Олесь Ульяненко : Без цензури : Інтерв’ю. Упорядник Мирослав Слабошпицький. : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Сергій Шебеліст (джерело: альманах «Рідний край» (Полтава), 2011, № 2)

«Людина, що пише, – згорає, але то благословенний вогонь».
За сорок вісім років земного життя письменник Олесь Ульяненко (1962–2010) залишив по собі чималу літературну спадщину – понад двадцять романів, у яких він писав про всі питання, що не давали спокою його душі й виривалися назовні у вигляді справді вистражданих творів. Натомість у численних інтерв’ю автор неохоче розповідав журналістам про особисте, про що часто шкодували його співрозмовники і колеги, адже на основі самої біографії Олеся можна було створити запаморочливий детективно-пригодницький трилер. Бурхлива хорольська юність, навчання ... [ Показати всю рецензію ] в Лубенському медучилищі, втеча з дому, мандри на Далекий Схід, Миколаївська «морехідка», служба в Афганістані, панкування в середовищі богемного Ленінграду, участь у боротьбі за незалежність України, бездомне й голодне поневіряння в Києві, несподіване для багатьох здобуття єдиної за всю історію Малої Державної премії імені Тараса Шевченка, анафема від православної церкви Московського патріархату за роман «Знак Саваофа», несправджені мрії про кіно, тавро першого офіційно забороненого письменника-«порнографа», судовий процес з Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі (так званим «Нацкоммором»), фактична перемога у виснажливому процесі, близькі перспективи виходу на міжнародну арену та врешті – смерть за не зовсім з’ясованих обставин... Одним словом, захопливих сюжетів вистачало.
Напевно, тому близький друг письменника, критик Михайло Бриних, якось жартома запропонував Олесеві: «Улян, ти напиши про себе книжку, усі 10 томів вийдуть і переплюнуть усе те, що ти понаписував» (с. 112). Також подібні ідеї висував інший колег по перу, Андрій Курков, який, говорячи про популяризацію української літератури закордоном, наголошував, що «Ульяненка треба продавати як людину з біографією» (с. 127). На всі ці намовляння Олесь відповідав у властивому для нього стилі: «Мабуть, можна мене й за саму автобіографію продати – це раз. Але, власне, можна і за тексти продати – це два. Можна все скопом продати... Я не проти продатися, та поки що не дуже купують» (с. 128). Письменник чітко для себе розмежовував приватне життя і книжки, порівнюючи їх з «дружбою» кішки і собаки, проте інтерес до його постаті не вгавав, а після смерті взагалі отримав новий імпульс зацікавленості. Утворений вакуум знань спробували заповнити друзі літератора, які зібрали, впорядкували і видали збірку «Без цензури», куди ввійшли понад сорок інтерв’ю з Олесем Ульяненком.
Ініціатором проекту став режисер Мирослав Слабошпицький, для котрого вихід цієї книжки став справою честі: «Його (Ульяненка. – С.Ш.) приклад мене обнадіював. Я вважав, що можна жити так. Адже він, якоюсь мірою, праведно жив. Праведник. Не в тому розумінні, що не пив горілки чи не мав сексуальних стосунків із жінками. А саме в тому, що чесно ставився до свого дару, був у цьому плані достатньо безкомпромісний і, несучи його, попри все, не зсучувався й не продавався. Я дуже сподівався побачити його нагороди за життя. Але раптом його не стало. Мене це страшенно вкурвило, яка несправедливість. Із цього і з’явився задум книжки його інтерв’ю, які він давав від 1994-го до 2010-го. У результаті вийшло щось на кшталт роману. Людина говорить упродовж 16 років. Вона змінюється, а через неї відчуваєш і метаморфози країни» (Український тиждень. – 19-25 серпня 2011. – № 34). Читач книжки навряд чи знайде в ній «справжню біографію» чи «розгадку таємниці таланту» Ульяненка, проте це видання, безумовно, дозволяє глибше зрозуміти світоглядні позиції письменника і його творчу мотивацію.
Скажімо, критики часто «звинувачували» Олеся в надмірній демонстрації насильства, естетизації зла і натуралістичних описах усіляких збочень, тим самим навішуючи на літератора ярлик «чорнушника» і «порнографа». Так, справді, в його романах чимало жорсткого реалізму та суспільних патологій, але було би великим спрощенням стверджувати, що митець «смакує» потворністю, пропагує розтління чи, взагалі, сам потихеньку «маніячить» у перервах між писанням творів. Тут швидше йдеться про особливий художній прийом, коли зло відтіняє добро: «Іонеску висунув таку тезу: щоб показати жах, треба показати його втричі більшим, щоб люди відчули – це страшно. У моїх творах не чорнуха, а картинка сучасності» (с. 193). По суті, Ульяненко займався «доведенням від супротивного», застерігаючи, як не треба жити, і демонструючи, що може трапитися з людиною, яка живе без Бога в душі: «Розбожнене життя – затаєний символ тваринної підсвідомості – мало хто визнає за животіння: не перед громадою, а перед собою» (с. 14). Цьому питанню присвячені майже всі його романи, вже самі назви яких – «Знак Саваофа», «Дофін Сатани», «Хрест на Сатурні», «Квіти Содому», «Ангели помсти», «Пророк» – мають релігійний підтекст, а в багатьох інтерв’ю митця регулярно і не для красного слівця звучить апеляція до Всевишнього, який присутній у творах, «але так тонко, як повітря навколо нас» (с. 194). Навряд чи автор справжньої «чорнухи» переймався би такими високими матеріями.
Узагалі, писання було для Ульяненка сакральним і містичним процесом, під час якого життя підкидало йому нові вражаючі сюжети й образи. Найчастіше його героями ставали мешканці суспільного дна, кримінальники та представники звироднілої «еліти». Вивівши на орбіту маргіналів, «гопників» і «босяків», письменник тим самим пробив цілу проблемно-тематичну нішу в українській літературі, адже до того писати про таке і так було якось не заведено. Хвиля жорстких урбаністичних романів з’явилася вже після проривного успіху «Сталінки», відзначеної з подачі Павла Загребельного Малою Шевченківською премією (1997). Завдяки цьому роману, опублікованому в часописі «Сучасність», Ульяненко – патлатий і в порваних джинсах – увійшов у велику літературу та водночас нажив собі ворогів: «Так у братів по перу отрута з іклів капала, жовч бризкала, піна бушувала» (с. 23). Старші колеги зі Спілки письменників узагалі пішли до Президента Кучми, щоб переконати його, що він, мовляв, «неправильно премію дав», а новоспеченого лауреата намовляли відмовитися від відзнаки, «зганьбленої» недостойними митцями (власне, вся «ганебність» полягала в тому, що «Шевченківка» – вкупі з деякими статусними привілеями – не дісталася котромусь із її завзятих критиків).
Олесь, як, до речі, й Кучма, не піддався на ці вмовляння, саркастично порадивши «доброзичливцям» самим спочатку відмовитися від премій, квартир і дач, отриманих від нелюбої тоталітарної влади, та спробувати віддати його борги: «Власне, я від «избытка популярности» ніколи не потерпав, потерпав тільки від «избытка денег» (усміхається)» (с. 125). Визнання заслуг літератора на найвищому державному рівні не лише відкрило перед ним нові творчі перспективи, але й допомогло у вирішенні побутових проблем: «Звичайно, та премія багато змінила. В мене по-іншому пішло життя. До того я був просто «киевским писателем», а тоді став більш-менш відомий у провінції. Більше ворогів з’явилося, але кожна нормальна людина повинна мати ворогів, це закон. Зрештою, завдяки їй я квартиру отримав: якби не премія, я б її не отримав ніколи. Просто смішно було дивитися: мені роками не давали ту квартиру, а тут ніби «Сим-сим, откройся!» – двері відчинялися одні за одними, ні черги, ні жодних перепон. Я дивлюся: «Ну-у, Ульяненко, окстись» (сміється)» (с. 129). Але навіть дещо облаштувавши побут, письменник жив досить аскетично і «геть не шикарно», заробляючи на хліб виключно літературною працею, як відомо, не надто прибутковою в Україні.
Коли ж вибухнув скандал довкола «арештованого» роману «Жінка його мрії» (2009), який до заборони «Нацкоммором» добре продавався, це стало справжнім ударом для Ульяненка, бо його фактично позбавили засобів до існування. Книжку вилучили з магазинів із формулюванням експерта Варвари Ковальської, що вже стало класичним: «Художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними» (с. 316). Ще менш прихильно оцінив роман академічний літературознавець Микола Сулима: «Письменник силкується «оживити» розповідь пікантними сценами, але й вони відгонять дрімучим натуралізмом, тобто виявляються «перетрушеною нафталіном банальністю», бо написані без найменшого натяку на майстерність. <…> Роздута навколо роману О. Ульяненка шумиха свідчить про несмак тих, хто його захищає. Дивують також розмови про свободу творчості, яку хтось хоче задушити. Замість того, щоб чесно сказати авторові «Жінки його мрії» про його творчу поразку, з нього роблять героя, готового просити політичного притулку в Німеччині» (с. 322–323). Таким чином, Олесь Ульяненко став першим у незалежній Україні офіційно забороненим письменником, причому класиком, який був змушений доводити право на свободу творчості (не лише своє) в суді й розплачуватись за це лікуванням від нервового виснаження. Однак у підсумку митець вийшов із суперечки переможцем: роман «реабілітували», невдовзі перевидали в іншому видавництві, а сумнозвісна Комісія з питань захисту суспільної моралі нарешті перестала «займатися літературою». Загалом темі судової тяганини у збірці «Без цензури» присвячено близько двадцяти інтерв’ю, хоч не менш пізнавальним є розділ «Додаткові матеріали», куди ввійшли копії експертних висновків, позовних заяв, клопотань, заперечень, колективних звернень українських письменників і членів Російського ПЕН-центру на захист Ульяненка, а також подячні листи зарубіжних славістів, які отримали в бібліотеки добірку Олесевих книжок (можна лише пошкодувати, що міжнародна кар’єра літератора, зокрема вихід чеськомовних перекладів, починається лише тепер, коли його з нами немає).
За те, щоб бути почутим і зрозумілим, автор дорого заплатив іще за життя. Під час однієї розмови він зауважив: «Я проти того, щоб себе жаліти і плакатися, який, мовляв, я нещасний, ніхто мене не любить. Ти вибрав це – і значить, все, іди. Назад повернення немає» (с. 55). Безліч подібних містких і по-ульяненківськи влучних фраз розкидані по всій збірці інтерв’ю і, здається, що з таких ось цитат-пазлів кожен її читач зможе скласти портрет «свого» Олеся Ульяненка – з натури й без цензури.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Пастух (джерело: Буквоїд)

Важке свято. Чи може так бути? Трем потіхи з тяготою навпіл. Радість від книжки “Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю”, яка навряд чи з’явилась, якби не смерть письменника, смерть в майже шевченківський вік, а от сум через те, що книжок, ним написаних, більше не буде жодної. Це втрата. В одному зі своїх інтерв’ю івано-франківському інтернет-виданню “Народне око” Степан Процюк назвав українську націю некрофільською. Патріоти, про яких пише Євген Пашковський в “Українській літературній газеті”, додаючи до цього слова ще приставку каліко(патріоти), відважно застукають себе в груди і забряжчать ... [ Показати всю рецензію ] сумнівними орденами, застукає швидше гнівне серце від такого зухвальства. Облишмо їм цей праведний гнів. Нам же лишається лиш заломити руки, сумуючи від того, що Процюк насправді має рацію. Найбільш трепетна любов українців до письменника впокоєного. Іван Франко на останньому своєму ювілеї сидів хворий, вимучено-нещасний, старий, якому вже не потрібні були пишні фанфари. Потребував він цього за часів молодості, коли не мав ні їсти, ні чим хати напалити. В цьому символі – вічний зміст української «любові». До цього запросто долучиться і біографія Ульяненка, який віддає знайомим кота, бо немає чим його годувати. І разом з тим, важливість цієї персони в літпроцесі ще не усвідомлена. Є постаті віхові, які здатні змінювати напрями, хочете, моду. Улян (дозволю собі тут так його називати) був саме такою постаттю. І хоча вже написані дисертації про творчість цього письменника (одна з них – Надії Тендітної “Естетика смерті у прозі Є.Пашковського та О.Ульяненка”, надрукована в УЛГ), все ж науковий аналіз його творчості ще попереду. Не був знайомий особисто, але по розмовах з його товаришами зібрав собі образ. І коли Олег Соловей говорить: “Я не знаю, як він там жив, що він там їв”, я йому вірю, і віра ця ще більше скріпилась після книжки інтерв’ю, де письменник не дошукується жодних золотих середин, валить валом, як саме життя. Такі люди солоду не мають.

Прочитав “Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю” майже в один підхід, закрив книжку, поклав на стіл перед собою і не міг дивитись на фото з обкладинки. Просто не міг. Розхристані груди, яке обриває зріз фото, але видно краєчок дерев’яного хрестика, давня, трохи сивувата неголеність і очі, що сумом тиснуть несамовитим. Принаймні так цей обкладинковий фотопортрет сприймається після прочитання корисної кожному, але дуже журливої книжки. Книжки, яка справді без цензури, а значить, без важкої хвороби нашого дня – подвійності. Так писав Улян, так вочевидь жив, так і говорив з друзями, журналістами, без самокупюрування, напускної простоти і хотіння здаватись у чомусь кращим. Навіть його гасло: “Я дав українській літературі новий тип героя” сприймається без натяжки, хоча можна було би і полемізувати про хвилі нових формацій персонажів у різні часи літературного процесу. Кожен епізод літпроцесу дає своєрідний “свіжак” з погляду структури героя, його середовища і т.ін. Але слова його не спростовуються вже лиш тим, що на фоні вітчизняної літератури 90-х “Сталінка” вибухнула настільки, що хвилі від цього потрясіння долинули аж до Шевченківського комітету. Ульяненкові було лишень 35 і він далеко не нагадував хлопця – представника літературного бомонду (сина батька-письменника наприклад, або викладача словесності). У цій доволі дивній життєвій колізії фініш спроектував Павло Загребельний, який, що видається справді грою доброї долі (а вона для Ульяненка була більше мачухою), посприяв у отриманні Малої Шевченківської. Як сказав П.Загребельний у статті “Олесь Ульяненко або прощання з Римом”, що розміщена у цій книзі як передмова, це був серйозний нокаут по “ретроградах й примітивних традиціоналістах, які мерщій сплели цілі букети звинувачень “чорнуха”, “дно”, “бомж”, ідеалізує “бомжів”, безвихідь, безнадію” [Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю. – К.: Махаон–Україна, 2011. – С. 7]. Це був справді дивний збіг, що письменникові дали цю премію. Справедливість таки іноді трапляється в житті. От пояснити, наприклад, відсутність серед лавреатів Василя Портяка, його збірки “У снігах”, насправді дуже і дуже складно. Такого рівня новелістичної прози зараз просто не існує. Це не перебільшення. Упівська тематика також на часі, але… Та все ж повернімось до Ульяненка. “Сталінка” дуже виразно випала з літературного контексту 90-х, відкривши новий світ Гріха в позірно цнотливому літературному контексті. Тут можна згадати Бу-ба-бу, Нову дегенерацію, та все ж вони не були сприйняті настільки широко офіційним літературним середовищем, це була скоріше контркультура щодо культури, яку організовувала СПУ. Ульяненко говорить про “Сталінку”: “Зміст роману пронизаний єдиним символом: чорне сонце поганства заходить, ламаючи кістки, розриваючи м’ясо, пронизуючи повітря променями трупного смороду, але сходить сонце Християнства – воно зійде. Ми живемо на зламі, неправда трощить черепи тих, що шукають за правдою, йде “ломка”. Як би не опирався письменник постійній глорифікації “Сталінки”, твердячи, що він написав наступні більш сильні речі, все ж цей твір (якщо не рахувати “Зимової повісті”) задав тон, який буде присутнім майже у всіх творах автора. Це тон промовляння апокаліпсису, фіксація “розбожнення” світу, обриси “сучасного некрофілічного стану суспільства”, архівація, як часто любить повторювати у своїх рецензіях Олег Соловей – “часу вбивць”. Ці художньо-естетичні моделі превалюють у художньому світі Ульяненка – “Син тіні”, “Там, де Південь”, “Знак Саваофа”, “Перли і свині”, фактично більша частина романів творить своєрідну платформу для викшталтування складних онтологічних конфігурацій, в яких автор представляє зболену душу сучасника, сутінки життя людини радіючої.

У розмові про цього автора неможливо оминути дуже специфічну рису його письма. Йдеться про життєвий досвід, який у творчості автора переходить у структуру роману, чим, власне, і різниться його художнє слово від письма багатьох прозаїків сучасного процесу, коли читача заливає хвилею недовіри до художньо представленого в творах фактажу. Його романам складно сказати: “Не вірю!”. Інша річ, що не кожен читач зможе зразу вловити сугестивну хвилю його творчості, до подібного смаку слід, очевидно, підготуватись. І розуміти, що це не розперезана психоделічна уява, а спроба відтворити Зло, і принаймні тут, у творі, з ним розібратись: “Я показую, як не треба робити. Треба збільшити ці речі, щоб це стало видно. Я тут замість окулярів”. Книжка “О. Ульяненко. Без цензури” якраз і дає можливість з’ясувати складні форми мислення автора, відповідно виробити рецепт прочитання його творів. Оскільки вона складається з численних інтерв’ю письменника, то корисно буде представити кілька проартикульованих ним моментів: “Влада завжди буде боротися з людьми, які думають не так. А митець, якщо він справжній митець, то він буде йти або на 5-6 кроків вперед, або він просто буде думати не так”.

Міркуючи про мораль, письменник часто повторює, що у нас вона з ХVII ст. З братів по перу не сприймає майже нікого. Говорить про талант Сергія Жадана, але разом і про його любов до бізнес-проектів, талант Юрія Андруховича, але разом і про його причесаність, що так вигідно вписується у західні проекти: “Андруховича куди не постав, він завжди буде на місці”. Подібних висловів тут безліч. Часто вони гірко віддають жовчю, але це, власне, і репрезентує відкритий тип Ульянівського мислення, яке у якийсь спосіб уникнуло благотворно-заспокійливої дії ліберальної пігулки, якої наковтались талановиті, проповідуючи поетичну єврометафору. Ось так він скаже про себе: “Краще лапу собі відкушу, ніж на мотузці мене триматимуть. А серед мистецької тусовки є кілька справді геніїв, а решта, і їх більшість – бездарі”.

Одним з домінантних завдань мислення Ульяненка є вирахування і спостереження за пухлинами в ментальних структурах українців, відчування вагомого пригнічення через усвідомлення невиліковних вже на поколіннєвих рівнях недуг: “Це психологія хохла: бути начальником, хоча б маленьким, кудись пристроїтися. Коли я в армії служив, всі з України лички таскали. Всі хочуть застрахуватися, хочуть хоч кудись, аби запросили… Сама ситуація в країні – совок, і з совка за 17 років не вилізли [ще три роки також нічого не додали – Б.П.]”. Або: “Українці – нація самоїдів. Для них найбільший клопіт – коли з’являється хтось, хто випадає з контексту. Я сам у цьому пересвідчився. Щойно почав підніматись, так одразу на мене стільки багна вилили… І щонайбільше – наша “еліта”.

Звісно, журналістів часто цікавлять епатажні теми з життя письменників. Питанки у цій книжці не виняток. Це зокрема стосується роману “Знак Саваофа”, у якому автор, на думку багатьох цнотливих читачів, перейшов межі, розкривши певні таємниці з життя московського православ’я. Життя, яке вперто не хоче бачити паства, і від якого відхрещуються попи. “Можна змусити замовчати ЗМІ, але як примусиш мовчати водія таксі, що розповідає, як возив проституток у Лавру до батюшки?” – каже письменник. Тема критичного погляду на доволі практичне життя клерикалів в українській літературі не нова. Згадати тут можна і “Забобон” Леся Мартовича, і “Сестри Річинські” Ірини Вільде, але різниця тут саме у подачі життєвих сюжетів, у контрасті життя на амвоні і у келії, який посилюється за допомогою натуралістичних сцен. Власне, вони і були очевидною причиною того, що Ульяненка вважали одіозною фігурою. Цей роман відкрив мені справжню сторону російського православ’я. Я спробував поговорити про це з одним чоловіком. Він вказав мені на те, що там насправді є різні люди, і ковпак недовіри лягає і на їхню чесність. І ця проблема справді має дві сторони. Священик із оповідання Леоніда Андрєєва “Життя Василія Фивейського” справді інший, чистий. Хоча, коли бачиш рясу у джипі, базова ціна якого 45 тисяч євро, і поруч з ним, на бруківці, розпачливу від диких цін і проблем матір з дітьми, розумієш, про що Улян з надривом кричав у своїх творах.

Роман Джека Лондона “Мартін Іден” багато років вселяв у письменників віру в себе, у світ, давав силу затятості, переконував у тому, що зараз ще трохи сутужно, але далі обов’язково піде на краще. Багато людей перемололось в літературних жорнах, так і не скуштувавши слави на смак, у своєму забутті пам’ятаючи про Мартіна Ідена. Ульяненко в одній з розмов також згадував про цей роман, говорячи, що ця матриця не працює. Від себе додам – особливо в українських захланно-заздрісних реаліях. Але попри це, радячи молодому поколінню, говорив, що пам’ятає себе постійно за роботою, за пишучою машинкою, писати потрібно навіть якщо рукописи відхиляють, все одно писати: “Справжні люди – ті, які не скаржаться, а просто живуть і працюють. Але таких мало. Майже всі пливуть за течією, лише два-три відсотки – проти. Хоча потім виявляється, що саме останні робили те, що треба було. В Америці – Едгар По, Томас Вульф, Вільям Фолкнер – люди, які, здавалося, перебували “поза межами”, а, як виявилось – жили на користь країни. А їхніх сучасників надуспішних ніхто нині й не згадає”.

Впіймати етимологію зла (воно завжди рухоме) в цьому світі пробував письменник у інтерв’ю з Дмитром Мамчуром. До речі, це, звісно, суб’єктивно, але в аналітичному плані ця розмова найцікавіша. Досліджуючи причини зла, Ульяненко намагається бачити це ще й у контексті сучасного світу розваг, де ідея постійно оновленого задоволення досягає часто трагічного фіналу: “Чому нині покоління молодих (ті, кому до 25 років) таке зле? Тому що у них амбіції надто великі вселили, а реалізувати – зась. Красивий світ лягає поперед очі, на екранах скрізь яскраві вітрини, гарні жінки, чоловіки. Світ, де все так легко дається. А в житті ж усе навпаки… Більшість цих шукачів красивого життя де й дівається – хто “на голку сідає”, хто від СНІДу конає”.

Якщо підсумувати загальний тон книжки “Олесь Ульяненко: без цензури”, то потрібно сказати, що тут читач може сформувати собі літературний портрет письменника, не боячись, що наштовхнеться на штучні формулювання чи патетичний порожній пафос. Простота і щира відвертість випромінюються з цієї книжки. Відвертість до краю, без цензури і самоприховування, яка може вразити цнотливців на кшталт Михайла Карасьова, які звикли затуляти вуха та прикривати очі, шукаючи естетику лише у прекрасному, забуваючи, що існує потворне; і література, як обсервація, має досліджувати весь складний потік життя. До речі, проблемі цензури тут присвячено не одну розмову. Йдеться про заборону Комітету з проблем моралі роману “Жінка його мрії”. Великий корпус інтерв’ю присвячено саме цій доволі нашумілій проблемі, окрім того, тут розміщено розмаїті документи з процесу осудження та захисту роману, своєрідний документальний сюжет про історію рецепції українським суспільством “Жінки його мрії”. Про це багато було говорено у пресі, не зупинятимусь на цьому. Скажу лишень, що історія ця для багатьох видавалась піаракцією, друзі ж Уляна говорять про великий пережитий ним смуток від цього публічного дійства заборони. Потрібно сказати тут, що тоді на знак протесту Дзюба, Вакарчук і Курков вийшли з Комітету у справах моралі. Це доволі показово. Навряд чи хтось із насправді авторитетних людей хотів би лишатись частиною репресивного механізму. Історію цього процесу можна відчитати тут, як і власну історію життя автора. Історію цікаву, по-своєму показову і символічну. Історію автора, який бунтував. “Померти героєм зараз вважається за ніщо”, – казав Ульяненко. Світ його творчості доводить протилежне, принаймні показує, що вмерти героєм – це важливо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія КУЧЕРЕНКО (джерело: Слово Просвіти)

Пам’яті Олеся Ульяненка

Марія КУЧЕРЕНКО

Надто вже дивним — із погляду обивательської психології — він був чоловіком — неначе все життя провів на самісінькім його краю, і вітер близької безодні ворушив йому волосся, холодив душу, народжуючи неабиякої художньої сили картини численних романів. А часом життя було для нього чимсь на кшталт гамівної сорочки, і тоді внутрішнє волання з тієї “сорочки”, з самого єства, схоже, відлякувало навіть його читача. Бо був він автором “не для багатьох”, адже скільки знайдеться охочих для таких екстремальних відчуттів, що їх пропоновано. Хоча хіба ж він вигадав ... [ Показати всю рецензію ] той світ?! Світ — Божий, світ — реальний, це світ, у якому ми живемо. І він аж ніяк не паралельний, а цілком “дотичний”… до кожного з нас. Ось тільки — вочевидь, через природний інстинкт самозбереження — ми воліємо власну невтішність заштовхати-запхати подалі, ковзаючи поверхнею позірної благопристойності. Та всім відома істина: якщо щиро волієш вийняти ближнього з багна, мусиш сам стати в те багно, аби подати руку.
“У мене божевільний спосіб життя, його якось треба змінити, але я не знаю, як. І дедалі гостріше відчуваю, що це мене руйнує”, — зізнався Олесь Ульяненко в одному зі своїх останніх інтерв’ю. Він завжди відзначався особливою щирістю і відвертістю (можливо, часом і зайвою). І це була його ахіллесова п’ята. Він щиро ділився найсокровеннішим, забувши про свій публічний статус, тим самим провокуючи кожного мерзотника випробувати його на вразливість. “Вибачте, а це правда, що ви алкоголік?” — не раз, мов обухом по голові, били його “акули пера”. Сказати, що це безпардонність — нічого не сказати. Бо знали, безперечно, знали: Олесь — чоловік вразливий і дуже боляче переживає подібні інсинуації. Звісно, у таких любителів смажених фактів ніколи не стало б відваги хоч би раз отак, привселюдно, запитати якогось політика-скоробагатька, злодюгу в законі: “Вибачте, а це правда, що ви падлюка?” Отож… Олесь був легкою мішенню у цьому сенсі.
Річард Бартон якось пожартував: “Мені довелося б довго думати, аби назвати хоча б одну непитущу людину, щоб та була цікавою людиною”. Усі люди різні, і в кожного свій больовий поріг, своє поняття честі. І не дай Бог, якщо ти — мов та річка, що тече навспак… Ніде правди діти, він був надто неощадливий щодо свого життя. Він цілком міг сказати про себе, як і Кафка: “Життя моє розвивається так, як дупластий приречений зуб”. “Письменник-самоук із містичною біографією: божевільня, бомжування, голодування й хвороби, життя з монахами в Лаврських печерах…” — так кількома штрихами Роксана Харчук подала життя Ульяненка.
Однак самому Богу відомо, скільки за тим стоїть. Втеча із затхлого провінційного містечка (як зізнавався Олесь: “…там неможливо жити, атмосфера задушлива, кожен другий — “торчок”, роботи немає, усі “сидять” якщо не на стакані, то на голці; люди просто мруть як мухи”) не стала йому порятунком. Після закінчення медучилища, потім — морехідного, поневірявся Союзом у пошуках роботи (“…у Миколаєві я вантажником працював у порту, вантажили по 10 000 тонн на день”), надривав пуп у забої на шахті, служив у Німеччині в армії — про службу любив розповідати з бравурною веселістю (“суцільні гауптвахти”), виконував свій “інтернаціональний обов’язок” в Афганістані — до кінця життя волів не згадувати… Усі ті “університети життя” стали “будівельним матеріалом” для його майбутніх 20 книжок. Він знав життя у найнеприємніших, ба, найогидніших, проявах, з його аж надто тяжким вкоріненням людини у цей світ. Він сам обрав, раз і назавше (вочевидь-таки, не за своїми фізичними силами) творче кредо: “Світ дуже жорстокий, його треба показати таким, який він є”.
“Знак Саваофа”, “Син тіні”, “Квіти Содому”, “Зимова повість”, “Вогненне око”, “Дофін сатани”… Загалом 20 романів, більшість назв яких говорять самі за себе. І все оте створено після “Сталінки”, отієї, на думку заскоченої зненацька критики, “жахливої чорнухи”, з появою якої на світ Олесь Ульяненко прокинувся скандально знаменитим, аби через якийсь час, 1997 року, зовсім несподівано для себе, стати лауреатом малої Шевченківської премії. Після “Знака Саваофа” було покрутіше — московський патріархат не зміг пробачити відвертих сцен розпусти з її трибу (аж ніяк не вигаданих) і оголосив письменнику анафему, супроводжуючи від того часу його життя щоденними телефонними погрозами. А вихід роману “Жінка його мрії” зовсім загнав у глухий кут — Олесь Ульяненко після зняття з продажу накладу роману через “порнографічність” опинився перед небезпекою трьох років позбавлення волі, на які, на думку Національної експертної комісії з питань моралі (звісно, не без сторонніх ляльководів), цілком заслужив. Та він був із того вимираючого виду диваків, які у своїй просто-таки патологічній впертості позбавлені природного інстинкту самозбереження. Він зовсім не шкодував свого життя. Не цінував його, немовби навіть свідомо з усіх сторін обкраюючи свій персональний час. Жив упроголодь (“Якщо нема чого їсти, можу не їсти, — казав, — але мій кіт має їсти тричі на день”), лікувався, лише потрапивши на лікарняне ліжко по швидкій допомозі. Зрозуміло, що все те, зокрема телефонні погрози й судова тяганина, лишали зовсім мало шансів на виживання і творчість.
Ні, він не був представником “чорнухи”, як часом йому “шила” літературна критика, він не мав нічого спільного з нею, позаяк аж надто серйозно ставився до того жорстокого світу, що поставав із його численних романів та його мешканців. Здається, світ, у якому повії, збоченці, безпритульні, авантюристи, гомосексуалісти, наркомани, гебісти і всяка наволоч, які вже становлять невід’ємну й органічну його частину, оцей у чистому вигляді содом людської цивілізації, — ставши об’єктом пильної обсервації письменника, сам по собі ущільнював його реальне життя. Він накочувався своєю чорною енергетикою, лишаючи у розпаленій уяві порожнє передапокаліптичне місто, в якому гуляють самі протяги і якимось чином уцілілі сумнівні суб’єкти. Це дивне місто, де вже давно немає справжніх почуттів, де навіть любов і та з присмаком маніакальності, це місто просякнуте відчуттям приреченості, немов містичне Макондо в очікуванні пекельного вітру. Мабуть, найневдячніша справа — дослідження природи людського гріха. Занурення у його глибини ніколи й нікому не провіщало нічого доброго. Такий дослідник — усе одно що екзорціоніст, однаково приречений на найжорстокішу самотність і доконечну поразку. “Людина хоче бачити виправдання своїх вчинків і злочинів. Людина ніколи ні за що не хоче відповідати”, — до таких невтішних висновків прийшов наприкінці життя письменник у своїх роздумах про людську природу.

* * *
“Рік, як не стало Ульяна. Це прогалина, яку ніхто так і не заповнив, — сказав під час презентації книги “Олесь Ульяненко. Без цензури”, що її нещодавно презентувало видавництво “Махаон” у столичній книгарні “Є”, його упорядник, знаний кінорежисер Мирослав Слабошпицький. У книзі зібрано спогади про Олеся Ульяненка, його інтерв’ю засобам масової інформації, яких не знайдеш в інтернеті, а також подано історію життя письменника, розказану ним самим, яка, безперечно, заслуговувала на окремий непересічний роман з карколомним сюжетом.
“Це все брехня, — сказав, як відрізав, про видання письменник і журналіст Михайло Бриних, який свого часу зробив не одне інтерв’ю з Олесем, — справжнього Ульяненка тут немає, попри те, що все це — його слова. Він був невловимий в інтерв’ю… — розумів їхню відносність. Він мав у собі щось таке, що вирізняло його з-поміж нас, звичайних людей. Ульяненко був практичним містиком. Його містицизм — не від освіченості чи начитаності, а вроджений, тому постійно його переслідував. Єдине, що я чітко знаю: Ульяненко мав відчуття певної розплати за володіння цим “іншим” досвідом і розуміння тонших матерій. Після написання роману в нього часто погіршувалося самопочуття, як він казав: “Я вихаркую щойно написаний роман”. Так, наче міг залізти настільки далеко, але не без шкоди для себе. Це дуже тяжке життя і писання. Це та література, яка не пишеться, а з’являється як бонус для тих, хто здатен її прочитати. На це спроможне нешироке коло читачів…”
Він тримав книжку, на форзаці якої було написано пророчі слова Олеся Ульяненка: “Ті, хто сміли, зараз вже мертві”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Редакція (джерело: ДТРК Культура)

«Ти входиш в історію тоді, коли після смерті про тебе з’являється книга. Погано лиш те, що ти у цій книзі вже нічого не зміниш.» Так казав Селінджер. Ці слова актуальні й сьогодні. До роковин смерті Олеся Ульяненка режисер Мирослав Слабошпицький презентував книгу про свого друга. Роман в інтерв’ю без допомоги журналістів був би неможливим, ділиться Мирослав. Якби не підвищена цікавість акул пера до постаті Олеся Ульяненка, книги б не було. До книги увійшло багато інтерв`ю журналіста Михайла Бриниха. Та окрім творчої співпраці з Олесем Ульяненком їх повязувала дружба. Тому Михайло і ділиться секретами ... [ Показати всю рецензію ] роботи зі своїм респондентом. Письменника згадують як особливу людину. Він був бунтарем з щирою душею. Олесь Ульяненко змінювався не з роками. Митець міняв себе щосекунди. Тому і говорити з ним журналістам приносило немало задоволення. Романи Ульяненка рясніють нецензурними словами. Проте, сам автор вважав, що саме у цьому і є правда життя. Один з його творів хотіли поставити на радіо. Але далі пропозиції справа не пішла. Постать Олеся Ульяненка викликає протиріччя. Та як було все насправді знав лише сам письменник. Порнографія. Так творчість Олеся Ульяненка була резюмована Національною експертною комісією з питань моралі. Роман «Жінка його мрії» був офіційно заборонений. Брутального ж автора цензура взагалі не пропускала в друк. Фактично, така заборона була єдиною за весь час незалежності України. Проте у цієї історії є своє подвійне дно. Про нього знають лише ті, хто тісно спілкувався з письменником. Російський патріархат проголосив Олесю Ульяненку анафему. Проте його колеги високо оцінюють свободу поглядів письменника. Коли митця не стало, разом з сумом до колег приходили й рядки. Для когось Олесь Ульяненко і досі персона нон-грата в світі літератури. Дехто захоплюється його мужністю у боротьбі за право голосу. Але, що б не казали, це був письменник, який знав ціну творчій свободі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Сумно)

От візьми і скажи щось про нього однозначно! Не вийде, як би не старався, як би не хотів. Бо – ось його рве на шматки від несправедливості, нужди і безвиході, а за мить він уже «є втіленням оптимізму», охоче мудрує про письменство, філософію буття, ділиться сюжетом учергове виданого роману... То він називає сучасних письменників випадковими у літературі «людьми моди», як от Сергія Жадана, що «описує на двадцяти сторінках, як розкурюють косяк», а Юрія Андруховича посилає "до церкви висповідатися", то долучає їх імена до числа талановитих літераторів…

Олесь Ульяненко – таки «невловимий», як помічає ... [ Показати всю рецензію ] його друг, відомий журналіст і письменник Михайло Бриних. «На одні і ті ж запитання він щоразу відповідав по-іншому, суперечив сам собі, легко змінював переконання, бо розумів їх відносність. Він мав у собі щось таке, що вирізняло його з-поміж нас, звичайних людей».

До книжки «Олесь Ульяненко. Без цензури» увійшло понад тридцять інтерв’ю, вона вийшла у світ у видавництві «Махаон-Україна» напередодні роковин смерті письменника. Прочитавши збірку й уже роздумуючи над творчою, непересічною натурою Ульяна (як його любили називати друзі), можна з упевненістю заявити про її прямолінійність, невдоволеність, цинізм, прискіпливість, зарозумілість і недолюбленість. Але водночас усьому цьому знаходиш заперечення! Адже поміж рядків його "прямолінійні" висловлювання віддають помітною потайливістю й недоговореністю, "невдоволеність" розбавлена відчутною радістю від того, що Бог нагородив великим талантом, за "цинізмом" стоять простота, з якою сприймає світ, а ще, з його слів, – «цинізм – це форма захисту: м’якотілих розривають». За "прискіпливістю" приховане вболівання і небайдужість, "зарозумілість" – це лише реакція на неосвіченість, тупість, невихованість, нетактовність. А щодо "недолюбленості"… У нього була своя любов – творчість. А «бути письменником – це як на війні, треба не мати ні дружини, ні дітей». До того ж, як сам сказав, «геній – це протиріччя». Певно, розумів, чому – такий…

Хоч це книжка інтерв’ю, втім кожен бажаючий тут зможе відшукати багато цікаво про життя Олеся Ульяненка, про його «не таке, як у всіх» дитинство, мандрівну юність, небезпечну молодість, відтак створити власну біографію, що її з кожним наступним текстом повідує нам сам письменник. Відтак почерпнути багато несподіваного про його особисте життя, про «заняття боксом» і перебування «у дурці, де на власній шкурі випробував методи тамтешнього лікування», про дружину-єврейку, схожу на собаку коллі, і прогулянки «з останньою подругою до аеропорту, де любили дивитися, як літаки літають», про те, як «працював вантажником», але з «пацанського віку знав, що стане письменником»...

Ця книжка зібрала у собі багато неповторних висловлень Ульяна, його роздумів, переживань і навіть вподобань. Він називає «фігнею» творчість молодого Гребещикова, не до вподоби йому Цой, але відзначає Бутусова з «Наутілусом», Шевчука і Єгора Лєтова. «І якби Олег Скрипка перестав виступати – я би засмутився, задумався, бо то мистецтво, його втрачати образливо», – додає. «Приємними» йому були Лесь Подерев’янський і Оксана Забужко. Шанував Тараса Шевченка, мовляв, «осмислювати Шевченкову творчість, його трагічну долю – то передусім осмислювати український народ». Залюбки читав Тютюнника і Єсеніна… Журналісти-автори старалися передати специфічну мову письменника, (хоча дехто аж занадто «повичісував» статті від Ульянівського сленгу), передати атмосферу спілкування. Деякі відповіді Ульяна скупі й різкі, деякі – розгорнуті й душевні. Але завше – самобутні.

Ось те, що, гадаю, неможливо оминути.

Олесь УЛЬЯНЕНКО…

…про себе: «САТИРИК СЕРЕД КЛОУНІВ»

«У 90-му (мене) виперли з медучилища за язик без кісток…

Облазив пів колишнього СРСР, потім потрапив до миколаївської мореходки, очевидно, під впливом Джека Лондона…

Газети возив у Прибалтику кур’єром.

Телевізор – ото у мене друг сім’ї.

Моє основне правило – не заважати жити.

Натура у мене така ідіотська, що все життя, що би не робив, оточуючим це не подобалося.

В школі в класі сьомому-восьмомі відрізнявся тим, що в ленінській кімнаті свастику лайном намалював.

Написав я кілька розповідей, приніс у журнал «Київ», не сподобалося… Поперся у «Дніпро», теж не сподобалося... Коротше, дрочили мене довго і нудно…

Я ж вічно пахав, пам’ятаю себе виключно за друкарською машинкою…

Жив у покинутому готелі, разом з крисами був хазяїном чотирьох поверхів».

В буквальному смислі сидів на хлібі та воді.

Від долі не втечеш. Я випадаю з усіх суспільств відразу. А людина, що випадає з суспільства, цим суспільством визнається ненормальною. Потім через якийсь час її возносять.

Я в стилі Ульяненка пишу.

Да, я – раритет... Адже більше ні в кого нема такої премії (Малої Шевченківської).

Я одинокий вовк, у якого ворогів більше ніж товаришів… Краще лапу собі відкушу, ніж на мотузці мене триматимуть.

Я судитимуся (із Комісією з питань захисту суспільної моралі), хоча давно вже всім цим дурням пробачив. На дурня ж ображатися тяжко, і тяжко жити з тим, що ти дурня образив.

Мені кажуть, що я від того бруду «кайфую», а я навпаки від нього очищаю.

Господь Бог – моя освіта.

Я сатирик. Серед клоунів…»

…про творчість: «ЛЮДИНА, ЩО ПИШЕ, – ЗГОРАЄ. АЛЕ ТО БЛАГОСЛОВЕННИЙ ВОГОНЬ»

«Письменник – просто оповідач, його мета – відтворювати пережите тією силою, котра не від людей, але від Бога.

Я беру намальовану картинку і пришпилюю її до стіни: ось вона є, дивіться, і нехай спробують колись сказати, що цього не було.

Мене в моїх текстах немає, матеріал пропускається через мене, але трансформується в художній твір через вищі сили.

Людина, що пише – згорає, але то благословенний вогонь.

Письменник працює головою і серцем.

Книжка – це теж інструмент впливу.

В ідеалі література це магістраль у майбутнє, певною мірою пророцтво…»

…про Бога: «ВІН – У МОЇХ ТВОРАХ ТАК ТОНКО, ЯК ПОВІТРЯ НАВКОЛО НАС»

«Сходить сонце Християнства. Воно зійде.

Шукати за істиною – шлях відверто хибний: людині покладено інше, людське, – шукати за Богом.

Криза християнства ніколи не настане, натомість триває криза людська.

Не страх утримує людей від вбивства, а утробне, фізичне відчуття гріха – це вже є християнство.

Бог присутній у моїх творах, але так тонко, як повітря навколо нас.

Перша книжка, головна – це Біблія, Євангеліє. І не те, що там написано, а дух, який звідти йде».

…про українських літераторів: «ЩО МОЖЕ СТАДО?»

«Чого поети – найбільші киряльщики? Бо написання віршів – це короткочасна, непосильна напруга, це мить, яка знесилює.

Наше суспільство збудоване за подобою прямої кишки: злочинний світ – Верховна Рада.

Що може стадо? Лише руйнувати. (Про всілякі об’єднання літераторів).

Багато нинішніх прозаїків беруть ту ноту, яку не в силі витягнути.

Якщо ситуація ахова, то хто повинен говорити про це? Письменник».

…про життя в Україні: «У ГОЛОВАХ ХVІІ СТОРІЧЧЯ ГУЛЯЄ»

«За п’ять літ виросло ціле покоління патологічних убивць і проституток. Але Бог навіщось тримає це кишло? Хоча б для того, щоб змусити смоли попити, коли настане час.

Ти можеш не знати, як творити добро, та мусиш хоча б навчитися не робити зла.

Наша історія – наше каліцтво.

Коли кажеш правду – це вже епатаж.

Людина не хоче бачити правди, бо правда жорстока, а брехня завжди солодка.

Я зрозумів: що більше любиш свою країну, тим сильніше вона б’є тебе нижче пояса.

В Америці культури, як такої, немає, а любов до цієї культури існує.

Просто у наших громадян у головах ХVІІ сторіччя гуляє.

Якщо твоє всупереч комусь іде, то краще відійди просто. А там уже Бог розбереться, хто був правий.

Весь колгосп перейшов у депутати і носить костюми від Армані.

Найгірша риса українців – кожен учить жити.

Про кожну з націй судили за жінкою: як вона поводиться, такою є і нація..."

[ Згорнути рецензію ]