього літературного генія, якому напророкувала, що він стане послом Франції. Ця жінка належить іншій епосі: вона вірить у великі ідеї й захоплюється «великими наративами», вона виїхала в Європу зі слов’янського світу, маючи в серці любов до російської літератури. Вона – людина з минулого, яка любить відвідувати бали й живе салонним світом. Проте її найвизначніша риса і, певно, чеснота для неї самої: колосальна, всеоохопна любов до сина.

Взнавши про літературні його потуги, мати обов’язково пророкує велику долю: «Мій син буде послом Франції, кавалером Почесного легіону, великим драматургом, Ібсеном, Габріелем д’Аннунціо! Він… Він вдягатиметься в Лондоні» (С. 49). Якоюсь мірою ці бравурні й смішні вигуки-пророкування справджуються: «Варто, мабуть, одразу сказати для ясності цієї розповіді, що я сьогодні Генеральний консул Франції, кавалер ордена Визволення, ордена Почесного легіону, і якщо я не став ні Ібсеном, ні д’Аннунціо, це не тому, що не намагався. І для повної ясності: я вдягаюсь у Лондоні…» (С. 49). Мати стає архетипним образом у книжці, це воістину Велика Мати. І її син просто не може не слухати її, не жити для неї, бо ж вона живе для нього, ховаючи свою скруту у Франції, ховаючи свою тяжку хворобу від сина. Він не мусить бачити, як їй тяжко, бо йому тяжче у стократ. Наш оповідач часом вдається до обманів, він може привласнити собі військові нагороди, чужі літературні твори, аби тільки мати ним пишалася. Ця родинна історія дивна, неправильна, проте надзвичайно цікава. Зрештою, з цієї атмосфери любові народжується письменник.

Наш герой розпещений материнською любов’ю. Мати готова віддати все, аби її син зміг стати успішним. Ця жінка, владна, енергійна, аристократична, живе життям сина й заради сина. Вона продає родинні коштовності, коли синові потрібні гроші для навчання; сцена прощання на вокзалі викликає подив: здається, що ці рідні люди (подібні на закоханих) полишають одне одного на довгі роки і роз’їжджаються на різні континенти. Але ж автобус насправді рушає просто в інше місто. Саме матері головний герой надсилає свої перші успішні літературні публікації або ж публікації, викрадені в чужих авторів, начебто це – його літературні псевдоніми. Все робиться для того, щоб мати не розчарувалася у своєму сині, навіть тоді, коли сам молодий літератор втрачає всіляку надію на успіхи в літературі й житті, впадаючи в депресію, збираючи кожну копійку на прожиття. Мати – ось його головний читач і цензор, ось хто може завжди зрозуміти і пригорнути до себе. «Обіцяння на світанку» – це втеча від матері й повернення до неї, навіть у смерті.

Це роман про віднайдення в юнакові власного «Я», історія тілесності й сексуальності, історія метафізики людської особистості, розгорнутої перед читачем у часі, історія людини на війні, на іншому континенті в США… І кожний період героя цікавий по-своєму.

Історія в «Обіцянні на світанку» – це іронічний щоденник. Іронія – те, що рятує головного героя, вказує на його інакшість, життєствердність, не дає впасти в провалля, до якого герой схильний у силу невротичного характеру. Дуже добрим видається й переклад цього роману: логічний, із добірною мовою, який відтворює особистісний світ головного героя.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ИРИНА ЗАХАРЧУК (джерело: Газета "Комментарии")

«С материнской любовью жизнь дает вам на рассвете обещание, которое так и не выполняет». Это — квинтэссенция, объясняющая название художественной автобиографии Романа Касева, известного миру как Ромен Гари и Эмиль Ажар. Специфика «Обещания на рассвете» в том, что все здесь упомянутое касается лишь взаимоотношений с матерью, которая сама воспитывала сына и возложила на него такое бремя надежд, что маленький Ромушка не имел выбора — он должен был стать тем, кем представляла его мамочка: послом Франции, кавалером ордена Почетного легиона, боевым офицером, знаменитым писателем. Что касается последнего, ... [ Показати всю рецензію ] то план он даже перевыполнил. За более чем столетнюю историю Гонкуровской премии он единственный умудрился получить ее дважды.

Читателю, охочему до фрейдовских деталей и сальных двусмысленностей, не сюда. Учитывая сложный характер матери — неудачливой актрисы, энергичной и вместе с тем наивной женщины, самоотречение которой достигло заоблачных высот, — Гари ни намеком не обнаруживает недовольства. Акын от мемуаристики, он в рассудительной манере травит анекдотические истории об уроках балета, музыки, пения, литературы. Первой детской любви. Материнской авантюре с модным салоном. В конце концов, о пути из Вильно через Варшаву в Ниццу — овеянную мечтами матери землю обетованную, где должно было осуществиться великое Предназначение. Почти до финишной черты эта книга заставляет улыбаться — Гари выдерживает интонацию добродушного остроумия и самоиронии до предпоследней страницы. Лишь в конце особо чувствительных может прошибить слеза: чувствуя приближение смерти, мать оставила своей подруге более 250 писем, которые попросила посылать сыну на фронт. Чтобы он не перестал ощущать ее поддержку.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дана Рудик (джерело: Буквоїд)

У 1948 році знаний французький письменник, учасник руху Опору, а згодом президент Ґонкурівської академії, Ерве Базен видав свій роман «Гадюка у кулаці» (Vipère au poing). Це наскрізь автобіографічна й вельми натуралістично написана драматична розповідь про дитинство та юність, що їх так жахливо спотворила материнська жорстокість і бездушність. Образ матінки Плювіньєк став, у певному сенсі, втіленням численних вад тогочасного буржуазного середовища, яскравим прикладом занепаду моральних устоїв у родині, що позірно є благопристойною та цілком успішною. Книга викликала значний резонанс серед читацької ... [ Показати всю рецензію ] авдиторії та у літературному середовищі. Роман дослівно спровокував цілий шквал - як похвал (наприклад, за чудову реалістичну манеру письма), так і вкрай негативних відгуків (мовляв, Базен посягнув на святе - спрофанував світлий образ матері)...

Якихось дванадцять років пізніше у базенівського роману з´явився своєрідний «антипод». Себто, в 1960 році побачив світ роман - також автобіографічний - «Обіцяння на світанку» (La promesse de l´aube) авторства ще одного французького письменника, вельми непересічної людини й... великого майстра містифікації. І був це Ромен Ґарі. Останній написав тоді книгу, що стала - даруйте мені це хоч заїжджене, але таки влучне словосполучення - нерукотворним пам´ятником його матері. Інакше кажучи, неповторним і щемним свідоцтвом материнської та синівської любови водночас.

Ґарі розповідає про своє життя, та головною героїнею оповіди є все ж таки його матір. Дотепер існує цілий ряд неточностей, нестислостей і просто мітів, якими обросла біографія Ґарі, втім, як і життєпис самої Міни (чи, якщо бажаєте, Ніни) Овчинської-Бреґштейн. Зрештою, як це виникає з тексту самого роману, і син, й мати самі спричинилися до такого стану речей, наче навмисне додаючи на майбутнє загадок біографам. Натомість достеменно відомо, що другим чоловіком Ніни й батьком Ромена (у той час Романа) був Ар´є-Лейб Кацев, торгівець хутром. Родинне життя цієї єврейської пари, колишньої акторки з бурхливим темпераментом й розважливого комерсанта з передмістя Троки (нині Тракай), не склалося. Ніна з 11-річним сином залишають рідне Вільно (хоча знаний польський театролог й історик літератури Тадеуш Ковзан стверджує, що Роман Кацев насправді народився у Москві) й подаються у пошуках кращого життя до Варшави. Трохи згодом еміґрують звідти до Франції - спочатку Ніцца, потім Париж... Альфа й омеґа культурного всесвіту, омріяне-Ніною-місто-що-дарує-безліч-можливостей-непересічним-особистостям, а це значить, що... їй та синові також. Бо безмежно любляча своє чадо Ніна переконана, що Роман стане великою людиною. Адже для цього у нього є всі задатки...

І Ніна, яка задля сина зреклася будь-якого особистого життя, відмовляє собі у найнеобхіднішому й самовіддано гарує, аби прокласти своїй дитині дорогу ув оте щасливе майбутнє... Вона шиє одяг, моделює дамські капелюхи, займається перепродажем вишуканих речей і коштовностей,.. Зрештою, за що лише не береться ця напрочуд енергійна й по-своєму дуже обдарована жінка, аби її дитя могло навчатись гри на скрипці, каліграфії, фехтування, їзди верхи чи автомобілем, брати уроки танцю чи робити перші літературні спроби. Бо мати свято вірить у те, що її син досягне слави Ібсена й Ґабріеле д´Аннунціо, стане французьким послом і кавалером ордену Почесного легіону. Ніна у своїй непохитній вірі не боїться крикнути перед глузливим натовпом, що її син колись «одягатиметься в Лондоні». І такий час дійсно надійде...

У романі є один маленький, проте дуже промовистий епізод, у якому Ніна віддає синові найкращий харч, хоч сама задля цього недоїдає: «Сама вона не торкалась біфштекса, переконуючи мене, що любить тільки овочі, а м´ясо й жири їй суворо заборонені. Одного дня, вставши з-за столу, я зайшов на кухню випити склянку води. Мама сиділа на табуреті, тримаючи на колінах пательню, на якій був смажився мій біфштекс. Вона ретельно вимочувала її масне дно шматочками хліба і пожадливо їх з´їдала; попри швидкий рух, яким вона спробувала прикрити пательню рушником, мені раптово відкрились, у миттєвому просвітленні, справжні причини її вегетаріанства. Якусь мить я стояв нерухомий, закам´янілий, з жахом дивлячись на пательню, яка виглядала з-під рушника, на занепокоєну винувату усмішку матері, а потім розридався і втік.»

Назагал Ромен Ґарі веде свою розповідь з величезним почуттям гумору та блискучою самоіронією, на що здатний далеко не кожен письменник. Зрештою, колись він сказав, що гумор «є підтвердження гідності, декларацією переваги людини над усім, що відбувається з нею». Та у його нарації, поміж усіма отими рядками, повсякчасно прочитується його справжнє почуття до цієї подекуди шаленої у своїх материнських поривах жінки, яка вірить - здавалось би, що вельми наївно - у диво. І диво стається: ексцентрична, екзальтована, понад міру вимоглива й понад міру поблажлива, вибухова й абсолютно непередбачувана Ніна всупереч здоровому глузду й усім існуючим педагогічним засадам виховує вартісну, добру, тонко відчуваючу людину, що здатна по-справжньому любити й співпереживати. Бо тут діє один незбагненний, але такий потужний метафізичний чинник - материнська любов... І саме отой чинник спричиняється до того, що Рома Кацев, єврейський хлопчик з блакитними, мов небо, очима стає згодом Роменом Ґарі - талановитим французьким письменником, дипломатом, військовим пілотом, режисером і сценаристом, кавалером ордену Почесного легіону, двічі лавреатом Ґонкурівської премії... Людиною з великої літери.

Щодо назви роману, то її, мабуть, найкраще вияснить оцей уривок: «Це погано, коли тебе таким юним, так рано, так люблять. Це виробляє погані звички. Починаєш вірити в те, що це можливо, що таке існує, що його можливо знайти і в інших місцях. Розраховуєш на це. Шукаєш, сподіваєшся, чекаєш. З материнською любов´ю життя дає вам на світанні обіцянку, якої так і не виконує. Тож ви змушені після цього їсти холодне до кінця своїх днів. Після такого, щоразу, коли жінка обіймає вас і притискає до серця, це лише співчуття. І ви знову повертаєтесь на могилу матері й виєте, як покинутий пес. Ніколи вже, ніколи вже, ніколи. Чарівні руки обхоплюють вашу шию, і ніжні губи говорять вам про любов, але ви в курсі. Ви дістались до джерела дуже рано і все випили. Коли спрага повертається, ви марно кидаєтесь на всі боки, криниці більше немає, самі міражі. Вам довелося, ще з першими проблисками зорі, пройти дуже ґрунтовний курс любові, ви маєте сертифікат. Всюди, куди б ви не пішли, ви несете в собі отруту порівняння і намагаєтесь досягти того, що вже були отримали.»

Під кінець свого життя, коли пілот Ромен Ґарі у рядах «La France libre», під командуванням де Ґолля, воює з фашистами , важко хвора й практично вже вмираюча Ніна вдається до своєї останньої містифікації. Вона пише двісті п´ятдесят листів до свого сина й просить подругу, аби вона періодично надсилала їх Роменові. Пише, знаючи, що саме тепер синові просто необхідна її любов. Ромен отримує листи протягом трьох років, навіть не підозрюючи, що матері вже немає серед живих... Ув останньому мати просить його: «Сподіваюся, що коли ти повернешся додому і все зрозумієш, ти мені вибачиш. Я не могла вчинити інакше.»

Роман «Обіцяння на світанку» є однією з отих небагатьох книг, до яких я повертаюсь, аби вкотре перечитати улюблені епізоди й насолодитись майстерним письмом його автора. Зрештою, вся творчість Ґарі вартує читацької уваги. Щиро заохочую до прочитання цього твору тих, хто ще не встиг цього зробити. Від себе особисто хочу віддати належне як вельми сумлінній праці перекладача Марини Марченко, так і видавництву «К. І. С.», яке видало вже другу книгу з творчого доробку Ромена Ґарі ( перед тим у нім вийшов роман «Життя попереду»), даючи тим самим українському читачеві таку чудову можливість ознайомлення з кращими зразками світової літератури - попри непросте для українського книговидавництва сьогодення.

[ Згорнути рецензію ]