Ред'ярд Кіплінґ : Легенди з Книги Джунґлів : Анотація, уривок з книги.

Ред'ярд Кіплінґ

— Навчальна книга - Богдан, 2011. — 144 с.
— м.Тернопіль. — Наклад 3608 шт.

Поділитись:

Уривок з книжки Рецензії в пресі (8) Відгуки читачів (0) Де купити (0) Скачати файл

ПЕРЕДМОВА: На темному боці джунґлів

„Книгу Джунґлів” уже традиційно поділяють на історії про Мауґлі й решту. Навіть сам Кіплінґ у виданні 1897 року погодився на такий розподіл, чим сам того не бажаючи, дав зелене світло на подальші видання окремих книг про хлопчика годованця вовків. Справді, висмикнута із Книги, ця історія складається у цілісну повість з привабливим і шляхетним головним героєм, унікально особистістю та ще й у незвичайному, ба навіть казковому, оточенні. Ця історія крутиться довкола Людини, показує її велич і перевагу над Твариною. Однак питання, які автор хотів підняти у „Книзі ... [ Показати весь уривок ] Джунґлів” дещо інакші, висновки, на які він наштовхує читача, протилежні, головна ідея Книги – в іншому. Тому між історій про Мауґлі Кіплінґ майстерно вписав легенди (так, саме легенди, а не казки) про дику природу. Книга, яку ви тримаєте у руках, вперше відкриває їх українському читачу.
Легенди з „Книги Джунґлів” – історії про тварин і людей, не пов'язані сюжетно. Більша частина їх відбувається у Індії, одна у Беринґовому, одна – у Бафіновому морі. Зв'язок між ними слід шукати глибше. Адже тут природа показана могутньою і незбагненною, людина, що наважується протистояти їй, наражається на велетенську небезпеку й має на порятунок один шанс із тисячі. Людина перед лицем джунґлів може покладатися лише на себе, свій розум, свою витривалість, своє везіння. Адже ані „добрий гімалайський ведмідь”, ані „мудрий удав” не допоможуть їй, хіба що спробують убити заради поживи або власної безпеки.
Жорстокість джунґлів, як уособлення дикої природи, яка у казках про Мауґлі ледь окреслювалась, у легендах розгортається повністю. Численні прості й лаконічні Закони Джунґлів вступають в дію й виконуються безпомильно і невідкладно. За недбалість – смерть, за вагання чи лінощі – смерть, за жалість до супротивника – смерть...
Яке ж місце в цій системі цінностей займає людина? Людина тут – це один із наймудріших звірів джунґлів, який насмілився поставити себе вище усіх інших диких мешканців. Самопроголошений цар природи. Однак за утвердження цього становища треба боротися – і зі стихією, і з дикими тваринами і з собою. В усіх легендах цієї книги звірі спілкуються й розуміють мову людей, а ось люди звірячої мови не знають, за виключенням героя оповідання „Слуги її Величності”, але ж, як зазначає сам оповідач, там ідеться про мову табірних тварин, а не диких. Тому людина серед природи змушена існувати за Законами Джунґлів і боротися у рамках цих законів. Мабуть тому легенди, що увійшли до цієї книги, так мало схожі на казки.
На темному боці джунґлів немає місця милосердю чи слабкості, зухвальству чи самовпевненості – Закон Джунґлів не вибачає помилок. І завдяки цьому „Легенди з Книги Джунґлів” не лише моторошні й жорстокі, але й навдивовижу справжні та правдиві, якими й мають бути цікаві казки.

Перекладач

Білий тюлень


Це трапилося кілька років тому на березі Новастошнаг, що на північно-східному узбережжі острова Святого Павла далеко-далеко у Беринґовому морі. Лімершин – маленька пташка волове очко – розповів мені цю історію. Його знеможеного прибило на пароплав, яким я плив до Японії. Я забрав його до каюти і кілька діб відігрівав та відгодовував, доки він зміг летіти далі на острів Святого Павла. Лімершин був маленькою непоказною пташкою, але казав лише правду.
Ніхто не плавав до Новастошнагу, хіба як у справах, а єдиними живими створіннями, що мали там справи, були тюлені. Літніми місяцями сотні й сотні тисяч тюленів виходили на берег із холодного сірого моря, бо ж берег Новастошнаг був найкращим на світі місцем для них.
Морський Ловець добре це знав і плив сюди щовесни, куди б не заносила його доля за довгу зиму. Стрімко, наче торпедний човен, він плив просто до Новастошнагу, де цілий місяць безперестанку бився зі своїми побратимами за місце на скелястому березі, якомога ближче до моря. Морському Ловцеві було чотирнадцять років, він був велетенським сірим тюленем із густою гривою хутра за головою і довгими гострими іклами. Коли він підводився на передніх плавцях, то сягав чотирьох футів заввишки, і він заважив би майже сімсот фунтів, якби знайшовся сміливець, ладний зважити його тушу. Його тіло було помережане шрамами – свідченням минулих диких битв, але він щомиті ладен був почати нову й перемогти в ній. Спершу він відводив погляд, вдаючи, що боїться дивитися супротивникові в обличчя, а потім блискавкою кидався на сердегу й міцно стискав щелепи на його загривку, доки переможений тюлень не починав благати милості. Тоді Морський Ловець пускав його й неборака міг йти геть. Якщо ще міг...
Втім, Морський Ловець ніколи не нападав на хворих чи поранених тюленів, бо це було проти Берегових Правил. Він тільки й хотів, що місця на березі для своєї родини. Тільки от у чому заковика – такий же інтерес щовесни мали ще тисяч із сорок-п'ятдесят інших тюленів. Тому запеклі битви, гарчання, свист та скавуління не вщухали на березі Новастошнаг, зливаючись у моторошне ревисько.
Із невеличкого пагорба, що зветься гора Гатчінсона, можна було спостерігати за суцільними тюленячими боями по три з половиною милі в обидва кінці уздовж пляжу, а у морських хвилях виднілися ще тисячі тюленів, що поспішали на берег, аби долучитися до великої битви. І вони билися на межі прибою, билися на піщаному пляжі, билися на прибережних скелях, бо ж були такі ж пришелепкуваті та вперті, як усі чоловіки. Їхні дружини ніколи не припливали до Новастошнагу раніше, як наприкінці травня чи навіть на початку червня, бо анітрохи не хотіли, щоб їх подерли на клапті. Молоді тюлені до чотирьох років, яким рано ще було заводити родину, виходили на берег за пів милі від поля бою і гралися на пісочку, збиваючись великими гуртами і нещадно тирлуючи берег. Вони називалися олущиками – підлітками – і їх того року лише довкіл Новастошнагу зібралося від двохсот до трьохсот тисяч.
Морський Ловець щойно завершив перемогою сорок четвертий двобій, коли припливла Меткаг, його лагідна, гладкошкіра і мила дружина. Він зловив її за загривок і потяг до відвойованої ділянки суходолу, примовляючи:
– Запізнилася, як завжди! І де тебе носило?
За довгу весну на березі Морський Ловець майже нічого не їв, тому й настрій у нього був препаскудний. Меткаг добре це знала і знала також, як слід поводитися у такій ситуації. Вона награно роззирнулася довкола і проспівала:
– Ой який ти милий! Вибрав наше старе місце!
– А то ж як! – гмикнув Морський Ловець. – Та ти глянь на мене!
Із кількох ран на його тілі й досі сочилася кров, одне око запливло, а боки були посічені кривавими пасмугами.
– Ох, ці чоловіки! – похитала головою Меткаг, обмахуючись плавцем. – І чого б вам не позаймати собі тихенько свої місця? Ти виглядаєш так, наче побився із китом-убивцею.
– Я від середини травня тільки те й робив, що бився. Цього року на пляжі безбожно багато наброду. І я бачив щонайменше сотню тюленів із Лукканону – місця собі тут шукали! І чого ото вдома не сидиться?
– Мені завжди здавалося, нам би було значно краще йодлювати на Видрячому острові, аніж у цій перенаселеній місцині... – протягнула Меткаг.
– Тю на тебе! На Видрячий острів пливуть самі олущики. Якби ми туди подалися, всі б вирішили, що я злякався! Мусимо поводитися гідно, моя люба!
Морський Ловець гордовито вмостив голову поміж передніх плавців і вдав, ніби збирається заснути, та крізь прищулені повіки він і далі сторожко спостерігав, чи не наривається бува хтось на нову бійку. Тепер, коли на березі до тюленів додалися їхні дружини, гамір стояв такий сильний, що аж заглушував рев океану. На око там було десь біля мільйону тюленів: старих тюленів і матерів-тюлених, малят і олущиків. І усе тюленяче плем'я билося, борюкалося, йодлювало, мукало і гралося разом. Вони то пірнали в океан, то виповзали на берег цілими юрмищами, а то й гризлися між собою, вилягалися на березі куди око сягало, а над ними висів густий туман. Над Новастошнагом майже завжди тумани, що розвіюються, хіба як сонце пригріє особливо гаряче, а вже тоді повітря аж тремтить веселковою прозорістю, на недовгий час.
Котик, дитинча Меткаг, народився у самій гущі цієї веремії, ловкенький він видався, із блакитними очками, як у кожного тюленяти, а ось його шерстка здалася матері дуже дивною.
– Морський Ловче, – врешті покликала вона свого чоловіка, – наш малюк, схоже, буде білим!
– Сушені краби та водорості у панцирі! – гмикнув Морський Ловець. – Такого ще світ не бачив – білий тюлень!
– Немає ради, – озвалася Меткаг, – тепер, отже, побачить!

……………………………………………………………………………………………………

Лукканон

[Це велика пісня відкритого моря, яку співають всі тюлені острова Святого Павла, повертаючись влітку до рідних берегів. Щось на зразок дуже сумного тюленячого гімну.]

Зустрів братів уранці, а нині постарів,
Заходилися в танці, вернувшись із морів,
Я чув – вони співали ту саму пісню знов
На міліон горлянок про любий Лукканон!

Та пісня – шепіт ранків, хитавиця морська,
Та пісня – ігри й танці на вимитих пісках
Та пісня – опівнічний на гребні хвиль вогонь...
Поки прийдуть мисливці, будь славен, Лукканон!

Зустрів братів уранці (й відтоді не стрічав),
Було їх сотні тисяч – рябіло ув очах.
Із заходу й до сходу, куди лиш зір сягав,
Ми разом йодлювали і кожен з нас співав.

Ніч берег Лукканону туманом укрива,
Лишайники на скелях, на березі трава,
Майданчики піщані прибій для нас намив –
О, берег Лукканону, де народились ми!

Зустрів братів уранці – вже їх не впізнаю...
У морі нас стріляють, на суходолі – б'ють.
Женуть на смерть нас люди, немов отару в хлів.
Будь славен, Лукканоне, будь без тюленярів...

За летом ґуверуски, нема шляху назад
І морю вилий пісню про біль своїх утрат.
Стернуй, стернуй на Південь, до берегів нових,
Немає, Лукканоне, уже синів твоїх!

Тумай з роду слонів

Кала Наґ, що значить Чорний Змій, працював на Індійський уряд, надаючи йому всі можливі для слона послуги, вже сорок сім років. Його впіймали, коли йому виповнилось двадцять, а отже мав він майже сімдесят літ, що для слонів поважний вік. Він добре пам'ятав часи, коли тягав гармату через грязькі болота, а було це року 1842, якраз перед Афганською війною. А він же тоді був ще не при повній своїй силі!
Його матір, Радга П'ярі, що значить Радга Коштовна, яку впіймали разом із Кала Наґом, навчала його, що слон, який чогось боїться, обов'язково за це постраждає. Кала Наґ знав, що це добра порада, бо коли він уперше побачив, як розриваються снаряди, то заревів, обірвав упряж і наскочив прямо на стійку з гвинтівками, поранивши й поколовши собі штиками усі м'які місця. Отож, йому не було ще й двадцяти п'яти, а він уже перестав боятися чого б там не було, і став найулюбленішим і відповідно найдоглянутішим слоном, підпорядкованим Індійському урядові. Він переносив намети, купи складених наметів завважки з тонну, через усю центральну Індію. Його вантажним краном посадили на судно і чотири дні везли рікою, а потім змусили носити на спині мортиру в далекій скелястій країні дуже далеко від Індії. Він бачив мертвого імператора Теодора у Маґдалі, а потім тим самим пароплавом повернувся додому, заслуживши, жартували солдати, медаль за війну в Абіссінії. Він бачив своїх побратимів-слонів, які гинули від холоду, голоду, епілепсії та перегрівання на сонці в місці з назвою Алі Масджид десять років потому, а потім тисячу миль крокував на південь, щоб вантажити тикові колоди у Мульмейні. Там його ледь не вбив якийсь буйний молодий слон, що відлунював від роботи.
Потім разом із кількома іншими слонами його навчали допомагати мисливцям ловити інших слонів серед пагорбів Ґаро. Індійський уряд дуже цінував слонів. По всій країні їх полювали, ловили, ламали їхню волю і гнали в усі кінці країни, де потрібна була важка праця.
Кала Наґ був десять футів зав важки, його бивні були обрізані до п'яти футів і обвиті на кінцях товстим мідним дротом, щоб не розщепились. Але й цими куксами він міг вичворяти таке, що й не снилося нетренованому слону із довгими гострими бивнями. Коли після довгих тижнів виснажливої гонитви, сорок чи п'ятдесят диких слонів заганяли у велику загороду з товстелезними воротами, зробленими зі зв'язаних докупи стовбурів товстих дерев, наставала черга Кала Наґа. Він вривався у загороду і тут зчинялося пекло. Робилося це вночі, коли при світлі смолоскипів тварини втрачали почуття відстані. Кала Наґ, за командою погонича, обирав найбільшого слона, а потім бив і шматував його, доки люди, верхи на інших слонах, вгамовували менших.
Не було таких бойових прийомів, які не знав би Кала Наґ, старий мудрий Чорний Змій. Не раз і не двічі він стикався сам-на-сам із пораненим тигром. Згорнувши равликом вразливого хобота, подалі від небезпеки, він піднімав хижака у повітря бивнями і ним самим вигаданим особливим ривком голови кидав його на землю. Тоді він притискав свою жертву до землі важкими коліньми й не пускав, доки вона не спускала дух і не перетворювалася на безформну смугасту тушу під ногами у Кала Наґа.
– Так, – казав бувало Великий Тумай, його вершник, син Чорного Тумая, який їздив з ним до Абіссінії, онук Слонячого Тумая, що бачив, як Кала Наґа зловили. – Нічого й нікого не боїться Чорний Змій, окрім мене. Він бачив уже три наші покоління, що годували його й доглядали. Побачить він і четверте...
– І мене він боїться теж! – додавав тоді Малий Тумай, випростуючись на увесь свій зріст – на чотири фути.
Він носив саму лиш пов'язку на стегнах, було йому десять років і він був старшим сином Великого Тумая. А отже, згідно звичаю, він мусив зайняти батькове місце на Кала Наґовій шиї, коли виросте досить, щоб втримати в руках анкус – палицю, якою поганяють слонів, витерту до блиску руками його батька, діда та прадіда.
І той малий знав, що каже. Він бо народився у Кала Наґовій тіні, грався з кінчиком його хобота ще до того, як почав ходити, постійно водив до водопою. Кала Наг і подумати не міг, щоб не підкоритися наказам, вимовленим цим тонким писклявим голосочком, тим більше, щоб якимось чином зашкодити малому. Адже Великий Тумай ще немовлям приніс свого сина слонові й наказав тому привітати свого майбутнього володаря.
– Так, – повторював знову й знову Малий Тумай, – він мене боїться!
І малий упевнено крокував просто на слона, кричучи й лаючи його тупою старою свинею, а слон злякано задкував від нього.
– Вей, ти все ж великий слон! – сказав якось Малий Тумай, хитаючи кудлатою головою, наслідуючи батька. – Може уряд і платить за слонів, та вони однак належать погоничам. Коли ти постарієш, Кала Наґу, то прийде якийсь багатий раджа і викупить тебе, з поваги до твого віку й розмірів, а відтак ти матимеш золоті сережки у вухах, золочене сідло і ткану золотом попону на спині ще й очолюватимеш королівський почет. А я сидітиму в тебе на спині, Кала Наґу, зі срібним анкусом, а перед нами бігтимуть люди з палицями і кричатимуть, мовляв, дорогу королівському слону! Добре нам тоді буде. Кала Наґу, та все ж не так, як тут у Джунґлях.

……………………………………………………………………………………………

Шива й коник-стрибунець

(це пісня, яку співала Тумаєва мати немовляті)

Шива-живодайний, Шива-вітрогон
Якось сів на призьбі палацу свого.
Кожному створінню харч дав, труд і шлях,
Будь ти хоч вельможа, хоч простий жебрак.
Все-усе створив він – все створив,
Магадео-магадео, Шива-захисник!
А верблюду – колючки, а корові – остючки,
Серце матері – дитяті, люлі-люлі, треба спати.

Жито дав багатим, просо – біднякам,
А недоїдки міським вбогим прошакам.
Буйволи для тигрів, падло – для вовків,
А для круків залишив шкіру та кістки –
Не забув нікого, всім належне дав.
Поруч з ним Парваті – жінка молода,
Все кепкує з Шиви, щоб пожартувати
Заховала коника між грудей Парваті!
Заховала коника, малого стрибунця!
Магадео-магадео, Шива-захисник!
Йшли корови і верблюди, тільки коничок на грудях
Заховався у Парваті... Люлі-люлі, треба спати...

А коли всі звірі розійшлись домів
То вона сміється: „Ти когось лишив!”
Шива ж посміхнувся: „Ні, подбав про всіх,
Навіть про малого між грудей твоїх!”
Злякано Парваті дивиться – овва!
Із грудей для коника проросла трава.
І молилась Шиві, через сміх і плач,
Бо усім створінням дав він долю й харч.
Все-усе створив він – все створив,
Магадео-магадео, Шива-захисник!
А верблюду – колючки, а корові – остючки,
Серце матері – дитяті, люлі-люлі, треба спати.

Пурун Бгаґатове диво


Жив якось у Індії чоловік і був він прем'єр-міністром одного із напів незалежних штатів на північному заході країни. Він належав до касти брамінів, а це так почесно, що сама кастовість для нього вже втрачала значення. Батько його був шанованим чиновником поміж барвистої наволочі та дармоїдів старосвітського королівського двору на індійський копил. Та коли Пурун Дасс підріс, він почав відчувати зміну усталеного порядку речей, розуміти, що коли хтось хоче досягти певного становища у суспільстві, то мусить добре знати англійську мову та порядки. Водночас, місцевий чиновник мусить найперше дбати про становище у очах свого короля. Нелегка то була гра, але тихий мовчазний молодий брамін, завдяки добрій англійській освіті, здобутій у Бомбейському університеті, грав її холоднокровно, і крок за кроком досягнув вершини – став прем'єр-міністром своєї країни. Відтак, треба сказати, він здобув більше влади, ніж його володар Магараджа.
Коли старий правитель, що із підозрою ставився до англійців, їхніх залізниць та телеграфів, помер, Пурун Дасс вивищився ще більше, ставши довіреною особою його наступника, вихованого за англійським звичаєм. Отож, зберігаючи повну довіру свого нового володаря, він запроваджував школи для маленьких дівчаток, будував дороги, створював медичні заклади та впроваджував нові способи обробітку землі, навіть почав щороку видавати державний щорічник „Духовне та матеріальне у розвиткові держави”. Усе це безумовно схвалювалось і міністерством закордонних справ Англії, і урядом Індії. Дуже мало тубільних штатів розуміли англійській прогрес. Вони не розуміли того, що так хотів показати їм Пурун Дасс – що речі, добрі для англійця, тим більше добрі для азіата. Прем'єр-міністр став особистим другом віце-короля, губернаторів та комендантів застав, місіонерів, лікарів і звичайних англійських офіцерів, які приїздили у державні заказники постріляти дичини, а ще незчисленних мандрівників, які подорожували Індією і їх заставала негода у краях, підвладних Пурун Дассові. У вільний від роботи час він запроваджував стипендії на навчання медичній справі та організації виробництва на англійський зразок, і писав статті у „Піонер” – найбільшу індійську щоденну газету – пояснюючи основні засади свого правління.
Нарешті він поїхав до Англії, а потім мусив платити багато грошей місцевим священикам, бо ж навіть такий високоповажний брамін, як Пурун Дасс, втрачає кастовість, перетинаючи океан. У Лондоні він зустрівся й перебалакав із кожною більш-менш відомою людиною і почув значно більше, аніж сказав сам. Однак він устиг отримати цілу купу вчених звань від різних університетів і виголосити досить багато промов про індійські соціальні реформи англійським паніям у вечірніх сукнях, аж мало не ввесь Лондон гудів, що він „найприємніша людина, яку лондонці мали честь запрошувати на обіди з часу винайдення скатертин”.
Повернувшись до Індії, він спізнав мить найвищої слави, бо ж сам віце-король прибув до нього, щоб присвоїти йому орден „Великого Хреста Індійської зірки”, оздобленого діамантами та стрічками. І на тій самій церемонії, щойно салютувала гармата, Пурун Дасса зробили кавалером ордену Індійської Імперії другого ступеня, тож відтоді він звався сер Пурун Дасс К.О.І.І.
Увечері у великому наметі віце-короля, стоячи із ланцюжком і коштовним орденом на грудях, Пурун Дасс підняв келих за здоров'я свого володаря і виголосив промову, яку мало хто з англійців зміг би перевершити.
Наступного місяця, щойно місто повернулося до звичного сонячно-сонливого стану, він зробив ще одну річ, про яку не подумав би жоден англієць. Щойно сильні світу цього роз'їхались по домівках, він помер. Коштовний лицарський орден повернули Індійському урядові, прем'єр-міністр видав розпорядження центральній поштовій службі й почалася велика гра, що зветься пересилкою цінностей поштою. Звісно, священики знали, що сталось, і багато простих людей здогадувались, але Індія – єдине місце на Землі, де людина може робити, як сама хоче, і ніхто не питатиме у неї що та як. Тож новина, що сер Пурун Дасс К.О.І.І. проміняв посаду, палац і владу на подорожню торбу та жовтавого плаща Суньясі (браміна-відлюдника), святої людини, нікого особливо не зацікавила і не здивувала. На ту пору він був, як радить старий закон, двадцять літ дитиною, двадцять літ воїном, хоча й не носив ніколи зброї, і двадцять літ главою сім'ї. Багатство і славу він використовував так, як вважав за належне, на життєвому шляху він здобув визнання, він бачив міста та людей у Індії й поза нею. І в Індії та поза нею міста і люди шанували його. Тепер він позбувався цього всього, як людина позбувається зношеного одягу.

………………………………………………………………………………….

Кабірова пісня

Він світ на долонях простертих тримав,
Доволі мав скарбу і почестей мав.
Та він все довіку покинув, лише
Взяв костур байраджі й накрився плащем.

Тепер його власність – один курний шлях,
А сховок від бурі – розлоге гілля,
За дім йому пустище, натовп і ще
Ввесь світ. Він – байраджі з бідняцьким плащем.

Людину вивчав незамутнений зір.
„Єдин став навіки він,” – каже Кабір.
Відкинув буденність і злобу нікчем,
Святим став байраджі з бідняцьким плащем.

Людських побратимів пізнав він обох –
Того, що є звір, і того, що є Бог,
„Почуйте всі!” – батько Кабір нам рече. –
„Святим став байраджі з бідняцьким плащем!”

[ Згорнути уривок ]