Антоніна Спірідончева : Бизнес-провокация : юмористический роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Андрій Фірмачов (джерело: Друг читача)

Спірідончева Антоніна. Бізнес-провокація : роман. – К. : Гамазин, 2011. – 230 с.

«Бізнес-провокація» – книжка нестандартна, незвична, несподівана для потоку літературних творів, що створюються українськими авторами і потрапляють на книжковий ринок. Вона цікава, дуже смішна, епатажна і напрочуд читабельна, незважаючи на те, що це роман про бізнес. Хвала видавництву, яке наважилось випустити у світ цей ризикований проект, який навряд чи впишеться в якісь стандартні серії видань, обкатані вітчизняними видавцями.

На книжковій розкладці ця книжка моментально привабила мій погляд. Яскраво-синя ... [ Показати всю рецензію ] обкладинка з мінімумом художньо-віртуозного оздоблення, лише дядько з головою, вставленою в телевізор, і всміхненими порожніми очима та ще кілька дивакуватих людських фігурок, вдягнутих у діловому стилі. Подумалось, що книжка про зомбування людини телевізором. Факт загальновідомий. Та до чого тут бізнес-провокація? Я почитав тексти на зворотному боці обкладинки. Про авторку сказано, що вона є юристом та фінансистом за професією. В таких випадках чекаєш, що всередині буде конспект лекції чи бізнес-тренінг. Але в інформаційному блоці також розповідалось про небідне літературне минуле авторки. Я перепитав у продавчині, чи книжка художня. Вона відповіла, що так, художня, іронічний роман. Я запитав, чи сюжетна. Так, сюжетна, – каже, – події відбуваються на телебаченні, яке ще не має виходу в ефір. А таке взагалі буває? – подумав я, – телебачення без ефіру. Мене це заінтригувало. Я прочитав анотацію: роман про піар, журналістику, бізнес-процеси, топ-менеджерів та засновників, а також їх манери управління та прийняття рішень, які нібито «не від світу цього», але щодня відбуваються у вашому офісі. Поєднання «не від світу цього» та «щоденності», що одночасно характеризує якесь явище, теж мене заінтригувало. А остаточно переконав придбати книгу дядько в діловому костюмі із соняхом замість голови та безпорадно розкинутими в сторони руками, розміщений на звороті обкладинки.

Книжку я придбав і прочитав за добу, усі 230 сторінок некрупного шрифту з економними полями (якби це був роман уже добре відомого автора, «серійні» видавці розтягнули б його на 400 сторінок і не пошкодували б твердої палітурки, бо роман того вартий). По прочитанню в мене виникло одне питання: чому я досі не бачив рецензій на цей твір. Перше, що спало на думку – літераторський туснячок. Нахвалювати твори друг друга, тобто один одного по дружбі – це норма, а сказати щось добре про когось, хто не з цього кола – подвиг, на який мало хто здатен. Антоніна Спірідончева ж попри своє тривале захоплення літературною творчістю, про що сказано на обкладинці книжки, швидше належить до бізнес-середовища, ніж до середовища професійних літераторів. До книжки немає передмов знаних літераторів, натомість авторка сама ж кепкує у власноруч написаній передмові над рецензіями по знайомству та висловлює до них недовіру вустами героїв роману, які нібито вирішили сісти і обговорити роман перед читачем до того, як останній почне читати першу главу. Несподіваний авторський хід, розмова героїв про роман теж інтригуюча і захоплива. Це також підтверджує думку, що автор не є укоріненим літератором. Та виникла ще одна думка: творів, подібних до «Бізнес-провокації», мені ще ніколи не траплялось. Цілком імовірно, що критик і хотів би щось написати, але не знає, як підійти до цього тексту, про що говорити в рецензії, якщо не розумієшся на бізнес-процесах, адже літературознавчий підхід в цьому випадку не підходить, він тут просто недоречний, а самих підсумків «дуже ржачно» і «дуже правдиво» для рецензії замало.

Попри те, що «Бізнес-провокація» – твір художній, його герої переживають сімейні драми, кар’єрні злети і падіння, телеканал, яким вони керують, зазнає суттєвих перетворень, поглинань, скандалів – роман слід розглядати як роман про бізнес. Саме якість управління комерційною структурою, професійні характеристики героїв є стрижневими у творі. Саме вони стають об’єктом безжального стьобу. Гранично-безбашенні вчинки, нашарування хитромудрих інтриг, схем, професійної психології є не лише дуже кумедними, але й дуже реалістичними. В романі вони успішно розкриваються на тлі конфлікту прогресивних і модних нині бізнес-технологій, впроваджуваних бізнес-школами, та звичного пострадянського способу ведення бізнесу. Генеральний директор – жінка, єдина з топ-менеджерів, хто має ступінь МВА і працює на благо компанії. Комерційний директор працює за відкати. Для піарщиці виконання трудових обов’язків чудово збігається з її тусовочним стилем життя і безмежною потребою в спілкуванні та яскравості, тому нікому не зрозуміло, до якої міри вона працює, а до якої займається незрозуміло чим для власного задоволення. Усі вони мислять ринково. Лише генпродюсер, чоловік творчий, крім прямих обов’язків, обтяжений поетичним даром і вкрай неорганізований, виношує ідеальні плани по перетворенню телеканалу «Імперія» у промінець світла серед телевізійного сміття. Усе це стає можливим завдяки надмірній ризиковості засновника компанії, який вже награвся у «бізнес заради грошей» і грає у «бізнес як азартну гру». В романі є ще один тип гравця – пасивний міноритарний власник, який шукає особистих вигод за рахунок компанії (не лише дивідендних), але нічого не робить на користь бізнесу.

У творі «Бізнес-провокація» показані типові образи гравців з їх психологією, вадами, хитрощами, професійною деградацією, розмежовані за їх бізнес-ролями.

Твір певною мірою є експрес-курсом по менеджменту і маркетингу, не перевантаженим спеціальною термінологією. Натомість у ньому багато офісного сленгу, читати який – окреме задоволення.

Несподіванкою стало оголення крадійської свідомості працівників вищого щаблю. Виявляється, не лише електрики чи монтажники щось тягнуть з підприємства. Мова не тільки про відкати, на яких авторська увага майже не зупиняється, бо з ними усім все зрозуміло. Відцифрувати відеокасети з домашньої колекції, пострибати з парашутом за рахунок телепрограми, призначити ділову зустріч в ресторані за рахунок фірми, поїсти і попити на фуршеті. Прикладів, як можна використовувати ресурси компанії у власних крупних та дрібничкових інтересах, в романі предостатньо.

Не знаю, що поганого авторці зробили журналісти, але знущається над ними вона безбожно, ще дошкульніше, ніж над комерційним директором та піарщицею. Найпоказовішим тут є фрагмент про рейдерство. Сама тема рейдерства розкрита віртуозно, коли ворогуючі сторони випадковий скандал перекручують відповідно до власних інтересів, при цьому спираючись на логіку та документи, і звинувачують у рейдерстві один одного. Та найсмішніше відбувається після прес-конференції, коли розглядаються фрагменти публікацій, побудовані на інформації з прес-конференції та цілком логічних висновках, без жодного тиску на журналістів. І тут читач має змогу смакувати ті нісенітниці, далекі від правди, але написані нібито серйозно і авторитетно. Насправді ж цим фрагментом підважується ряд проблем, пов’язаних з журналістською непрофесійністю та безвідповідальністю. Висміювання вад української журналістики хочеться цитувати цілими абзацами.

Роман «Бізнес-провокація» допомагає остаточно зневіритись в телебаченні. А якщо серйозно, то, розкриваючи підводні течії, змушує скептично та критично дивитись на екрани та шпальти. Зрештою виявляється, що самі топ-менеджери телеканалу телевізор теж не дивляться. Чого тільки вартий епізод, в якому гендиректорка, переглядаючи вечірній ефір, зауважує, що всі політики суттєво погладшали на пиках за той час, поки вона не вмикала телевізор. І тільки потім виявляє, що в неї формат екрану виставлений кіношний, а не телевізійний.

Особисте життя топ-менеджерів теж вирує, проте виступає додатком до їх роботи, цілком від неї залежним. Тут сексуальні пригоди, переплутане по дружбі батьківство, антиконкурентні дії колишнього подружжя. Все це змальовано яскраво, з тонким гумором, та після прочитання і охолодження від сміху замислюєшся: що духовного залишається в людини після бізнесу. І тут спадає на думку, що побіжна зацікавленість героїв «Бізнес-провокації» в творчості, культурі, подорожах є не забаганкою авторської фантазії, а реальною потребою цих людей.

Якщо говорити про емоційну насиченість «Бізнес-провокації», то цей твір гарячий, навіть спекотний, динамічний і концентрований. Крім того, події відбуваються влітку і курортні сцени також відзначаються несподіваністю. Приміром відпочинок в літніх Карпатах з гірськолижними підйомниками та набором обігрівачів в кімнаті чи розмови про красуню Афродиту в Кіпрській в’язниці.

Цікаво, що в романі майже немає банальних та затертих оповідей. Усе живе, непідробне і дуже несподіване.

Я намагався зрозуміти, яким чином в романі сконструйовані глави, адже, закінчивши читати одну главу, хочеться негайно розпочати читати наступну. Здається, тут теж застосовано якийсь маркетинговий прийом, але герої роману в своїх розмовах не дають відповіді на це питання. Одне можна сказати точно: цей текст не міг з’явитись в середовищі українських літераторів, він надто нестандартний, надто прогресивний, сміливий і не притертий літературними традиціями, однак якісний і легко читається.

Трохи засмучує, що ця книжка вийшла бюджетним виданням, оскільки її хочеться залишити у своїй бібліотеці і ще не раз переглянути, перечитати, зацитувати друзям.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Вікторія Осташ (джерело: Друг читача)

Спірідончева Антоніна. Бізнес-провокація : роман. – К. : Гамазин, 2011. – 230 с.
Друга книжка Антоніни Спірідончевої, на цей раз – прозова, здивувала дошкульною іронією, тож, мабуть, недаремно авторка назвала свій роман «Бізнес-провокація». Натяки на іронічність вже проглядали в поетичній збірці «Весна-поетеса», яка побачила світ 2009 року, але то була радше романтична іронія, не стільки провокаційна – скільки превентивна, що нею поетеса ніби попереджала: «все не так просто»: «хтось на казку погодивсь, // мені б – жити в світі реальнім… (вірш «Колискових не треба»).
Назва роману «Бізнес-провокація» ... [ Показати всю рецензію ] виправдовує себе на всі сто: авторські «провокації» починаються вже з передмови до книги. Власне, замість передмови книжку відкриває стаття самої Антоніни Спірідончевої, на початку якої авторка нещадно розвінчує традиційні методи написання передмов, до яких вдаються відомі критики та літератори, яким автори (як правило, початківці) пропонують (часто – не „за так”) написати передмови до своїх книжок: «Ми так звикли – хтось (зазвичай знайомий літератор) обов’язково повинен похвалити твір і самого автора в передмові. Розповісти, які гострі соціальні проблеми зачіпає автор, наскільки глибокі і яскраві образи його героїв… відзначити чистоту і багатство мови, а якщо цього не достатньо для рецензійного обсягу, можна ще й коротко переповісти сюжет…» (с. 3). Цитую і самій страшно: а що як і я такий самий «рецензент»?! Може на цьому і спинитися? Та ніби вже так жваво почала… тож вестиму далі!
На власне запитання, чи цікаво вам (нам?) читати передмови, наперед знаючи, що вони необ’єктивні, авторка відповідає тим, що залишає право оцінки власної книги (у передмові) виключно самим героям свого видання. Найяскравіше (і чи не найдошкульніше!) це вдається «найкреативнішому» з них – Олегові Безручку: «Авториця чомусь вподобала гротескну форму передання назбираного матеріалу. Де не кинь – всюди цей гротеск! Ніби нам узяли і підмінили наш світ – дали інший, без цензури та будь-яких інших обмежень. Але я сам би цього не читав, занадто масова література, усім все зрозуміло, всім смішно…». Отакої! Виникає враження, ніби авторка вирішила убезпечити себе (і свою «Бізнес-провокацію») не лише від вихваляння (називаючи цей спосіб банальним), але і від прискіпливої критики: куди вже більше!
Чи знов провокація? Мабуть, тут задіяний механізм доведення від протилежного! Дивіться, авторка зазіхає на «нецензурність»… Вона не визнає жодних обмежень… До того ж – книжка «масова», читати її легко і весело… Хто ж відмовиться від такого захопливого чтива?!
Я знайома з поетичними «дошкульностями» Антоніни, неодноразово чула в авторському виконанні її «хуліганські», чи навіть «революційні» вірші, крізь поетичності яких прозирає і багата авторська уява, і глибоке переживання трагізму сучасного життя, і… відвертий «стьоб», глибинна іронічність сприймання дійсності, та сумовита іронія, яка допомагає долати в собі «не-сприйняття» багатьох темних сторін нашого сьогодення.
Вочевидь, всі вищезгадані якості не могли не знайти вияву і в «Бізнес-провокації». Багата уява? Так, звісно! Уявіть собі молоду жінку, яка офіційно перебуває в декретній відпустці. Уявили? Чим вона має займатися? Догляд за дитинкою? Безкінечні хатні справи? Перегляд серіалів? Скигління у відповідь на традиційне запитання чоловіка, який повернувся з роботи: «як ти тут, моє Сонечко?..» Все це, мабуть, до болю знайоме багатьом жінкам, які хоча б раз народжували дітей. Натомість Антоніна вирішує тримати себе в «літературному тонусі»: ніби граючись, вона створює уявну «критичну ситуацію» для обраної групи (теж уявної) фахівців вузького профілю: працівників одного з найпопулярніших ЗМІ – телебачення. А створивши – підступно зіштовхує героїв один з одним, змушуючи їх потрапляти у найневигідніші (невиграшні для геніальних творців одного із комерційних телеканалів) обставини. Зіштовхує – і захоплено спостерігає за результатом, настільки віддаленим від її власної життєвої правди, що без авторської уяви досягнути подібного, на мій погляд, було б неможливо. Єдине, що напряму пов’язує авторку і героїв – обнадійливий фінал роману (і романтичних стосунків кількох пар героїв): непередбачена вагітність одразу трьох героїнь. Показово, що всі три випадки зародження нового життя зрештою виявляються щасливими завершеннями історій кохання. Так само успішно розвивається і «дітище» успішного фінансиста Сергія Нікіфорова, із честолюбної ідеї якого і розпочинається вся ця історія.
Як же тоді бути із «глибоким переживанням трагізму сучасного життя», притаманним авторці?! Дуже просто! Трагізм постає ще більш виразно на тлі «дошкульностей»: ми живемо у світі, в якому все вирішують гроші, всім керує самолюбство і бажання будь-що вивищитися над іншими, отримати можливість керувати долями, потрапити до касти обраних… Все це авторка бачить у своїх героях, майже в усіх, бачить – і нещадно викриває.
Під «вогонь» потрапляє все: всуціль непрофесійний підхід до справи, коли ідея створити канал, та ще й під гучною назвою «Імперія», виникає мало не уві сні, а глобальне завдання «будувати» цю «імперію» практично з мінусу (навіть не з нуля) отримує здібна й енергійна, але абсолютно «не адаптована в темі», керівниця рекламного відділу: «…але я ніколи не працювала та телебаченні! Я нічого про нього не знаю!» – «Уяви собі, я теж…»
Жорсткість ситуації посилюється ще й тим, що решту відповідальних працівників керівничої ланки – креативного директора, генерального продюсера – призначають ледь не випадково, та ще й обирають перших кандидатів, які потрапили в поле зору, і, до того ж, відзначилися на попередніх місцях роботи не найкращим чином: першого напередодні вигнали з роботи за систематичні прогули і неадекватні вчинки, другого – підозрюють (і небезпідставно) в елементарних і недобросовісних фінансових оборудках. Тепер розумієте, чому наше телебачення саме таке, яким воно є?
А проте, авторка не обмежується виключно цією сферою. Вона піддає критиці практично всі «правила» ділового світу, і принципову «нещирість» спілкування, і сліпе наслідування відомих у світі методик «завоювання популярності»… Сила цієї критики в тому, що її носієм є не сам автор, а практично всі персонажі, кожен у притаманній лише йому манері, і щоразу – із непідробним гумором, живо, конкретно й ефективно.
Але найбільше «сумовитої іронії» спрямовується на внутрішній світ персонажів, на їхнє духовне життя, відгомони якого долинають до колег. У цій сфері все також достатньо жорстко і вкрай не обнадійливо: суцільні перед-депресивні стани, які долаються традиційно: кава, сигарети, алкоголь; всуціль аморальні вчинки, за якими проглядає вразливість, неврівноваженість, невміння будувати стосунки, навіть із близькими людьми. І попри те, що цю сферу життя автор змальовує так само легко, ненав’язливо і навіть тактично, картинка складається вражаюча. Та невже ми приречені залишатися самотніми і недосконалими нікчемами?!
Тож якщо вам набридло копирсатися в сюрреалістичному бруді і губитися в постмодерністському мороці, сміливо розгортайте книжку Антоніни Спірідончевої «Бізнес-провокація», написану зі справжнім знанням реального життя, знанням, яке не відбирає залишки бажання жити, але дає сили вижити, спонукає радіти кожній хвилині.

Вікторія Осташ

[ Згорнути рецензію ]