Олесь Ульяненко: портрет з натури й без цензури.

 
Олесь Ульяненко: портрет з натури й без цензури
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

02.11.2011

Рецензія на книжку:
Ульяненко Олесь. Без цензури : Інтерв’ю. Упорядник Мирослав Слабошпицький.

«Людина, що пише, – згорає, але то благословенний вогонь».
За сорок вісім років земного життя письменник Олесь Ульяненко (1962–2010) залишив по собі чималу літературну спадщину – понад двадцять романів, у яких він писав про всі питання, що не давали спокою його душі й виривалися назовні у вигляді справді вистражданих творів. Натомість у численних інтерв’ю автор неохоче розповідав журналістам про особисте, про що часто шкодували його співрозмовники і колеги, адже на основі самої біографії Олеся можна було створити запаморочливий детективно-пригодницький трилер. Бурхлива хорольська юність, навчання в Лубенському медучилищі, втеча з дому, мандри на Далекий Схід, Миколаївська «морехідка», служба в Афганістані, панкування в середовищі богемного Ленінграду, участь у боротьбі за незалежність України, бездомне й голодне поневіряння в Києві, несподіване для багатьох здобуття єдиної за всю історію Малої Державної премії імені Тараса Шевченка, анафема від православної церкви Московського патріархату за роман «Знак Саваофа», несправджені мрії про кіно, тавро першого офіційно забороненого письменника-«порнографа», судовий процес з Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі (так званим «Нацкоммором»), фактична перемога у виснажливому процесі, близькі перспективи виходу на міжнародну арену та врешті – смерть за не зовсім з’ясованих обставин... Одним словом, захопливих сюжетів вистачало.
Напевно, тому близький друг письменника, критик Михайло Бриних, якось жартома запропонував Олесеві: «Улян, ти напиши про себе книжку, усі 10 томів вийдуть і переплюнуть усе те, що ти понаписував» (с. 112). Також подібні ідеї висував інший колег по перу, Андрій Курков, який, говорячи про популяризацію української літератури закордоном, наголошував, що «Ульяненка треба продавати як людину з біографією» (с. 127). На всі ці намовляння Олесь відповідав у властивому для нього стилі: «Мабуть, можна мене й за саму автобіографію продати – це раз. Але, власне, можна і за тексти продати – це два. Можна все скопом продати... Я не проти продатися, та поки що не дуже купують» (с. 128). Письменник чітко для себе розмежовував приватне життя і книжки, порівнюючи їх з «дружбою» кішки і собаки, проте інтерес до його постаті не вгавав, а після смерті взагалі отримав новий імпульс зацікавленості. Утворений вакуум знань спробували заповнити друзі літератора, які зібрали, впорядкували і видали збірку «Без цензури», куди ввійшли понад сорок інтерв’ю з Олесем Ульяненком.
Ініціатором проекту став режисер Мирослав Слабошпицький, для котрого вихід цієї книжки став справою честі: «Його (Ульяненка. – С.Ш.) приклад мене обнадіював. Я вважав, що можна жити так. Адже він, якоюсь мірою, праведно жив. Праведник. Не в тому розумінні, що не пив горілки чи не мав сексуальних стосунків із жінками. А саме в тому, що чесно ставився до свого дару, був у цьому плані достатньо безкомпромісний і, несучи його, попри все, не зсучувався й не продавався. Я дуже сподівався побачити його нагороди за життя. Але раптом його не стало. Мене це страшенно вкурвило, яка несправедливість. Із цього і з’явився задум книжки його інтерв’ю, які він давав від 1994-го до 2010-го. У результаті вийшло щось на кшталт роману. Людина говорить упродовж 16 років. Вона змінюється, а через неї відчуваєш і метаморфози країни» (Український тиждень. – 19-25 серпня 2011. – № 34). Читач книжки навряд чи знайде в ній «справжню біографію» чи «розгадку таємниці таланту» Ульяненка, проте це видання, безумовно, дозволяє глибше зрозуміти світоглядні позиції письменника і його творчу мотивацію.
Скажімо, критики часто «звинувачували» Олеся в надмірній демонстрації насильства, естетизації зла і натуралістичних описах усіляких збочень, тим самим навішуючи на літератора ярлик «чорнушника» і «порнографа». Так, справді, в його романах чимало жорсткого реалізму та суспільних патологій, але було би великим спрощенням стверджувати, що митець «смакує» потворністю, пропагує розтління чи, взагалі, сам потихеньку «маніячить» у перервах між писанням творів. Тут швидше йдеться про особливий художній прийом, коли зло відтіняє добро: «Іонеску висунув таку тезу: щоб показати жах, треба показати його втричі більшим, щоб люди відчули – це страшно. У моїх творах не чорнуха, а картинка сучасності» (с. 193). По суті, Ульяненко займався «доведенням від супротивного», застерігаючи, як не треба жити, і демонструючи, що може трапитися з людиною, яка живе без Бога в душі: «Розбожнене життя – затаєний символ тваринної підсвідомості – мало хто визнає за животіння: не перед громадою, а перед собою» (с. 14). Цьому питанню присвячені майже всі його романи, вже самі назви яких – «Знак Саваофа», «Дофін Сатани», «Хрест на Сатурні», «Квіти Содому», «Ангели помсти», «Пророк» – мають релігійний підтекст, а в багатьох інтерв’ю митця регулярно і не для красного слівця звучить апеляція до Всевишнього, який присутній у творах, «але так тонко, як повітря навколо нас» (с. 194). Навряд чи автор справжньої «чорнухи» переймався би такими високими матеріями.
Узагалі, писання було для Ульяненка сакральним і містичним процесом, під час якого життя підкидало йому нові вражаючі сюжети й образи. Найчастіше його героями ставали мешканці суспільного дна, кримінальники та представники звироднілої «еліти». Вивівши на орбіту маргіналів, «гопників» і «босяків», письменник тим самим пробив цілу проблемно-тематичну нішу в українській літературі, адже до того писати про таке і так було якось не заведено. Хвиля жорстких урбаністичних романів з’явилася вже після проривного успіху «Сталінки», відзначеної з подачі Павла Загребельного Малою Шевченківською премією (1997). Завдяки цьому роману, опублікованому в часописі «Сучасність», Ульяненко – патлатий і в порваних джинсах – увійшов у велику літературу та водночас нажив собі ворогів: «Так у братів по перу отрута з іклів капала, жовч бризкала, піна бушувала» (с. 23). Старші колеги зі Спілки письменників узагалі пішли до Президента Кучми, щоб переконати його, що він, мовляв, «неправильно премію дав», а новоспеченого лауреата намовляли відмовитися від відзнаки, «зганьбленої» недостойними митцями (власне, вся «ганебність» полягала в тому, що «Шевченківка» – вкупі з деякими статусними привілеями – не дісталася котромусь із її завзятих критиків).
Олесь, як, до речі, й Кучма, не піддався на ці вмовляння, саркастично порадивши «доброзичливцям» самим спочатку відмовитися від премій, квартир і дач, отриманих від нелюбої тоталітарної влади, та спробувати віддати його борги: «Власне, я від «избытка популярности» ніколи не потерпав, потерпав тільки від «избытка денег» (усміхається)» (с. 125). Визнання заслуг літератора на найвищому державному рівні не лише відкрило перед ним нові творчі перспективи, але й допомогло у вирішенні побутових проблем: «Звичайно, та премія багато змінила. В мене по-іншому пішло життя. До того я був просто «киевским писателем», а тоді став більш-менш відомий у провінції. Більше ворогів з’явилося, але кожна нормальна людина повинна мати ворогів, це закон. Зрештою, завдяки їй я квартиру отримав: якби не премія, я б її не отримав ніколи. Просто смішно було дивитися: мені роками не давали ту квартиру, а тут ніби «Сим-сим, откройся!» – двері відчинялися одні за одними, ні черги, ні жодних перепон. Я дивлюся: «Ну-у, Ульяненко, окстись» (сміється)» (с. 129). Але навіть дещо облаштувавши побут, письменник жив досить аскетично і «геть не шикарно», заробляючи на хліб виключно літературною працею, як відомо, не надто прибутковою в Україні.
Коли ж вибухнув скандал довкола «арештованого» роману «Жінка його мрії» (2009), який до заборони «Нацкоммором» добре продавався, це стало справжнім ударом для Ульяненка, бо його фактично позбавили засобів до існування. Книжку вилучили з магазинів із формулюванням експерта Варвари Ковальської, що вже стало класичним: «Художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача, що дає підстави визнати їх порнографічними» (с. 316). Ще менш прихильно оцінив роман академічний літературознавець Микола Сулима: «Письменник силкується «оживити» розповідь пікантними сценами, але й вони відгонять дрімучим натуралізмом, тобто виявляються «перетрушеною нафталіном банальністю», бо написані без найменшого натяку на майстерність. <…> Роздута навколо роману О. Ульяненка шумиха свідчить про несмак тих, хто його захищає. Дивують також розмови про свободу творчості, яку хтось хоче задушити. Замість того, щоб чесно сказати авторові «Жінки його мрії» про його творчу поразку, з нього роблять героя, готового просити політичного притулку в Німеччині» (с. 322–323). Таким чином, Олесь Ульяненко став першим у незалежній Україні офіційно забороненим письменником, причому класиком, який був змушений доводити право на свободу творчості (не лише своє) в суді й розплачуватись за це лікуванням від нервового виснаження. Однак у підсумку митець вийшов із суперечки переможцем: роман «реабілітували», невдовзі перевидали в іншому видавництві, а сумнозвісна Комісія з питань захисту суспільної моралі нарешті перестала «займатися літературою». Загалом темі судової тяганини у збірці «Без цензури» присвячено близько двадцяти інтерв’ю, хоч не менш пізнавальним є розділ «Додаткові матеріали», куди ввійшли копії експертних висновків, позовних заяв, клопотань, заперечень, колективних звернень українських письменників і членів Російського ПЕН-центру на захист Ульяненка, а також подячні листи зарубіжних славістів, які отримали в бібліотеки добірку Олесевих книжок (можна лише пошкодувати, що міжнародна кар’єра літератора, зокрема вихід чеськомовних перекладів, починається лише тепер, коли його з нами немає).
За те, щоб бути почутим і зрозумілим, автор дорого заплатив іще за життя. Під час однієї розмови він зауважив: «Я проти того, щоб себе жаліти і плакатися, який, мовляв, я нещасний, ніхто мене не любить. Ти вибрав це – і значить, все, іди. Назад повернення немає» (с. 55). Безліч подібних містких і по-ульяненківськи влучних фраз розкидані по всій збірці інтерв’ю і, здається, що з таких ось цитат-пазлів кожен її читач зможе скласти портрет «свого» Олеся Ульяненка – з натури й без цензури.

Сергій Шебеліст

(Джерело: альманах «Рідний край» (Полтава), 2011, № 2)

Реклама
Rambler's Top100