Рецензії в пресі на книжку Дара Корній. Тому, що ти є. У жанрах Міське фентезі. Рецензії опубліковані в ХайВей, Гоголівська Академія, Друг читача, Буквоїд...
Книголюбам пропонуємо
купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх видів книг,
окрім електронних. www.vsi-mebli.ua
Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Ніколи не рано закохатися. Сашко з дитсадка марив Оксаною, та вони прожили життя нарізно. Але ніколи не пізно щось змінити. Справжнє кохання ламає всі перешкоди, навіть перемагає смерть. Чи то так здається?
Сашко, втративши кохану, заходить у кімнату номер бескінечність і отримує шанс почати все спочатку. Яку дату він обере, щоб виправити минуле: день її весілля чи єдину пристрасну ніч, яку вони провели разом?
Автор рецензії: Зіньчук Ігор Степанович
(джерело:
ХайВей)
Невиліковна «недуга» серця
Кожна книга, що отримує диплом – відзнаку престижного літературного конкурсу «Коронація слова» миттєво стає бестселером, а її автор здобуває прихильність поціновувачів вишуканого літературного слова. Проте, на мою думку, дуже важливим аспектом актуальності та потрібності книги для читача є її здатність примусити нас замислитися над «вічними темами», по іншому переосмислити власні думки та вчинки. Саме такою темою є той невгасимий вогник кохання, дбайливо леліяний двома людьми в постійних труднощах звичайного життя. Особливо витончено та реалістично опрацьовує ... [ Показати всю рецензію ]
цю тему сучасна українська письменниця Дара Корній у своєму новому романі «Тому, що ти є». Чи може світле почуття кохання виникнути в ранньому дитинстві, коли оточуючі не сприймають цього серйозно і радше вважають просто грою, яка швидко набридне і мабуть мине?. Головні герої роману Оксана та Олександр, які ходили разом до одного дитсадка сміливо та впевнено підтверджують таке переконання, оскільки навіть перебуваючи на відстані тисяч кілометрів одне від одного всіма фібрами душі відчувають всі радощі та болі коханого серця, яке б’ється заради тебе… А будь – які спроби налагодити життя з кимось іншим навіть для добробуту і щастя дитини зазнають невдачі.
За жанром « Тому, що ти є» - міський роман. Події роману відбуваються то в маленькому провінційному містечку, де Олександр стає успішним хірургом районної лікарні і щодня рятує життя вдячним пацієнтам,але є безсилим у боротьбі з невиліковною недугою, яка відбирає останні сили його коханої Оксани, то в Києві в період буремних суспільно-політичних подій «Революції на граніті», адже Оксана була активною натхненною учасницею цих подій.
Кохання, яке є сенсом життя обох персонажів є своєрідним тлом для висвітлення проблеми корупції в медицині і непрофесіоналізм лікарів – хірургів районної лікарні, проблеми насильства в сім’ ї. Найбільше вражає те, що секретарка проректора університету готова терпіти побої заради розкішного життя в модній квартирі і фінансового задоволення її найменшої примхи.
Дара Корній виписує два варіанти кінцівки своєї книги: Песимістичний – Оксана помирає, а Олександр страждає на нервовий розлад і решту життя перебуває в психіатричній лікарні і оптимістичний – закохані щасливо живуть в Луцьку, куди переїжджають зі столиці, і народжують жаданого синочка, а смерть Оксани лише наснилася її коханому в жахливому сні. Таким чином письменниця дає читачам право вибору трактування роману і спонукає нас до роздумів і усвідомлення того які цінності є найважливішими і справжніми на життєвій дорозі сучасної людини. Схожий художній прийом застосовує в своєму інтелектуальному постмодерністичному романі «Коханка французького лейтенанта» англійський письменник Джон Фаулз. Втім, можливо, це лише моє суб’єктивне бачення чудового роману «Тому, що ти є » і кожен читач по – новому трактуватиме цю вдумливу, повчальну книгу про кохання?
Корній Дара. Тому, що ти є. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного дозвілля», 2012. – 240с.
«…І тут з’являється Бог, несучи, мов Атлант, на раменах час, і…
00:01
Початок чи продовження? Початок з нуля чи продовження після нуля?»
Письменник, як і кожна людина, створений на подобу Бога, тож у своїй творчості використовує чи наслідує Божі методи. Кожен роман (навіть документальний) витворюється в певному часі і на вигаданому чи реальному трьохвимірному фоні-просторі. Ось і Дара Корній розпочала свій роман від «сотворіння» часу і, забігаючи наперед, ... [ Показати всю рецензію ]
вправно володіє ним. Цей художній засіб допомагає автору тримати читача в напрузі, зберігати інтригу до останнього рядка роману. Час у романі вчиняє такі «вихиляси», що паморочиться голова, бо він може рухатися не тільки в будь-якому напрямку, але й «прокрутити» варіант «а що було б, якби…». Тож не даремно і на початку, і в кінці роману з’являється древній український Бог Чисел – Числобог. Чи не цей Бог і допоміг автору здійснити свої творчі задуми?
Творчі задуми вимагають засобів для їхнього втілення. Щоб повідати нам про КОХАННЯ, про почуття, без якого ЛГ просто не може жити, треба володіти високою майстерністю, щоби читач не тільки вірив у написане, але й емоційно переживав разом з героями книги. Ось приклад засобу, який, наче у форматі 3Д, дає змогу побачити одного з героїв роману – Владислава, Влада – чоловіка Оксани. Погляд колежанок на Влада: «…розумний, красивий, дотепний, вихований, добре упакований…» Батько Влада теж підкреслює якості сина: «…син закінчив музичну школу, хлопчина дуже обдарований, всебічно розвинений, гарно малює, пише вірші, знає три іноземні мови, перспективний науковець…» Про цю ж людину, Влада, сама Оксана говорить: «…Зіпсутий батьками, самовпевнений егоїст, дефективний бевзь, бабій…»
Можна глянути і на характеристику іншого героя роману, Сашка, – це вже характеристика від автора, яка небайдужа до свого героя, можна сказати – сама закохана в нього (хіба можуть виникнути сумніви в цьому): «…начитаний, вродливий, розумний, освічений, неодружений, бездітний, галантний…» Тут ціла низка епітетів – і перед нами словопортрет людини.
Влучні метафори, використані автором, поетизують текст: «…Сіяв дрібний дощик, під ногами хлюпала слізно змокла каша…», або «…зуби перестали дріботіти в гуцульському ритмі…» А хіба ж не сподобається вам ось такий «парубок»: «…У двері міста стукав гарячий парубок Червень…»
Філософські життєві роздуми-тези і в попередньому романі Дари Корній «Гонихмарник», і в цьому романі зворушують, підкреслюють глибинність тексту. «Компроміси, ті кляті компроміси. Надто часто ти йдеш на них. З начальством, родичами, з колегами на роботі, врешті – з совістю…» – хіба, заглянувши «в себе», ми не знаходимо оцих клятих «компромісів». Ще одна цитата: «…Жалість інколи перетворює нас на рабів і змушує йти на самопожертви. Але чи може жалість перетворитися на щось більше?» Тут можна тільки розвести руками на знак згоди з автором.
В романі «Тому, що ти є» значна кількість героїв, з якими читач ознайомиться, читаючи книгу, але варто звернути увагу на особливого героя, справжнього героя… чотирилапого друга. Вірніше – їх два, але умовно їм можна дати одне ім’я – Сірко-Кудлай. Цей герой не тільки двічі рятує Оксану, а ще й такий друг, який вміє зрозуміти головне, якому можна повідати найпотаємніше, найзначиміше, яке Сашко ще й сам не може втілити в слова, яке існує на рівні почуття. Кого ж нагадує Сашко?
« …До безтями закоханого? Ні, не так – не закоханого, бо той стан закоханого часто-густо минає, а щось майже космічне, коли від першого погляду на неї розумієш – вона для тебе ВСЕ. І варто жити тільки тому, що вона Є». В цій цитаті – основна формула роману, його квінтесенція.
Продовжуючи тему чотирилапого друга… Це сцена, коли Сашко прийшов до могили Оксани: «…Сірко теж прийшов попрощатися з Оксаною. Сашко нахилився, обійняв собаку за шию, притулив до себе і нарешті заплакав.» Врешті-решт, той самий Сірко привів Сашка до Числобога, якому підвладний часовий відлік, якому до снаги навіть повернення читача в можливе майбутнє через зміну минулого.
Про мовне багатство роману можна говорити і говорити, говорити в захопленні. Проте подивимося тільки на два слова. Перше – «чубратися» - найвірогідніше діалектичне, витворене від слова «чуб» (порівняймо «чубитися»), але в контексті про хмари синонімізується, мабуть, із «вичісуватися»: «…в ряботинні лапатого білого пір’я лебедиків-хмар, які чубраються після купелю в небесному чорному ставку…» (ще один приклад метафори). Друге слово (вчитайтеся): «…супертехніка на кухні, порохотяг останньої марки…». Оцей всмоктувач пилюки-пиляки ПОРОХОТЯГ побудований за правилами української мови і, незалежно від того – чи запозичене воно у когось, чи автор вигадала його сама, але це слово має право на життя.
Насамкінець – про назви розділів, частин роману і всього роману: Дара Корній так опоетизувала їх, що вони органічно доповнюють текст, а при перегляді цих назв – коротко нагадують про головне в змісті. Перегляньмо хоча б маленький перелік: «Час», «Єдина», «Горобчик», «Майдан», «Ангел у білому», «Дивна» та інші.
І ще – порада читачам, які мають чутливо-вразливі душі, – приготуйте хустинки і не дивуйтеся, якщо під час читання текст роману раптом затуманиться…
Автор рецензії: Жанна Куява
(джерело:
Друг читача)
Дара Корній. Тому, що ти є. – Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 240 с.
Ми звикли поділяти життя на білі та чорні смуги. Проте, зрозуміло, що об’єднавши ці смуги, ми отримуємо сірість. Не ту, що невиразна, чи то пак убога. А ту, що замішана на яскравості життя та його розпачливій темряві. Бо чи буває бодай щось однотонним? Як немає лише добрих і поганих людей. Суміш позитивних якостей із негативними зазвичай і є обарвленням кожної людини, та ми часто намагаємося це заперечувати, або не сприймати. Роман львів’янки із волинськими коренями Дари Корній (справжнє ім’я Мирослава Замойська) «Тому, ... [ Показати всю рецензію ]
що ти є» – про оту життєву та особистісну сірість-середину, коли не все чудово і не все погано. Бо саме таким насправді є життя. І таким є кохання.
Ви здивуєтеся, але головна героїня роману «Тому, що ти є», «дівчина з далекого волинського містечка», постає перед нами не як позитивний персонаж, а як імпульсивна, діловита, почасти жорстока, ба навіть корислива особа. Донька слідчого карного розшуку Оксана вперше проявила свій характер ще в дитсадку, коли розправилася з малими хлопчаками-кривдниками. Згодом і в молодості «для неї не існувало відтінків кольорів у вчинках чи стосунках: або чорне, або біле». Тим часом сама вона наділена якостями різних кольорів: зачаровує молодечим запалом, виразною сміливістю, внутрішньою силою та непокорою існуючим правилам. Але неприємно дивує різкістю висловлювань, безтактною прямолінійністю, душевним холодом і навіть зухвалістю. Хоча й розуміє, що «язик мій – ворог мій», одначе приборкати свою «гарячкувату імпульсивність» зможе хіба з роками. Так, життя усіх шліфує, наче наждачний папір, виправляє, скеровує. Але й не стоїть на місці, минає. (Чи то пак минаємо МИ, що намагається нам донести авторка). А Числобог, Бог часу, про якого йдеться у романі, на жаль, міфічна істота. До того ж, стане він у пригоді (чи навпаки нашкодить, що вирішувати читачам) хіба головному героєві роману – Олександрові.
«Тому, що ти є» – роман про істинного романтика, відданого мужчину, який уміє кохати так, як, напевне, ніхто, – раз і назавжди. І позбутися цих сильних почуттів, втекти від них йому несила протягом життя, бо вони – це частина його єства, а «від себе не втечеш». Та чи прикрасить ота одержимість коханням Олександрову долю лише яскравістю? Зрозуміємо, прочитавши останні рядки роману. Бо епілог у цьому творі є найбільшою і найдивовижнішою несподіванкою!
Нова книга Дари Корній, можливо, розчарує деяких прихильників її першого роману «Гонихмарник», що захопив передусім містичністю та українською міфологією. Щоправда і цей другий літературний твір письменниця урізноманітнила цікавими повчальними притчами, казками, колисковими, могутністю Числобога, який з’являється лише наприкінці роману. Водночас стиль письма авторка надміру збагатила пестливістю та пом’якшеною формою слів. Тому подекуди дивно читаються рядки, у яких доросла жінка «гладить (дорослого) хлопця по голівці», називає його поцілунки «оксамитовими сонячними зайчиками», чи коли з її «зелених листочків очей спадала роса». Однак це додає текстові жіночності, зворушливості, сентиментальності, тому він і зацікавить передусім романтичних, вразливих, емоційних читачів.
Втім протилежним до романтизму у романі є реалізм. Авторка зачіпає важливі проблеми сьогодення: коли до вишів вступають «здебільшого грошові мішки зі зв’язками та престижними батьками», коли бандитизм і безправ’я заправляє балом, коли життя – найцінніше, а «мати багатство ще не означає бути багатим». Вічна тема соціальної нерівності, коли один – «дворянського роду», інша – «із свинюшника задрипанка», спільне нещасливе життя «заради дитини», а також роки «перебудови», «Студентська революція на граніті», очікуване й непередбачуване, – усе це у романі про кохання, яке єднає і нищить, ощасливлює і засмучує, чорнить і осонцює, і все тому, що воно – є.
Автор рецензії: Таміла Тарасенко
(джерело:
Буквоїд)
Дара Корній. Тому, що ти є. Харків: «Клуб сімейного дозвілля», 2012
Ви помічали: діти терпіти не можуть повчальних історій про Гарних Хлопчиків та Дівчаток, які завжди чинять Правильно? Зате ладні без кінця-краю слухати казки, які, якщо вірити багатьом відомим психологам і педагогам, несуть у собі глибокий повчальний сенс.
А герої казок - педагогічний парадокс! - часто-густо порушують прямі заборони: «Не звертай на перехресті ліворуч! Не пий із чарівної калюжі (хоч і ізs звичайно, мабуть, не варто)! Не відчиняй чарівні дверцята!» Ну й, звісно, розплачуються за таку неслухняність. Та все одно, ... [ Показати всю рецензію ]
наприкінці все закінчується добре - жити всім довго і щасливо, бажано, у законному вимріяному шлюбі серед зграйки любих дітлахів...
«Казка! Аби ж так - заплатити визначену, хай і високу ціну, та й анулювати неправильно обрану дорогу чи невчасно відчинені дверцята», - потайки зітхають дорослі, читаючи своєму чадові чергову казку. І про всяк випадок наголошують: «Ти ж зрозумів: герой вчинив неправильно - тож із ним трапилося багато неприємностей!»
Малий киває: його цікавлять не повчання, а пригоди улюблених героїв (саме так називаються неприємності, які трапилися з кимось іншим і далеко-далеко від тебе). Він знає, що усе там, у книзі з барвистими малюнками, гарантовано закінчиться добре...
Казка дочитана, дитина спить. Втомлена мати викроює, врешті трохи часу, аби й почитати і собі.
Дорослі - не діти. Навіть якщо пригод чи то й неприємностей у книжкових героїв вистачає, то тягне зазирнути на кінець твору. Аби розчаровано зітхнути.
«Усе, як у житті! Тут і так...» - це коли героям наприкінці кепсько, а читачу раптом видалося, що йому підсунули книгу не з уявними кольоровими малюнками, а брунато-сіру й буденну. «Казка! Хіба так буває?» - це коли там. у книзі, історія має краще закінчення, ніж та. Яку вчора розповіла «зі свого життя» колишня однокласниця чи сусідка.
І, що найдивніше, навряд чи й після цього відкладе книгу відразу вбік. Може, трохи менш уважно, але буде перегортати сторінки, поступово поринаючи в оповідь про чиєсь кохання...
Так, саме про кохання. Бо про що, зрештою, написано більшість книжок?
«Годинник із цифрами у минуле, з цифрами у майбутнє...» (с)
Жила собі незвичайна дівчинка Оксанка... Бо хто буде писати про звичайних дівчат? Незвичайна вже тим, що доля, немов добра фея-похресниця, подарувала їй найцінніше - кохання, ще коли та була малою.
Дивно, чому такі чарівні подарунки часто додають клопотів обдарованим?
Жила собі молода дівчина, котра мусила обрати між коханням, яке було поруч завжди і стало звичним, мов небо над головою, і... аби ж вона сама знала, чим!
Жалістю? Іскоркою гордощів, що обрали саме її серед усіх подруг? Небажанням пливти проти течії?
І не кажіть, що вибір очевидний, а на шальках терезів кохання має значно більшу вагу. Краще згадайте, коли востаннє посміхалися небу, що завжди поруч і терпляче чекає, поки його помітять серед щоденних клопотів.
Невже й справді вчора? Поважаю. І, чесно, заздрю! І не лякайтеся: така заздрість - не зурочлива.
Тому я й не тверджу, що невдалий вибір - неправдоподібний.
Я навіть не нарікаю, що Оксану відтепер оточують люди, які вже й геть забули, що «в кожного з нас у душі є крила». (Не моя теза - автора, хоч дуже хочеться розписатися під нею. А ще - хоч ненадовго повернутися у дитинство, коли мрієш віднайти диво-ліки від старості чи спосіб вигадати, щоб усі навкруги згадали про оті-от крила душі і світ став трохи кращим).
Можуть - не можуть саме так розгортатися події у житті - не замислююся. Це ж казка, вигадка, хай і розказана так майстерно, що ми віримо у неї і хочемо, аби все було, як у насправді. Тільки трохи краще, напруженіше й барвистіше - аби читати було цікаво до останньої сторінки.
Що ж, автор чесно виконує останню вимогу, за що йому - окрема подяка. Але я ще не закінчила «свою» казку, хай і вигадану не мною. Тож слухайте...
Жила собі хвора, яка на довгу мить зазирнула до «часу безчасся», коли на годиннику одні нулі - і спробувала розібратися у своєму житті... На наших очах, а отже, разом із нами.
Жила собі жінка, яку все життя кохав справжній чоловік Олександр... Кохав, але не зміг сказати про це вчасно.
«Кімната з дурнуватим написом на дверях «Числобог»... (с)
Кохання - найдивніша річ у світі!
Звісно, ця теза аж ніяк не претендує на оригінальність.
Але я зараз про дивну арифметику: для його народження інколи досить однієї людини. Звісно, навряд чи тоді воно буде щасливим, але справжнім - цілком можливо. Хтозна, а раптом воно ще й увійде при цьому в історію? Прецедентів вистачає.
А от щоб його, кохання, вбити, потрібні двоє. Принаймні, вина у таких випадках лежить на двох: не вберегли, не втримали, не бороли, не...
Таких «не» багато, за кожне доводиться платити.
У житті - часто самотністю.
У книгах... Та хоч і штовхнувши двері з «дурнуватим написом» «Числобог» (ох, даремно так герой книги про язичницьке божество! Небожителі бувають мстиві. Зовсім, як люди...). Отримавши подарунок, за який довелося сплатити справді «божественну ціну», яка далеко не кожному до снаги.
І... втягнути читача «усередину» книги.
Що таке? Тільки-но був спостерігачем, читав про чужу історію. А от тебе вже змушують обирати між кількома можливими розвитками подій. Кліпати повіками: усе як у житті?!! казка?! Майже щасливий фінал чи аж ніяк не геппі-енд?
Агов, авторе! Чи то й таємничий Числобоже! Що, час у творі обновився і звичайний читач потрапив у сотворці казки? чи міфу? чи буденної історії?
Я розгадала геть усе, що ти хотів сказати, чи впустила важливий натяк-вказівку?
Що ж, доведеться перечитувати книгу ще раз, уважніше.
Що до речі, зроблю охоче, хоч і не є палкою шанувальницею любовних романів. Останні не подобаються саме передбачуваністю та сентиментальністю.
Але в цьому творі якраз сентиментальності немає. Про відсутність передбачуваності вже йшлося. А от що є - то це розкішна мова, небуденні характери головних героїв. І, найголовніше, переконання автор в тому, що Кохання має жити.
Бо чому існує цей світ? Диваки-вчені давно зламали голову над цим питанням, коли існує дуже проста відповідь: «Тому. що ти є..., Кохання».
Перші чотири слова складають назву нового роману письменниці зі Львова - Дари Корній. Книгу надруковано харківським видавництвом «Клуб сімейного дозвілля» наприкінці 2011 року.
Роман спонукає до серйозних роздумів на одвічну тему кохання. Поговоримо про це.
Сорок тисяч років тому наші далекі предки («голі мавпи» за визначенням британського зоолога Десмонда Морріса) розпочали закохуватися, формувати сексуальний імпринтінг на єдиному партнері й укладати відносно довготривалі пари.
«І на бісяку воно тоді було треба жорстоким двоногим ссавцям, які не вміли навіть ... [ Показати всю рецензію ]
розмовляти?» - запитаєте ви. Бродили собі сотенними зграями, добре стріляли з лука та убивали усіх, несхожих на себе. Від мамонтів до волохатих балакаючих неандертальців.
У своїх наукових розвідках Морріс чітко доводить, що кохання уберегло тоді нашу популяцію від загибелі, від смертельних «печерних» мавпячих розбірок на стійбищах через самок. Воно також спонукало нас, розумних, до мовленнєвих навичок. Навчило висловлювати свої почуття, шептати на вушко своїй половині перші ніжні слова. Звіряча алекситимія й рефлексії в стосунках поступово танули, як крига останнього зледеніння на Землі.
«Тому, що ти є, кохання» - висока концепція роману Дари Корній. Авторка проводить цю ідею через драматичну долю героїв, Оксани й Олександра. Ще зі стін школи їхні душі поєднало високе почуття. Потім доля розводить героїв. Олександр на військовій службі, Оксана - студентка столичного університету. І здавалося, що скоро вони зустрінуться. Але…
Оксана виходить заміж за багатого, зіпсутого батьками, самовпевненого егоїста, дефективного бевзя і бабія (за її висловом).
Що ж змусило дівку зробити такий вибір? «Політ птахи, що не може загальмувати» - таке пояснення мене, як читача, не переконує. Скоріше це нагадує рефлекторне слідування каченяти, що вискочило із яйця, за першим рухомим предметом на виду.
Ото сиділа собі в бібліотеці студентка Оксана, утупившись у фоліанти, а тут зненацька засипає квітами, падає на коліна Влад, забалакує її. Веде до багатого, розцяцькованого палацу Брехів.
І зовсім скоро той палац виявиться затхлою печерою, куди кохання навіть не зазирало. Печерою старої домінантної гієни-Ірени та її прихвосня Сігізмунда - збоченця й садиста. А їхній синок, начебто колись закоханий Влад, перетвориться на мозаїчного психопата з переважанням рис істероїдного розладу особистості.
Високі аристократичні гени Брехів прогнивають, божевільно піняться, дають збій. Оксана тратить чимало душевних сил на війну із гієновим кланом. Зрештою це підриває її здоров’я…
Паралельно у романі висвітлюється пробудження нашої національної свідомості. Читачі зможуть зануритися у вир студентської революції на граніті в жовтні 1990 року. Події яскраво зображені, бо побачені просвітленим оком голодуючого студента прямо із намету. Доля змилосердилася, і там, у наметовому містечку, де панує любов і повне єднання, наші герої зустрічаються. Майдан любові до правди перемагає, однак Оксана свій шанс «чкурнути додому із Сашком» втрачає…
Пройдуть роки й настане ота благословенна незабутня чарівна ніч, коли зболені, неприкаяні душі закоханих зустрінуться знову. І буде танець для них…
Процитую-покажу невеличкий фрагмент його.
«…і вони танцюють вальс посеред тісної кухні, посеред просторої планети, яка також разом з ними пливе у казковому мелодійному вальсі Скорика. І той вальс не сумний, а трішки терпкуватий, мов тернове вино… …Як одне ціле, рухаються твої та його руки, рамена, перса, вуста, шелест губ, волосся, шепіт вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи його, музика для двох і танець для двох…
- Ти мій?
- Я твій…
- Ти моя?
- Я - твоя. Бо ти у мені…
І серце разом з думками - одне, і тіло разом з серцем - душа. І його очі навпроти - закохані, кохані, переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе…»
Підкорює розбурханий, поривчастий стиль при змалюванні зустрічі.
Знайдіть і увімкніть вальс Скорика, читайте, слухайте, кружляйте разом із Оксаною та Олександром, насолоджуйтесь… Чоловіки, прислухайтеся до тремтіння подруг у двох невеличких паузах мелодії. І знову кохайтеся, відпускайтеся, розпружинюйтесь на цілий Усесвіт…
Відлунала та мелодія, й Оксана знову робить свій вибір. Робить, не слухаючи серця свого. Не переповідатиму далі сюжетні колізії. Скажу лише, що на вас чекає несподіване завершення роману.
Нинішні дослідники біології почуттів скоротили вік кохання до двох років. Далі організм (кажуть вони) перестає виробляти протеїн Neve Growther Factor, відповідальний за нього. Без підкидання цурпалків NGF гасне ватра в душі, а попіл від крижаного вітру зловісно кружляє на твоїх очах у останньому дикому танку. Суб’єкт починає первісні хаотичні пошуки нового захоплення, нової симпатії…
Головні герої роману заперечують оцю вбивчу тезу своєю поведінкою. Дві половинки, він і вона ходять світом, як і тисячі років тому, шукають одне одного. Можна кохати два роки, а можна й усе життя. Пригадаймо «Три зозулі з поклоном» Грирора Тютюнника. І Марфину душу…
Такі душі не вичерпуються, а наповнюються, не бгаються, а розправляються, не шпортаються, а летять. Летять легко, безгравітаційно тому, що ти є - кохання.
Воно робить нас - дівок і парубків, чоловіків і жінок - справжніми. Допоки кохаємо - не повбиваємо один одного. Це вже напевно. Усі закохані - блискавицею вражені прямо в хромосомний набір. Вони усі - брати й сестри по крові, перебувають у «вищій лізі», за висловом Авторки роману.
Тому переконаний, що кожний читач із цієї ліги, хто бодай раз пережив це почуття, знайде в книзі Дари Корній багацько суголосного своїй душі. А зневірені, зраджені, розчаровані відчують прихисток і надію, читаючи її.
Я живу, радію, хапаюся за світ, обіймаю його тому, що ти є. Ти - не просто надумане, космічне, вимріяне, віртуальне. Ти - тремтливе кохання моє!
Своїм романом Дара захопливо стверджує: які б нещастя не випали на долю закоханих, скільки б часу не кружляли світом їхні неприкаяні душі, Бог надасть останній шанс притулитися, «віднайти втрачене, віднайти себе, загубленого».
