Анджей Стасюк : Фадо : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ольга Бедрик (джерело: Друг читача)

«Це книжка, в якій дуже багато спокою», – такими словами поетка, літературознавець і перекладачка Богдана Матіяш схарактеризувала збірку малих есеїв відомого польського письменника Анджея Стасюка, і вони чи не найвлучніше відбивають настроєвість «Фадо». Спокійно, направду, стає вже від самого вигляду книжки, від одного доторку до напівм’якої обкладинки, що мовби зроблена для того, щоб якнайкраще приладнатися до читачевих рук… Спокій і затишок «Фадо», спокій і затишок людських доль…

Так, португальською «Фадо» означає «доля». Про чию саме долю йдеться Стасюкові – важко сказати напевне. Адже тут ... [ Показати всю рецензію ] і його, особиста, окремішня, доля Анджея Стасюка, письменника, мандрівника й просто людини; і доля родинних спогадів, які невідомо чи збереглися б, якби їх свого часу не було записано й переповідано нам із вами; і доля багатьох` людей, що їх зустрічає на своєму слов’янському та європейському on the road» пілігрим-Стасюк; і непроста доля деяких європейських країн, що їх на мапі світу мало хто помічає; і меланхолійна музика, що мелодійним жіночим голосом виспівувала чиєсь «фадо»… Я би, певне, пристала до того, що поєднує усі ці долі в єдине містичне «фадо», – пам’ять. Як на мене, польський письменник турбується найперше про долю пам’яті: «Пам’ять і уявлення долі як необхідності бережуть нас від холодного дотику самотності, – розмірковує Стасюк. – Зрештою, тільки те, що минуло, справді існувало й трохи підтверджує наше непевне центральноєвропейське існування».

Те, «що минуло», автор пригадує із подиву гідним спокоєм. Тож природно, що його тексти мовби огорнуті серпанком спокою й затишку, так, ніби письменник розповідає само собою зрозумілі й природні для кожного з нас речі. Найбільш затишним і – даруйте вимушену тавтологію – спокійним для мене є есей «Спокій». У нім Стасюк навдивовижу ностальгійний і трепетний у стосунку до того, що звикли називати родинною пам’яттю. «Мені було десять років, – ділиться спогадами про дідуся й бабусю уже дорослий Анджей. – Я сидів недалеко від печі й спостерігав за їхнім життям. Я був хлопцем із міста, й мені здавалося, що те, що я бачу, ніколи не мине. Може, тому сьогодні ті образи приходять до мене, як сон, що постійно повертається. Або як вічність, завдяки якій пам’ять знаходить сили й віру». У «Спокої» вчувається любов і повага до власного коріння, а також якась щемлива співпричетність самого Анджея – сказати б, ліричного персонажа «Фадо» – до того світового порядку, що був «колись», і вже ніколи не повернеться. «У ті часи в по селах не було смітників, – згадує письменник. – Також не було й сміття». Натомість був такий собі заледве не одвічний крутіж предметів побуту, речей, їжі – священний і тим самим нерушимий порядок речей; «закон збереження енергії», зруйнувавши який, як видається, людина ще на крок наблизилася до кінця світу. Кінця світу речей, кінця світу, де всьому, і навіть використаній пластиковій пляшчині, є своє місце, немає нічого зайвого, немає надміру й таким чином – жодна річ не є «самотньою». Словом, усі речі у Стасюкових текстах – «на своєму місці», і читач несподівано для себе знаходить такий бажаний спокій й таку довгождану злагоду зі своїм «фадо».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: Україна молода)

Вільно мандруючи Угорщиною і Словаччиною, перетинаючи румунсько–болгарський і болгарсько–югославський кордони, автор цієї збірки дорожніх оповідок однак зізнається, що має складні стосунки з простором, часом і пострадянською історією. Яка, зважмо, розлазиться на сторінках «Фадо» Анджея Стасюка клаптями містечкових пригод у ринкових лабетах циганського капіталізму, де цивілізація досі сприймається за «стихію, котру можна використати як, скажімо, вогонь для приготування їжі або воду для миття».

У принципі, «подорожня» моторика Стасюка — явище доволі традиційне як для світової культури, так і для ... [ Показати всю рецензію ] її української посестри. Наприклад, у недалеких 1990–х роках таку саму «мандрівну» стилістику у нас широко культивували і Євген Пашковський («Із Дону додому»), і Михайло Скаліцкі («Амінь») і Аттила Могильний («Малий і Анна»). Втім контекстуальна різниця у писаннях українських авторів і поляка Анджея Стасюка таки існує, і полягає вона, очевидно, у світоглядній орієнтації. Скажімо, для героїв вищезгаданого Пашковського «поїхати в невідомість» означало «ошукати зловісний час, початківство погибелі... замаюсивши в собі стільки зневаги, сверблячки зараз, як гнила мочалка в громадській лазні», оскільки вабила їх завжди «сама дорога, той вітер, що молодить бродягу і гріє серце пригодами». Натомість автор–герой «Фадо» шукає, як стає бачити, іншого. «В сутінках покидаєш якусь місцину, бо вона виявилася безнадійно нудною, і вирушаєш, скажімо, просто на південь», — свідчить він в оповідці «Автострада».

Отже, «просто на південь» — у пошуках ознак чи то Заходу, а чи Сходу мандрує автор, роздивляючись на те, як Час змінює (чи не дуже) його улюблений Простір. Цікаво, що бажання побачити зміни в Стасюка щоразу пришвидшують механіку мандрів. Адже як раніше подорожував герой його автобіографічної прози? Доїздив потягом до якогось Богом забутого місця, виходив у степ, маючи в наплічнику обов’язкову пляшку горілки, і, підігрітий градусом романтичного волоцюзтва, мандрував у безвість, не думаючи, як герої Пашковського, обдурити якийсь там час. Навіть від «початківства погибелі» не рятуючись, бо яка різниця, де саме загинути, якщо все одно будь–де здихаєш щодня? Не від похмілля, так від любові до Батьківщини. Ні, Стасюка не цікавлять такі моменти буттєвої безпритульності, «врешті, все це сходить на пси, бо залишаємося віч–на–віч із простором, а він найстарший зі всіх речей». А також, додамо, найстрашніший — за своєю власною нескінченністю, в якій ховається автор, занурюючись у подорож, оскільки та передбачає рятівну калейдоскопічну зміну краєвидів, ситуацій і облич.

Через вищезгадану «просторову» інфантильність буденно–циганська екзотика свійської Буковини, мирного Марамошу, а чи сумного Семигорода переживається Стасюком як захоплююча пригода в якому–небудь Свазіленді чи Ботсвані. Подорожуючи власним авто примарною Центральною Європою, він постійно вдає, ніби там, у придорожніх хащах, відбувається щось важливе, хоч насправді там «нічого, тільки пласкі профілі, ледь помітні тілесні плями за шклом, вогники сиґарет або колупання в носі», і стає ясно, що, обмінюючись із читачем цими «романтичними» подробицями, автор просто дає зрозуміти, що його письменницьке щастя — у сліпій вірі у малозначущі знаки власного менталітету. Що ж до самої подорожі, то вона набуває хоч якого іншого, цікавого не лише авторові, сенсу, коли той вигрібається, нарешті, на бензозаправку. Хоч якийсь контрапункт безкінечної, як шосейка, оповіді, чи не так?

Адже вночі, як значить Стасюк, «і русини в Реґетовці, і словаки в Ліпанах, і цигани в Зборові, й угорці в Сіліці — всі мають однаковий вигляд», натомість на освітлених заправках пісний ракурс оповідки змінюється, дійство пожвавлюється, бо при належному освітленні «всі скидаються на втомлених потенційних жертв і жвавих, метких бандитів». Тож для підтримання умов гри з простором авторові треба перебувати у відповідному жанровому контексті, себто почуватися наразі героєм якогось культового роуд–муві на зразок «Безжурного їздця» Деніса Хопера, «Траси 60» Боба Гейла або «Аліси в містах» Віма Вендерса, сцени з якого нагадують численні епізоди з оповідань Стасюка: «Дебелий чолов’яга в білому фартуху й кухарському чепці дивився телевізор. У напівтемряві виблискувала щойно помита підлога і стирчали ніжки перевернутих стільців. Зовсім не було гостей. Я попросив склянку вина». Згадаймо, до речі, як свого часу, а точніше — після завершення «Червоної троянди» 1973 року, Вендерс заявив, що більше не може знімати картини, в яких немає автомобілів, бензоколонок, телевізорів і телефонних будок.

Тож коли нарешті розумієш справжні мотиви цієї «життєвої» прози (Аполінер називав їх «алкоголі життя»), то всі ламентації автора «Фадо», які нібито виправдовують звичайнісіньке волоцюзтво архаїчною «генетикою» мандрівки — «ах, мерехтлива артерія марноти, ах, пригадки найдавніших часів, коли ми були в світі бездомні, коли простір вражав тим, який він був величезний», — видаються замаскованим марнославством. Справді, нащо дурити себе, коли постійно когось наслідуєш — чи то удавано недбало прикурюючи, а чи хвацько спиняючи вантажівку на трасі? Адже всі ми заручники культурних стереотипів родом із поганого чеського кіно і не менш другорядного польського джазу. «Будка суфлера» (назва одного з джаз–гуртів 1970–х) — чудова метафора для тодішньої «західної» культури, яка транслювалась у країнах радянського табору в жахливо деформованому вигляді. І тому писання Анджея Стасюка — це, в кращому випадку, чудове наслідування «подорожньої» прози американця Джека Керуака, а в гіршому — достойна пролонгація «безпритульних» писань видатних чесько–румунських емігрантів на кшталт Еміля Чорана і Мілана Кундери, а також занурення у безперечних «Румун» Мірчі Еліаде, яких автор–герой збірки «Фадо» читає перед сном. Ось чому блукання світами для нього самого — це спроба знайти власний шлях на манівцях жанру, себто «порозумітися з перверзійним буянням матерії, з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом, за кожним пагорбом», а також, додамо, за кожним рядком буденно–екзотичної прози Анджея Стасюка.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іван Андрусяк (джерело: Іван Андрусяк. Критичні статті)

Так сталося, що до побутування в нашому літературному і медійному просторі есеїстики як жанру в мене накопилося аж надто багато претензій. Здебільшого всі вони зводяться до того, що рамці есеїстичного тексту напрочуд розмиті, й у висліді кожен, кому не лінь, може вписати в них мало не все, що завгодно – шкіци й замальовки, подорожні нотатки, щоденникові записи, спостереження й рефлексії, літературну чи довколалітературну критику, газетну колумністику… Ба навіть елементарна журналістика й безпросвітна публіцистика (котру я – де справедливо, а де й ні – відверто недолюблюю) надміру часто проникає ... [ Показати всю рецензію ] останнім часом ув анонсовані як есеїстичні книжки наших відомих і не дуже відомих авторів. З одного боку, може здатися, що нема на те ради, бо есеїстичний простір за самою своєю природою всеїдний і всепроникний; та з іншого, все ж хочеться від письменників більшої самодисципліни – особливо там, де йдеться про «художній акт прямої дії», яким я передовсім і мислю собі есеїстику.
Річ у тім, що в нинішні малосприятливі для письменства часи саме цей жанр, завдяки своїй відкритості й мобільності, розкриває перед письменником чи не найбільші можливості для спілкування з тим інтелектуальним читачем, у якого через загальну завантаженість рідко доходять руки до красного письменства. В усі часи це й був основний читач – тому що мисливий; однак нині йому доводиться шукати принагідну поживу для своєї мисливості хіба в інтернеті чи в сурогатних псевдохудожніх писаннях «на одну поїздку в метро». Тоді як есей – жанр літератури – саме й покликаний дати такому читачеві не просто реакцію на котресь із суспільних чи мистецьких явищ, а передовсім зразок художнього письма. Погодьтеся, що з цим першочерговим завданням наші автори нині здатні впоратися вкрай нечасто.
Та принаймні їм є з кого брати приклад. У цьому контексті хотів би привернути увагу до книжки есеїв польського письменника Анджея Стасюка «Фадо» (К.: Грані-Т, 2009), з любов’ю перекладеної Богданою Матіяш. Звісно, йдеться не про відкриття – Стасюк є одним із найзнаніших у нас сучасних польських авторів; проте і про відкриття теж – бо тексти дібрані тут перекладачкою з очевидним добрим умислом: створити атмосферу тієї особливої інтелектуальної та духовної близькості з читачем, тієї високої інтимності, на яку здатен лише високохудожній текст. Таку атмосферу сестри Матіяш – і Богдана, і Дзвінка – плекають у власних творах (попри те, що вони доволі різні як письменниці, ця чудова риса притаманна їм обом); її ж вони шукають і в своїх перекладацьких студіях (незайво тут пригадати дивовижну збірку вибраних поезій польського поета, отця Яна Твардовського «Ще одна молитва», яка кілька місяців тому побачила світ у перекладах Дзвінки Матіяш у тому ж видавництві «Грані-Т»). Прикметно, що «Фадо» – перекладацький дебют Богдани, проте це той випадок, коли нема потреби робити жодної скидки на «дебютність».
Загалом, про Стасюка в нас писали справедливо багато – та все ж найбільше про міт Східної Європи, який він старанно культивує у своїх есеях. Ця особливість виразно помітна й у цій збірці, – та все ж студії про «екзотику малих націй» (до котрих, як би це не було нам прикро, західноєвропейська суспільна думка відносить і українців) є в цього автора передовсім спричинком до значно поважніших розмислів про людську природу й національний характер, а відтак і про ті невідворотні зміни в людині, які волею чи неволею проявляються в процесі змін цивілізаційних. До слова, в жодного з відомих мені письменників не відчитується так виразно, як у Стасюка, моторошна абсурдність поділу сучасної Європи на «євросоюзівську» та «іншу» – в політичному сенсі ці художні зусилля польського автора вартують набагато більшого, ніж уся робота вітчизняного МЗС за останні вісімнадцять років. А все тому, що вони переконливі передовсім художньо – а вже відтак суспільно чи політично.
Ця переконливість особливо вражає там, де автор у своєму письмі вдається до тих художніх засобів, котрі є питомо есеїстичними, адже ідеально вписуються в структуру саме цього жанру – скажімо, в романі чи навіть у новелі вони б ніколи подібним чином не прозвучали, бо вимагають довіри між автором і читачем безпосередньої, а не опосередкованої, почерез персонажів. Візьмімо для прикладу есей «Спокій», котрий полюбився мені особливо, – об’єктом обсервації автора тут стали… смітники, чи то пак, їх ще недавно практична відсутність у селах. «Тоді купували різні речі, але від них мало що залишалося… Убивали тварину й з’їдали її. Кістки давали псові. Шкіру можна було продати. Шкіра тоді дорого коштувала. Так само, зрештою, як і вовна. Людина небагато після себе залишала. Ці рештки можна було спалити або ж віддати тваринам. Власне, псам або свиням, які з’їдали все. Не було смітників. Не було сміття. Я це пам’ятаю». Я, власне кажучи, теж це пам’ятаю, як і те, що «за літньою кухнею була якась подоба смітника. Хоча це слово не надто пасує на позначення цього місця. Скажімо так: поміж чагарів і кропиви розлягалося щось на кшталт кладовища речей. Хоча ні, бо предмети, що там лежали, не були до кінця мертві. Каструлі, звісно, перестали бути придатні до вжитку, а проте не втратили форми. Вони й далі вміщували сформований простір, і далі щось у собі зберігали, навіть якщо це було лишень порожнє повітря, порохнява або білі паростки рослин, що проростають усередині їх дірявих і затишних оболонок». Відтак зрозуміло, про що мовлять читачеві інші впокоєні там речі – поламані годинники (метафора часу) чи старі гасові лампи, каганці… Й зрозуміло, куди далі поведе нас автор – і як «від малого до великого» творитиметься неповторна атмосфера тексту як життя…
Есеїстика – це жанр, котрий підходить до читача дуже близько, буквально впритул. І саме тому хочеться, щоби вона говорила про речі по-справжньому важливі – людські. Про почуття! Польський письменник дуже добре показав, як це робиться. Тож тепер я дуже сподіваюся есеїстичних книжок такого ж рівня і від українських авторів.
Між іншим, «фадо» в перекладі з португальської означає «доля», але передовсім так зветься меланхолійна пісня, в якій вилився смуток за безповоротно втраченим. Згадується вона тут лише раз, принагідно – та насправді її атмосферою просякнута вся книжка Стасюка.
Отак, власне кажучи, й твориться атмосфера…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ксенія Левків (джерело: Літакцент)

Про книжку «Фадо» Анджея Стасюка, написану 2006 року та перекладену українською і видану тут 2009-го, мені якось важко почати говорити. Як написано в анотації, “фадо” в перекладі з португальської означає “доля”, а також це назва меланхолійної пісні про безповоротно втрачене. У книжці двадцять чотири оповіді, в яких мені ключовими видаються такі слова поняття: Європа, пам’ять, самотність, простір і час.

Відкриває книгу «Автострада». Поміж сплетіння асфальтових стрічок б’ються серця міст, які персонаж проминає: вогні людських поселень, ця “мерехтлива артерія марноти”, яка колись вабила людину, ... [ Показати всю рецензію ] бо “простір вражав тим, який він був величезний”, тепер не манять, а простір дратує невловимістю. “Можна спробувати порозумітися з порнографічною безсоромністю історії, що вилежується горілиць за кожним поворотом <…>, але, врешті, все це сходить на пси <…>” [с.7], – пише Стасюк.

Автор (він же персонаж, бо видається, що маємо в руках книгу автобіографічної прози) не має ілюзій, ніби йому під силу з цим простором порозумітися. В них особливі стосунки, як і з часом (які разом формують історію). Стасюк намагається тільки зафіксувати те, що бачить, бо таке пригадування приносить йому насолоду: “Отже, все це пригадування <…> й безперервне вирушання назад, це вдивляння в заднє скло пам’яті, ця лірика втрати, це слов’янське on the road, що тепер вицокує на машинці, <…> зовсім не для того, щоб запам’ятати, але для того, щоб постійно пригадувати все заново, <…>, аж доки думка й омана остаточно заступлять дійсність <…>” [с.11]. Можна уявити, як автор сидить у напівтемряві і пригадує все це.

Інколи, читаючи «Фадо», я мала відчуття, що гортаю сторінки якогось дідусевого фотоальбому, як мінімум півстолітньої давності. Не тому, що оповіді Стасюка нагадують чорно-білі фото, як у старих альбомах. Але автор живе ніби у своїй особистій часовій і просторовій площині. Для нього одночасно існують і картини з минулого (чи то його особисті дитячі спогади, чи візуалізовані розповіді), і те, що він вихопив поглядом під час останньої мандрівки. А щодо фотографій… Маленький приклад: “Трохи далі зовсім самотньо стояла дівчина в червоній сукні. Здається, вона була дуже вродлива. [Стасюкове “здається” викликає в моїй свідомості образ трохи зблідлого, пожовклого, затертого фото, коли з певністю вже не скажеш. – К. Л.] Дивилася кудись убік, де нічого не відбувалося. Я бачив її якусь мить, а потім червоний пломінчик згас у дзеркальці машини” [с.20]. Те, що Стасюк так детально описує на сторінках книги, він часто, як об’єктив фотоапарата, схоплює за одну мить на узбіччі дороги. І подає саме як знімки.

І не лише в мене було відчуття, що я розглядаю картинки: “Поградец [албанське містечко. – К. Л.] нагадував картину. Прогулюючись бульваром, я мав відчуття, що зайшов в осердя якогось малярського творива або всередину театрального твору” [с.47].

У Стасюковому просторі мало руху, він майже статичний. За нечисленними винятками: “<…> дивлюсь, як буря мандрує на південь: хмари, мов бездомні пси, наче клунки українських баб, мов самі баби – важкі, терплячі й певні свого. Уявляю собі, як вони сунуть над моєю Європою, оточені купчастими хмарами знаменитих торб у червоно-синю клітинку, як перекочуються над кордонами, навантажені асортиментом необхідних речей, як вони витривало пливуть, мов опасисті галони із нап’ятими вітрилами спідниць <…>” [с.13–14; тут і надалі курсив мій. – К. Л.]. Оригінально і гарно. Мало який читач не зауважить шикарних Стасюкових метафор. Мене здивувала “померти від серця, померти від душі”: “Замість померти від легень, помер би найрадше від серця, помер би від душі” [с.31]. Йдеться про письменника Данила Кіша, який помер від раку легень. У Стасюка це звучить, ніби помираєш не від болю, не від хвороби, а тому, що маєш серце.

Щодо ключових понять, то мушу сама себе виправити, бо йдеться не про всю Європу, а передусім про її частину. Стасюк цитує з цього приводу Йозефа Кроутвора: “Центральна Європа сьогодні є поняттям, яке розуміють хіба що метеорологи” [с.17]. Мені згадалася метеостанція на горі в «Дванадцяти обручах» Андруховича і його любов до мап, шляхів сполучень Австро-Угорщини. “Ах, ця центральноєвропейська самотність!” і “наше непевне центральноєвропейське існування” [с.27]…

Дещо парадоксально, що єдина річ, яка здатна зберегти (чи створювати таку ілюзію) простір таким, яким він був у певний час, – це людська пам’ять. Адже вона надто нетривка: “Цей крихкий, зітлілий папір [старої мапи. – К. Л.], що розпадається в пальцях, нагадує людську пам’ять, слабку, недосконалу, піддану загрозі склерозу й старечій недоумкуватості” [с.34]. Кришиться папір, зникає Центральна Європа, яку так любить Стасюк. Ні, просторово (хоча, хто може її точно окреслити?) вона залишається, але маленькі містечка й навіть села занурюються в стробоскопне світло й електронний шум, цивілізація наступає на тишу і спокій. Злегка іронічно й сумно пише Стасюк, що так ми почали уявляти собі великий світ і модерність. Для нього реальнішим є минуле, ніж ця “дешева імітація модерності”. Світ, однак, змінюється. Навіть в албанських горах віслюки згинаються від тягаря фанти і пива в бляшанках. Не хочеться вірити, що “сьогодні існує лише те, що помічають інші” [с.45] і якщо тебе не покажуть по телевізору, не зовсім реальним здається навіть власне життя. “І нині цивілізована і дедалі модернізованіша Албанія сидить у темних кнайпах і клубах, сидить перед мертвими комп’ютерами, сидить у неопалюваних елеґантних апартаментах, нудьгує без свого казино й виглядає дощу […]” [с.52]. За іронією долі модерність тут залежна від дощу. Ви звернули увагу на дієслова? Ніби жодного руху. Всі завмерли перед об’єктивом. Однак фотографії – це те, чого вже нема.

І про що йдеться Стасюкові за цих обставин? Про пам’ять, як на мене.

Проте в цьому минулому зір автора фіксує не пам’ятки архітектури. І тут я вирішую для себе додати ще одне ключове слово – індастріел. Це дещо несподівано, адже ми маємо справу з “мандрівними оповідями”. Тільки ж Стасюка цікавить специфічний пейзаж: “<…> субстанція на позір мертвих і зужитих речей укривала землю, як постіндустріальна рослинність” [с.20]. А опис Белграда, в якому він бував, – це лише опис будівлі, яку поверх за поверхом пробивали бомби, а тепер з бетону стирчить іржава арматура. “Ніхто з цією руїною нічого не робив. <…> Не виключено, серби вирішили зберегти її як пам’ятник західного варварства” [с.30]. Ну, гаразд, це Белград. Але спробуйте простежити, який у гостьових кімнатах готелю розпад [с.36], як забудова обертається в руїну [с.53], зруйновані цехи і вибиті вікна – віддавна мертві й холодні, це “здохлий індастріел” [с.53], а ще є напіврозвалені халабуди [с.54], “зруйнований індастріел” (як “мертвий” у «Біґ Маку» Сергія Жадана) [с.88], знову руїни і трухлявіюча матерія [с.97–98]… Я втомилася рахувати. Взагалі, десь посередині книги починаєш нудьгувати. Тим більше, що з подібною географією Стасюк уже відомий нам завдяки книгам «Дорогою на Бабадаґ» і «Моя Європа» (остання у співавторстві з Андруховичем). До речі, за “метафізичний роман дороги” «Дорогою на Бабадаґ» Стасюк отримав 2005-го найпрестижнішу польську літературну премію «Ніке».
«Фадо» ж читається так, що, замислившись над чимось, можеш підняти голову і дивитися деякий час, скажімо, у вікно потяга, лишивши її збоку, забувши.

Труднощі викликає жанрове визначення: чи то “дорожні оповіді”, чи “мала есеїстка”, подекуди – спогади. Стасюк їздить по цій Центрально-Східній Європі, перетинаючи кордони так, ніби їх і немає. Сам автор вважає, що пише оповідки [с.53]. 1996 року разом із дружиною він заснував у селі Воловець видавництво «Чарне», яке спеціалізується на популяризації літератури Центрально-Східної Європи.

Письменник створив свій світ. Його Карпати (а Стасюк з 1987 року проміняв Варшаву на гори Нижні Бескиди) – як окрема держава або навіть континент. Дивно: зустрічаєш щось знайоме – і вже ніби ближчим стає і автор, і його Карпати, які також і мої, хоч його гора Маґура – це не та, яка біля моєї Тухлі.

Описи цих мандрівок, як не в просторі, то в часі, і оповіді про банальне (“Усі ці місця і події без винятку банальні” – зізнається Стасюк [с.114]) мають свою чарівність.

І наприкінці про нас, українців. Якщо для Стасюка Київ (на сході), як і Лісабон (на заході) – Європа, то тим дивніше чути від наших співвітчизників, що вони “хочуть в Європу”. Де ж ми тоді?! І цікаво, що й у поляків є подібне бажання бути “в Європі”, тільки для них це означає бути “в уявленому героїчному минулому” [с.65]. Здається, в нас претензії щодо простору, в них – більше стосовно часу. А наш спільний простір Стасюк окреслив дуже правильно, на мій погляд: “на схід від Заходу”. Він також пропонує своє (не позбавлене гумору) бачення наступних десятиліть розвитку Європи: “прийдуть цигани зі своїми таборами й осядуть посеред Єлисейських полів <…>, напівдикі українці заснують свої жінконенависницькі козацькі спільноти <…>” – і тільки встигнеш обуритися, як Стасюк починає “оспівувати” п’яних поляків [с.74]. Хтозна, чи у такій змішаній Європі хтось пам’ятатиме у поминальний час запалювати свічки на могилах померлих. І вже точно не світитимуться у темряві “мерехтливі летючі килими” цвинтарів у колишніх українських селах, з яких у сорокових роках лемків просто виселили. Списавши майже все двадцяте століття на видатки, крім останнього десятиліття (до періоду незалежності України і період комунізму у Польщі), ми, не встигнувши відродити свою ідентичність, як пише Стасюк, постали перед загрозою бути поглинутими сучасною мас-культурою.

Пам’ять береже те, що минуло, а минуле, вважає Анджей Стасюк, руйнує нас від божевілля, від ментальної руйнації. «Фадо» – як фотоальбом найдивнішої частини Європи, який можна буде колись роздивитися і до якого найбільше пасуватимуть звуки меланхолійної португальської пісні.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Альбіна Позднякова (джерело: Шо, 2010, № 5-6)

Наприкінці минулого року в українських книгарнях з’явилася нова книга одного з найвідоміших авторів сучасної польської літератури Анджея Стасюка. «Фадо» – це збірка есеїв про мандри, які можна трактувати як продовження «Дорогою на Бабадаґ»; есеїв про простір і час, на перетині яких зустрічаємо народи із геополітично визначеним типом мислення. Це подорожні нотатки того, хто мандрує Південно-Східною Європою: Польщею, Словаччиною, Румунією, Балканами. Стасюк змальовує свій приватний простір, шукає малу батьківщину. Окреслює «свою» територію циркулем, встромивши вістря в те місце, де він живе. Йому ... [ Показати всю рецензію ] близька та земля, що втрапляє в описаний круг.
«Фадо» – це спроба осмислити процеси, що відбуваються тепер на уламках імперій. Стасюк розмірковує про те, що об’єднує сусідні народи, які безпорадно шукають рештки кожен своєї вітчизни, одинокі й бездомні. «Вічна безперервна самотність і покинутість. Самотність післявеликоморавська, самотність післяяґеллноська, самотність післяавстро-угорська, післяюгославська, посткадеелівська. Петелька історії і ґудзик сучасності». Бо історія повиганяла з дому південних і східних слов’ян, позабавила їх відповідальності. Балканські війни дозволили думати, наприклад, що «у вбивстві, яке ми вчинили, завинив хтось інший» або «…з любові до вітчизни можна все; або ще краще: якщо вітчизни немає, все дозволено».
А ще Стасюк пише про циган, знову і знов повертається до опису їх поселень, замилований пронесеним крізь віки і простори їх незміненим трибом життя. У Словаччині циган уже півмільйона. В них значно більший, ніж у словаків, приріст населення і за демографічними прогнозами за 50 років вони становитимуть у Словаччині більшість. Автор говорить про це спокійно, його не насторожує час циган. Він споглядає авта, що скупчуються поночі біля заправок у польських селах, і вони чимось нагадують йому циганський табір, кочову стоянку. Молоді люди мають авта, але не знають, куди ними їхати, не відчувають спорідненості з дорогою – «їхньою батьківщиною є Фольксваґен Ґольф ІІІ».
Усі ми трохи осілі, і трохи цигани, бо спільно заселяємо ці мальовничі Карпати. «Отож я відкидаю дорогу й думаю собі, що цієї ж миті те саме роблять багато словаків, українців і румунів, що живуть десь у цих несамовитих горах, які на карті виглядають, мов хребет Центральної Європи. Ба, копають і німці, й угорці в румунській Трансильванії, і копають цигани, що живуть усюди». Усі ми пов’язані. Навіть назви гір Маґура, Дзямера, Корнута приблукали до нас із Балкан, здолавши неблизьку путь.
Якщо ж поглянути на карту, додавши вісь часу, можна означити «свої» терени спогадами. «Минуле і пам’ять, – пише Стасюк, – це моя батьківщина і мій дім». Він дослухається до Маркеса, який казав, що життя є лише тим, що запало людині в пам’ять, і не важливим є те, що насправді вона пережила. Стасюк шанує минуле значно більше, аніж невловиме теперешнє та майбутнє. «Футурологія завжди викликала в мене легку відразу, бо здавалася плодом боягузтва і дезертирства, полишення власного стану. Я ніколи не думав про майбутнє як про якийсь розв’язок». Час – тільки плинний рух. Головне вибрати вірний напрямок і просуватись вперед по рідних теренах, огорнених спокоєм та тужливими народними співами.
«Фадо» португальською означає «доля», але передовсім так називають меланхолійну пісню, в якій вилито смуток за безповоротно втраченим.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: Дзеркало тижня, 20 лютого, 2010)

Дорожні оповідки Анджея Стасюка — це окремий жанр з інтернаціонального готелю сучасної мандрівної прози, в якому заночувало чимало видатних постояльців на зразок Джека Керуака, Джона Стейнбека і Мілана Кундери. На відміну від своїх славетних попередників, автор «Фадо» описує власні враження від краєвидів, здавалося б, малозначущих для панорами світової геополітики. Македонія, Сербія, Хорватія… «Коли світ на мить відведе від них погляд, вони просто перестануть існувати, бо сьогодні існує лише те, що помічають інші», — зауважує Стасюк. Саме в цьому, здається, суть його жанрово-стилістичного підходу ... [ Показати всю рецензію ] до прискіпливої обсервації та ностальгійного картографування місцевих, Богом забутих ландшафтів. Те саме стосується мешканців екзотичних країв, чиє існування — бодай у цій «подорожній» збірці — виправдане тим, що її автор сповідує «кінематографічний» стиль оповіді, наче на плівку пам’яті знімаючи пострадянське населення. «Вони виглядали, як юрма статистів, що вийшли з якогось французького або італійського кіна зламу п’ятдесятих-шістдесятих років», — підтверджує Стасюк власну жанрову методу. І нехай вночі «і русини в Реґетовці, і словаки в Ліпанах, і цигани в Зборові, й угорці в Сіліці — всі мають однаковий вигляд», але на освітлених увагою оповідача сторінках «Фадо» всі вони «скидаються на втомлених потенційних жертв і жвавих, метких бандитів». Мабуть, саме тому для правильного сприйняття цієї прози, а також заради підтримання умов жанрової гри, варто бодай на хвильку уявити себе героєм якогось культового роуд-муві на кшталт «Безжурного їздця» Денніса Хоппера, «Траси 60» Боба Гейла, або «Аліси в містах» Віма Вендерса, сцени з якої нагадують численні епізоди з оповідань Стасюка.

Чимало важить також принцип локалізації автором «Фадо» будь-якої масштабної речі, що трапляється йому на шляху в нескінченну ностальгію. Так, мандруючи Угорщиною, Словаччиною, Албанією чи Хорватією, себто фактично перетинаючи румунсько-болгарський і болгарсько-югославський кордони, він повсякчас зізнається в тому, що має складні стосунки з простором, деколи і з пострадянською історією. Тож щоразу потрапляючи в лабети новітньої цивілізації з її циганкуватим капіталізмом, Стасюк фокусує увагу на більш знайомих, приємних і заспокійливих моментах подорожі. І не дивно, що затримані на митниці українські перекупки в автобусі з базарним крамом займаються в нього буденними справами: п’ють, їдять, мало не бавлять дітей і перуть білизну. Можливо, проза польського туриста-оповідача тому затишна і п’янка, бо кожного разу він бере в дорогу самого себе? Не забуваючи прихопити всі свої страхи і радощі, а також переваги і вади донедавна окупаційного радянського режиму.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Климко (джерело: Книгобачення)

Анджей Стасюк − прозаїк, поет, есеїст, один із найвідоміших авторів сучасної польської літератури. У 1996 році разом з дружиною заснував у селі Воловець «Видавництво «Чарне», що спеціалізується на літературі Центральної та Східної Європи. Тут, до речі, вийшли книги таких письменників, як Д. Угрешич, Ю. Андрухович, С. Жадан, З. Хаупт.Першою книгою А. Стасюка, на яку звернули увагу критика та широка аудиторія читачів, була збірка оповідань «Мури Геброну» (1992). Увагу критики привернуло не стільки екзотичне середовище, яке там зображене, скільки мовний лад цієї прози. Втім, те саме можна сказати ... [ Показати всю рецензію ] і про наступну книгу письменника − «Білий ворон» (1994), за якою Єжи Залевський в 1995р.зняв фільм «Поганці».
Згодом виходять друком книги «Вірші любовні і ні», «Галицькі оповідки», «Через ріку», «Дукля», «Картонний літак», «Як я став письменником», «Моя Європа» (спільно з Ю. Андруховичем), «Зима», «По дорозі на Бабадаг», та багато інших.
Анджей Стасюк − лауреат премії фонду «Культура» (1994), фонду Косцельськіх (1995), премії Вільніци (2008). У 2005 році отримав найпрестижнішу польську літературну премію «Ніка» за роман «По дорозі на Бабадаг» − за визначенням журі − «метафізичний роман дороги».
Щодо «Фадо», то це збірка есе, яка з’явилася 2009 року у видавництві «Грані-Т» (чудовий переклад здійснила Богдана Матіяш).
«Фадо», як пояснює автор, − доля, але передовсім так називається традиційна у Португалії меланхолійна пісня, у якій виливається смуток за безповоротно втраченим. Хто чув ті пісні, то ніколи вже не забуде їх ніжно-тужливої мелодійності. У книжці Анджея Стасюка фадо з’являється лише раз, мимохідь (есе «Поградец»). Однак асоціативно ця солодка тужливість за втраченим і ще не зовсім втраченим, тягнеться все одно через цілу книжку. У ній більшість – це минуле, в якому стільки нас, що не розбереш, де ми в сьогоднішньому, а де в минулому, з якого нині складаємося...
Автор розкриває у мелодиці фадо дуже різноманітні теми. Наприклад, тема подорожей («Румунія», «Чорногорія», «Поградец», «Струже»), стосунків батьків і дітей («Наша гра в Bildung»), взаємин минулого і майбутнього («Смуга змішаного населення»), життя молоді («Перед заправкою»), ролі людської пам᾽яті, споминів («Пам᾽ять», «Поминальні дні», «Мандрівні вогні померлих»), навіть особливостей грошей у їх традиційному застосуванні із тими зображеннями, які вони несли («Банкноти»)...
Як на мене, в тому потоці історій про все автор хоче примирити нас із втратами, які нас творили кожного по-своєму в дрібницях і більшому протягом життя, можливо, і наповнити вдячністю, спокоєм. Зрештою, щоб показати, яким є те наше життя, Анджей Стасюк розмістив есе в такому порядку, як людина його проживає те своє життя: від молодих років, наповнених різними подорожами, спостереженнями, до життя у власній сім᾽ї, проживанні пам᾽яті про близьких і родичів.
Есе насичені цікавими думками, запозиченими і розвинутими автором із прочитаного ним, що теж є свого роду і канвою спогадів, і наче спонуканням пізнавати далі: Йозеф Кроутвор, Мірча Еліаде, Еміль Чоран, Габріель Гарсія Маркес, назви книг, імена письменників, головні персонажі (Булатович, Данило Кіш; роман «Червоний півень», «Герой на віслюкові», «Війна була ліпша»).
На мою думку, за цією книгою, як і за іншими, які він видав, можна вивчати історію нашого сьогодення. Польський письменник обрав особливий шлях у літературі − роль уважного мандрівника. То він мандрує Румунією, яка, як стверджує автор «це країна див, це казка, це хаос, стихія, непередбачуваність і парадокс», то Чорногорією, Поградцем («він нагадував картину»), Руднянами («гірниче селище біля неробочої шахти»), Карпатами («жити в Карпатах − це жити в самотності, а водночас із віддаленої спільноти»).
Як сказав Анджей Стасюк у своєму виданні: «Описую це все, бо ніхто інший цього не зробить». Для Стасюка історія як безперервний ланцюг змін у людському житті, що має форму прогресу, не має сенсу й морального права на існування. Його вабить нерухомість, вабить світ, у якому нічого не відбувається, тому й герой його творів внутрішньо не змінюється. Ми бачимо його в кінці таким самим, яким він був на початку. Письменник хоче, щоб світ нарешті вгамувався (Сергій Яковенко).
Ми мусимо стати вами, але чи ви хочете бути нами ? Таке запитання ставить автор перед читачем і дає таку відповідь:
У цьому радше сумніваюсь. Тобто чи може змінити світ, сама людина, людина майбутнього. «Колись ми вирушали в дорогу, щоби наше життя стало вартісніше, повніше, та й просто краще, ширше і більш людське. Тепер живучи, хочемо будь-якою ціною покинути власне життя, хочемо з нього вийти, хочемо притьмом стати кимось іншим». Тобто ми весь хочемо чогось нового.
Отож Анджей Стасюк у своєму виданні «Фадо» яскраво показує життя, життя людини таким яким воно є − різним. Але все тече, все змінюється, кожен день інший не подібний на попередній, який відійшов в минуле. Цей новий день − приносить щось нове, щось, що може відійти в історію. Змальовує життя так просто! Як бачить, як відчуває, як пам᾽ятає.
А може накращою для мене і для багатьох читачів мгла б стати така оцінка книжки, яку їй дала сама перекладачка Богдана Матіяш: «Це книжка, в якій дуже багато спокою».

[ Згорнути рецензію ]