|
Школа монстрів : Роман для підлітків
Лізі Гаррісон
— Країна мрій,
2011.
— 256 с.
— (Серія: Monster High).
— м.Київ. — Наклад 3000 шт.
ISBN: 978-617-538-079-6
Жанр:
— Сучасні переклади
— Містичне
— Гумор і сатира
Анотація:
Френкі Штайн усього п’ятнадцять днів, і народилася вона в лабораторії. А ще в неї зелена шкіра і роз’єми на шиї, крізь які вона має щодня підзаряджатися. Прикольно? А тепер уяви, як вона почувається серед звичайних п’ятнадцятирічних підлітків, які вважають її монстром! Але Френкі так легко не здасться: вона доведе однокласникам, що монстром бути круто! І більше ні їй, ні її товаришкам Дракулорі, Клодін Вовк, Лагуні Блакитній та Клео де Ніл не доведеться ховатися. Ласкаво просимо до Школи монстрів!
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розділ 2
ВОЛЬТОВО!
Нарешті зійшло сонце. Вільшанки й горобці співали своїх звичних ранішніх пісень. За матованим вікном по кварталу під назвою Редкліфський тупик на велосипедах кружляли діти, дзвонячи у дзвіночки. Місто прокинулося. Можна було врубати Леді Гагу.
I can see myself in the movies,
With my picture in the city lights...
Понад усе Френкі хотілося кивати головою в такт пісні. Ні, стривайте! Не тільки кивати! Ще більше їй кортіло застрибати на металевому своєму ліжку, скинувши на гладеньку бетонну підлогу електромагнітне покривало у фланелевій підковдрі, крутити головою, махати ... [ Показати весь уривок ]
руками, дриґати ногами... ну і, звісно, кивати в такт пісні. Але якщо вимкнути живлення, перш ніж батарея зарядиться до кінця, можна втратити пам’ять, знепритомніти, а то й у кому впасти. Єдиний позитив: не треба підзаряджати iPod, бо поряд із Френкі він мов у розетку ввімкнений.
Купаючись у ранішніх струменях електроенергії, Френкі лежала горілиць, обплутана чорними й червоними дротами, що кріпилися їй до шиї. Поки її тіло пронизували останні удари струму, вона гортала свіжий випуск часопису «Сімнадцять». Обережно, щоб не зіпсувати не до кінця підсохлий синій лак на нігтях, вона мацала гладенькі різнокольорові шиї моделей у пошуках роз’ємів, міркуючи, як цим дівчатам удається підзаряджатися без них.
Коли ж нарешті вимкнулася Кармен-Електра (так Френкі називала зарядний пристрій, складної назви якого запам’ятати не могла), у Френкі приємно засвербіла шия: роз’єми завбільшки з наперсток поволі охолоджувалися. Повна снаги, дівчина притулила ніс до часопису й понюхала пробну сторінку, напахчену парфумами «Miss Dior Cherie».
— Подобається вам? — спитала Френкі, помахавши сторінкою перед носом у Блискучих. П’ятеро білих щуриків стояли на рожевих задніх лапках, передніми лапками шкрябаючи скляну клітку. З їхніх спинок сипалися нешкідливі різнокольорові блискітки, як сніг із даху.
Френкі знову нюхнула сторінку.
— Мені теж.
Ще раз помахавши аркушем у прохолодному повітрі, в якому витав запах формальдегіду, вона підвелася запалити свічки з запахом ванілі. Кислуватий хімічний дух перебивав аромат шампуню, яким Френкі помила волосся.
— Це тут пахне ваніллю? — запитав тато, постукавши в зачинені двері.
Френкі вимкнула музику.
— Так! — радісно зойкнула вона, проігнорувавши вдавано сердитий тон: батько завжди так із нею розмовляв відтоді, як вона перетворила його лабораторію на «салон краси». Це він сам так сказав, коли Френкі змусила піддослідних щурів світитися, поскладала в мензурки свою помаду й заколки, а на череп скелета наклеїла обличчя красунчика Джастіна Бібера («Хіба не вольтово він на тому постері сидить на скейтборді?»). Та вона чудово знала, що батько не проти. Бо це ж була і її спальня. І взагалі, якби він був проти, то не називав би її...
— Як почувається ідеальна татова доня? — знову постукав Віктор Штайн і аж тоді прочинив двері. За ним у кімнату зайшла мама.
Віктор, одягнутий у шикарний чорний спортивний костюм і улюблені капці з діркою на пальці, погойдував чорною шкіряною сумкою.
Коли Френкі кпила з нього за ці капці, він казав: «Старі, як Вів»,— і тоді дружина стусала його в плече. Та Френкі знала, що він жартує, адже Вівека була з тих жінок, якими прикрашають обкладинки часописів, бо так і хочеться зазирати в її фіалкові очі й пожирати очима блискуче чорне волосся — і щоб при цьому ніхто не обізав тебе маніяком.
Батько ж був більше схожий на Арнольда Шварценегера: він мав квадратну голову й грубо витесані риси обличчя. Може, на нього б теж задивлялися люди, але вони побоювалися цього здорованя метр дев’яносто три на зріст, який на всіх дивився примруженими очима. Але примружені очі не означали, що він сердитий. Просто він думав. Цей божевільний учений завжди думав... Принаймні так пояснювала це Вівека.
— Сонечко, можна з тобою хвилинку поговорити? — запитала Вівека ніжним голосом, який мов наслідував шарудіння її чорного шовкового сарафана. Голос у мами був такий ніжний, що важко було повірити: він належить кремезній жінці метр вісімдесят на зріст.
Вів і Вік, тримаючись за руки, перетнули відполіровану бетонну підлогу: як завжди, вони наступали єдиним фронтом. Проте цього разу за гордовитими усмішками ховалися сліди занепокоєння.
— Присядь, люба,— Вівека вказала на шезлонг із червленими подушками, який Френкі замовила через інтернет. Він стояв у кутку «салону», обернений до єдиного в цій кімнаті вікна, поряд із заліпленим наклейками столом, телевізором із пласким екраном і цілою веселкою різнокольорових шафок, натоптаних інтернет-покупками. І хоча вікно було матоване, крізь нього Френкі мала змогу побачити реальний світ — бодай одним оком.
Від ліжка до шезлонга вела пухнаста рожева доріжка, і Френкі, в душі побоюючись, що батьки дізналися, якої музики вона натягала у свій програвач iTunes, рушила до вікна, нервово посмикуючи тоненькі чорні шви, якими була пришита її голова.
— Не смикай,— насварився на неї Віктор, опускаючись на шезлонг. Березова основа зарипіла.— Не хвилюйся. Просто нам треба з тобою поговорити.
Батько поклав чорну сумку собі до ніг.
Вівека, запрошуючи Френкі приєднатися, поплескала по шезлонгу, а тоді почала крутити свій чорний дизайнерський шалик. Але Френкі, яка побоювалася лекції про марнотратство, щільніше запнулася в шикарний чорний шовковий халат і присіла на рожеву доріжку.
— Що таке? — запитала вона, усміхаючись так, мовби це й не вона витратила 59,99 доларів на новий сезон молодіжного серіалу «Пліткарка».
— Зміни,— відповів Віктор, потираючи руки та глибоко вдихаючи, наче готувався до підйому на вершину гори.
«І в мене відберуть кредитні картки?» — з жахом подумала Френкі.
Вівека, кивнувши, силувано всміхнулася, міцно стиснувши темно-вишневі вуста. Потім глянула на чоловіка, заохочуючи продовжувати, але він у відповідь тільки округлив очі: мовляв, не знаю, що казати.
Френкі ніяково посовалася на рожевій доріжці. Ніколи ще вона не бачила, щоб батьки так бентежилися. Вона швиденько перебрала в голові всі свої придбання, міркуючи, що ж батьків так обурило. Новий сезон «Пліткарки», освіжувач повітря з ароматом апельсину, смугасті панчохи з дірочкою для великого пальця, передплата на часописи «Сімнадцять», «TeenVogue» і «CosmoGirl», комп’ютерна програма гороскопів, і нумерології, і тлумачення снів, і ще олійка для випрямлення волосся, і круті джинси з дірками...
Нічого особливого. І все одно від хвилювання у Френкі аж роз’єми іскрили.
— Розслабся, люба,— схилилася до неї Вівека й погладила по довгому чорному волоссю. Від такого заспокійливого жесту Френкі припинила іскритися, але хвилюватися не перестала. Всередині в неї все стріляло та шкварчало, як феєрверк на День Незалежності. Крім батьків, Френкі не знала нікого. Вони були їй і найкращими друзями, і вчителями. Розчарувати їх — усе одно, що розчарувати цілий світ.
Віктор знову глибоко зітхнув, а тоді оголосив:
— Літо закінчилося. Ми з мамою маємо повертатися в університет — викладати природничі науки й анатомію. Ми більше не зможемо вчити тебе вдома,— він неспокійно покрутив ступнею.
— Га? — Френкі звела докупи ідеальні брови. «А до чого тут мої покупки?»
Вівека, перехоплюючи ініціативу, поклала Віктору на коліно руку й відкашлялася.
— Тато каже, що тобі вже п’ятнадцять днів. Щодня ти отримувала знання, які людина здобуває за рік: ти вивчала математику, фізику, історію, географію, мови, комп’ютер, мистецтво, музику; знайомилася з кіно, піснями, традиціями, сталими виразами, соціальними умовностями, манерами; дізнавалася, що таке дорослішання, дисципліна, свобода вибору; вивчала, як керувати своїм тілом, і мовленнєвим апаратом, і чуттями; тепер ти знаєш, що таке тривимірна реальність, амбітність, і навіть чому не треба переїдати... Ти знаєш усе!
Френкі кивнула, досі не розуміючи, коли ж батьки нарешті заговорять про покупки.
— Отож тепер ти, симпатична дівчина-підліток, готова до...— Вівека шморгнула, придушуючи сльози. Вона знову кинула погляд на Віктора, і той кивнув, заохочуючи дружину продовжувати. Лизнувши губи й зітхнувши, вона силувано всміхнулась і...
Френкі сипнула іскрами. Та скільки це може тривати?!
І Вівека нарешті здалася.
— Школа нормалів,— сказала вона, зробивши наголос на слові «нормали».
— А хто такі «нормали»? — запитала Френкі, побоюючись того, що почує у відповідь. Може, це якась програма реабілітації для шопоголіків?
— Нормальні люди, без особливих можливостей,— пояснив Віктор.
— Як...— Вівека підхопила з помаранчевого лакованого столика «TeenVogue» і навмання розгорнула,— як вони.
Вона постукала пальцем по рекламі, на якій трійко дівчат — блондинка, брюнетка й руденька — рекламували бюстгальтери і трусики-шортики. У всіх трьох було кучеряве волосся.
— А я нормалка? — поцікавилася Френкі, відчуваючи таку ж гордість, як і усміхнені дівчата на рекламі.
Вівека похитала головою.
— А чому? Бо в мене пряме волосся? — запитала Френкі. Такого складного уроку в неї ще не було.
— Ні, це не через волосся,— мовив Віктор, знесилено посміхнувшись.— Просто я сам тебе зробив.
— А хіба не всі батьки «роблять» дітей? — Френкі жестом додала до слова «роблять» лапки.— Умовно кажучи.
Вівека звела темну брову. В чомусь дочка мала рацію.
— Так, але справа в тому, що я зробив тебе не фігурально висловлюючись,— пояснив Віктор.— Я створив тебе в лабораторії, склавши докупи ідеальні частини тіла, які виростив власноруч. Запрограмував твій мозок і наповнив інформацією, зшив тебе, зробив роз’єми в тебе на шиї, щоб ти мала змогу підзаряджатися. Їсти тобі не обов’язково, хіба що для задоволення. А ще, Френкі... оскільки в тебе немає крові, твоя шкіра... е-е-е... вона зелена.
Френкі наче вперше побачила власні руки. Кольором вони були мов м’ятне морозиво... мов шляхетна патина... власне, як і все її тіло.
— Та знаю,— гигикнула Френкі.— Хіба це не вольтово?
— Атож,— і собі хихикнув Віктор.— Ось чому ти така особлива. У тебе в класі не буде нікого, хто б з’явився на світ так само, як ти.
— Тобто в школі будуть інші діти? — Френкі окинула оком «салон», за межі якого ще фактично й не виходила.
Віктор і Вівека кивнули, схвильовано й винувато наморщивши чола.
Зазираючи батькові у вологі від сліз очі, Френкі не могла повірити, що це відбувається насправді. Невже її випустять на волю? Вкинуть у школу нормалів, повну кучерявих дівчат, сподіваючись, що там вона зможе постояти за себе? Невже наважаться покинути навчати її, а натомість повернуться до викладання в університеті цілій купі чарівних незнайомців?
Попри тремтіння губ і солоні сліди на щоках, схоже було, батьки таки наважаться. І зненацька Френкі охопили такі емоції, які виміряти можна було хіба за шкалою Ріхтера. І тоді з грудей її вихопився переможний крик:
— ВОЛЬТОВО! [ Згорнути уривок ]
|
