Той, хто смів....

 
Той, хто смів...
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

07.10.2011

Рецензія на книжку:
Ульяненко Олесь. Без цензури : Інтерв’ю. Упорядник Мирослав Слабошпицький.

Пам’яті Олеся Ульяненка

Марія КУЧЕРЕНКО

Надто вже дивним — із погляду обивательської психології — він був чоловіком — неначе все життя провів на самісінькім його краю, і вітер близької безодні ворушив йому волосся, холодив душу, народжуючи неабиякої художньої сили картини численних романів. А часом життя було для нього чимсь на кшталт гамівної сорочки, і тоді внутрішнє волання з тієї “сорочки”, з самого єства, схоже, відлякувало навіть його читача. Бо був він автором “не для багатьох”, адже скільки знайдеться охочих для таких екстремальних відчуттів, що їх пропоновано. Хоча хіба ж він вигадав той світ?! Світ — Божий, світ — реальний, це світ, у якому ми живемо. І він аж ніяк не паралельний, а цілком “дотичний”… до кожного з нас. Ось тільки — вочевидь, через природний інстинкт самозбереження — ми воліємо власну невтішність заштовхати-запхати подалі, ковзаючи поверхнею позірної благопристойності. Та всім відома істина: якщо щиро волієш вийняти ближнього з багна, мусиш сам стати в те багно, аби подати руку.
“У мене божевільний спосіб життя, його якось треба змінити, але я не знаю, як. І дедалі гостріше відчуваю, що це мене руйнує”, — зізнався Олесь Ульяненко в одному зі своїх останніх інтерв’ю. Він завжди відзначався особливою щирістю і відвертістю (можливо, часом і зайвою). І це була його ахіллесова п’ята. Він щиро ділився найсокровеннішим, забувши про свій публічний статус, тим самим провокуючи кожного мерзотника випробувати його на вразливість. “Вибачте, а це правда, що ви алкоголік?” — не раз, мов обухом по голові, били його “акули пера”. Сказати, що це безпардонність — нічого не сказати. Бо знали, безперечно, знали: Олесь — чоловік вразливий і дуже боляче переживає подібні інсинуації. Звісно, у таких любителів смажених фактів ніколи не стало б відваги хоч би раз отак, привселюдно, запитати якогось політика-скоробагатька, злодюгу в законі: “Вибачте, а це правда, що ви падлюка?” Отож… Олесь був легкою мішенню у цьому сенсі.
Річард Бартон якось пожартував: “Мені довелося б довго думати, аби назвати хоча б одну непитущу людину, щоб та була цікавою людиною”. Усі люди різні, і в кожного свій больовий поріг, своє поняття честі. І не дай Бог, якщо ти — мов та річка, що тече навспак… Ніде правди діти, він був надто неощадливий щодо свого життя. Він цілком міг сказати про себе, як і Кафка: “Життя моє розвивається так, як дупластий приречений зуб”. “Письменник-самоук із містичною біографією: божевільня, бомжування, голодування й хвороби, життя з монахами в Лаврських печерах…” — так кількома штрихами Роксана Харчук подала життя Ульяненка.
Однак самому Богу відомо, скільки за тим стоїть. Втеча із затхлого провінційного містечка (як зізнавався Олесь: “…там неможливо жити, атмосфера задушлива, кожен другий — “торчок”, роботи немає, усі “сидять” якщо не на стакані, то на голці; люди просто мруть як мухи”) не стала йому порятунком. Після закінчення медучилища, потім — морехідного, поневірявся Союзом у пошуках роботи (“…у Миколаєві я вантажником працював у порту, вантажили по 10 000 тонн на день”), надривав пуп у забої на шахті, служив у Німеччині в армії — про службу любив розповідати з бравурною веселістю (“суцільні гауптвахти”), виконував свій “інтернаціональний обов’язок” в Афганістані — до кінця життя волів не згадувати… Усі ті “університети життя” стали “будівельним матеріалом” для його майбутніх 20 книжок. Він знав життя у найнеприємніших, ба, найогидніших, проявах, з його аж надто тяжким вкоріненням людини у цей світ. Він сам обрав, раз і назавше (вочевидь-таки, не за своїми фізичними силами) творче кредо: “Світ дуже жорстокий, його треба показати таким, який він є”.
“Знак Саваофа”, “Син тіні”, “Квіти Содому”, “Зимова повість”, “Вогненне око”, “Дофін сатани”… Загалом 20 романів, більшість назв яких говорять самі за себе. І все оте створено після “Сталінки”, отієї, на думку заскоченої зненацька критики, “жахливої чорнухи”, з появою якої на світ Олесь Ульяненко прокинувся скандально знаменитим, аби через якийсь час, 1997 року, зовсім несподівано для себе, стати лауреатом малої Шевченківської премії. Після “Знака Саваофа” було покрутіше — московський патріархат не зміг пробачити відвертих сцен розпусти з її трибу (аж ніяк не вигаданих) і оголосив письменнику анафему, супроводжуючи від того часу його життя щоденними телефонними погрозами. А вихід роману “Жінка його мрії” зовсім загнав у глухий кут — Олесь Ульяненко після зняття з продажу накладу роману через “порнографічність” опинився перед небезпекою трьох років позбавлення волі, на які, на думку Національної експертної комісії з питань моралі (звісно, не без сторонніх ляльководів), цілком заслужив. Та він був із того вимираючого виду диваків, які у своїй просто-таки патологічній впертості позбавлені природного інстинкту самозбереження. Він зовсім не шкодував свого життя. Не цінував його, немовби навіть свідомо з усіх сторін обкраюючи свій персональний час. Жив упроголодь (“Якщо нема чого їсти, можу не їсти, — казав, — але мій кіт має їсти тричі на день”), лікувався, лише потрапивши на лікарняне ліжко по швидкій допомозі. Зрозуміло, що все те, зокрема телефонні погрози й судова тяганина, лишали зовсім мало шансів на виживання і творчість.
Ні, він не був представником “чорнухи”, як часом йому “шила” літературна критика, він не мав нічого спільного з нею, позаяк аж надто серйозно ставився до того жорстокого світу, що поставав із його численних романів та його мешканців. Здається, світ, у якому повії, збоченці, безпритульні, авантюристи, гомосексуалісти, наркомани, гебісти і всяка наволоч, які вже становлять невід’ємну й органічну його частину, оцей у чистому вигляді содом людської цивілізації, — ставши об’єктом пильної обсервації письменника, сам по собі ущільнював його реальне життя. Він накочувався своєю чорною енергетикою, лишаючи у розпаленій уяві порожнє передапокаліптичне місто, в якому гуляють самі протяги і якимось чином уцілілі сумнівні суб’єкти. Це дивне місто, де вже давно немає справжніх почуттів, де навіть любов і та з присмаком маніакальності, це місто просякнуте відчуттям приреченості, немов містичне Макондо в очікуванні пекельного вітру. Мабуть, найневдячніша справа — дослідження природи людського гріха. Занурення у його глибини ніколи й нікому не провіщало нічого доброго. Такий дослідник — усе одно що екзорціоніст, однаково приречений на найжорстокішу самотність і доконечну поразку. “Людина хоче бачити виправдання своїх вчинків і злочинів. Людина ніколи ні за що не хоче відповідати”, — до таких невтішних висновків прийшов наприкінці життя письменник у своїх роздумах про людську природу.

* * *
“Рік, як не стало Ульяна. Це прогалина, яку ніхто так і не заповнив, — сказав під час презентації книги “Олесь Ульяненко. Без цензури”, що її нещодавно презентувало видавництво “Махаон” у столичній книгарні “Є”, його упорядник, знаний кінорежисер Мирослав Слабошпицький. У книзі зібрано спогади про Олеся Ульяненка, його інтерв’ю засобам масової інформації, яких не знайдеш в інтернеті, а також подано історію життя письменника, розказану ним самим, яка, безперечно, заслуговувала на окремий непересічний роман з карколомним сюжетом.
“Це все брехня, — сказав, як відрізав, про видання письменник і журналіст Михайло Бриних, який свого часу зробив не одне інтерв’ю з Олесем, — справжнього Ульяненка тут немає, попри те, що все це — його слова. Він був невловимий в інтерв’ю… — розумів їхню відносність. Він мав у собі щось таке, що вирізняло його з-поміж нас, звичайних людей. Ульяненко був практичним містиком. Його містицизм — не від освіченості чи начитаності, а вроджений, тому постійно його переслідував. Єдине, що я чітко знаю: Ульяненко мав відчуття певної розплати за володіння цим “іншим” досвідом і розуміння тонших матерій. Після написання роману в нього часто погіршувалося самопочуття, як він казав: “Я вихаркую щойно написаний роман”. Так, наче міг залізти настільки далеко, але не без шкоди для себе. Це дуже тяжке життя і писання. Це та література, яка не пишеться, а з’являється як бонус для тих, хто здатен її прочитати. На це спроможне нешироке коло читачів…”
Він тримав книжку, на форзаці якої було написано пророчі слова Олеся Ульяненка: “Ті, хто сміли, зараз вже мертві”.

Марія КУЧЕРЕНКО

(Джерело: Слово Просвіти)

Реклама
Rambler's Top100