|
Тому, що ти є
Дара Корній
— Клуб сімейного дозвілля (КСД),
2012.
— 240 с.
— м.Харків. — Наклад 13000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-14-2355-7
ББК: 84.4УКР К67
Жанр:
— Міське фентезі
Анотація:
Захопливе поєднання містичного та реального!
Ніколи не рано закохатися. Сашко з дитсадка марив Оксаною, та вони прожили життя нарізно. Але ніколи не пізно щось змінити. Справжнє кохання ламає всі перешкоди, навіть перемагає смерть. Чи то так здається?
Сашко, втративши кохану, заходить у кімнату номер бескінечність і отримує шанс почати все спочатку. Яку дату він обере, щоб виправити минуле: день її весілля чи єдину пристрасну ніч, яку вони провели разом?
|
Лінк із зображенням книжки:
|
"Старий індієць розповідав своєму внукові притчу. «В душі кожної людини, — казав він, — йде одвічна боротьба, яка схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк — це зло, брехня, ненависть, погані наші вчинки, егоїзм. Другий вовк — це добро, надія, гарні вчинки, любов до ближнього, вірність, віра». Ну і таке всяке, ти ж розумієш? Внук на мить замислився, а тоді запитав: «Хто ж тоді перемагає, дідусю, в цій боротьбі?» Знаєш, що відповів старий?
Поліна стенула плечима.
— Завжди перемагає той звір, якого ти сам годуєш...
Оксана зітхнула, Поліна опустила очі.
— Поміркуй, Полю, над цим. Здається, одного ... [ Показати весь уривок ]
з тих вовків ти перегодовуєш. Можливо, варто змінити тактику, хоча б у стосунках з Брехами!" с. 169.
"... Летить аж до хмар. Різдво... А що з ним? Пустка у душі.
Ось і парк, дорогою Сірко десь занапастився, навіть у приблуди пса є свої нагальні справи. Зате Сашкові нікуди поспішати, бо все враз стало неважливим — робота, пацієнти, нехай згодом — не сьогодні. Не знав, що з собою чинити далі. Напитися? Пробував — не допомагає. Вбити себе, щоб не відчувати болю? Не може, бо пообіцяв Оксані жити. Ноги, заглиблені в білий сніг, старанно орють його, розшматовують, як хірургічний скальпель людську шкіру. Тільки кров зима має білу, і, певно, їй не болить, не болить… Знову ноги привели його до мосту Скупого кохання. Міст, дерева, закутані снігом, і старий у вовняних рукавицях на лаві. Навіть не здивувався, коли побачив діда. Сашко думає, що він чомусь знав, що старого тут зустріне, от і ноги сюди привели.
Олександр мовчки сідає поруч. Ліхтарі у парку засвітилися. Голос чоловіка м’який і добрий:
— Христос народився, пане.
Сашко, погоджуючись, хитає головою.
— Славимо його! Можливо, нехай...
— Світ створений тим, хто нині народився, — диво велике! — веде далі старий. — І кожне творіння у ньому — диво. Сніжинка, майже досконала панна, двох однакових просто не знайдеш, народжується, заздалегідь знаючи, що помре, але живе, хай мить, але таки живе. І людина, як та сніжинка, народжується, але наперед неохоче вірить в те, що вона також одна з безконечності, яка має своє призначення, і воно у неї лише одне — прожити достойно відведений вік.
Байдуже, що химерить старий, хай лиш не мовчить.
— Ми з вами колись вже стрічались? – запитує чи стверджує Сашко. Знайомий йому цей старий, знайомий. Несподіваний здогад влітає в голову. — Ви колишній священик?
— Можна й так сказати. Кожен з нас і священик, і святенник, і найбільший грішник водночас.
Снігова намітка вкриває їх постаті. Добре бути філософом – життя їм майже все вибачає.
Ангели, люди,
Ангели, люди
Весело празнують.
Колядка котиться містом. Тиха й гучна водночас, щасливоголоса...
— Як співають, пане! Чуєте, пане, як світ співає?! — шепоче щасливо старий.
— Так! Різдво. Традиція.
— Різдво? Традиція, кажете? У білому світі все не просто так — народини, сніг, сонце, вітер, шелест юного листя під вітром навесні, шурхіт опалого, вже мертвого восени під ногами, ті, кого ми кохаємо, ті, хто кохає нас, і смерть.
Сашко здивовано дивиться на старого.
— Дивна у нас із вами розмова. Але говоріть, а я послухаю. Не знаю, чи почую, але послухаю. — Сашко втомлено спирається на спинку лавки, заплющує очі.
— Ех, молодий чоловіче. Багато балакати — то здіймати словесну хурделицю. Зазвичай найважливіше залишається все одно недоказаним. Коли вмирають у небі зорі, то ми про це дізнаємося від звіздарів, а ті з телескопів, надточних розрахунків, але це нічого не означає, бо світло мертвих зірок іще мільйони років гріє небо над нами. Помирають цивілізації, навіть галактики, а світло мертвих тисячоліттями блукає Всесвітом. Парадокс — часова драма великих, часова драма малих, яким байдуже до світла великих..." с. 219. [ Згорнути уривок ]
|
