Анатолій Дністровий : Пацики : конкретний роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Євген Баран (джерело: Літературно-мистецький альманах "Алкон", № 2-3, 2005)

На конкретний роман Анатолія Дністрового «Пацики» вже маємо конкретну рецензію Соні Мармеладової (якась чергова волонтерка києво-могилянської школи заховалася за ім’ям героїні Достоєвського «Злочин і кара») під не менш конкретною назвою «Польові дослідження тернопільських пациків» (Кур’єр Кривбасу. – Липень 2005. – № 188. – С. 191–193). Не дивлячись на мою іронію щодо псевдоніма, рецензія добра, і в окремих оцінках, і в загальному висновку я погоджуюся з нею. Тому й дозволю собі деякі моменти зацитувати:

1. Роман «Пацики» – чергова косметично оброблена автобіографія.
Чергова, адже було вже ... [ Показати всю рецензію ] написано і «Не думай про червоне» Пиркало, і «Колекцію пристрастей, або Пригоди молодої українки» Сняданко, і «Фройд би плакав» Карпи, і «Депеш Мод» Жадана. До цього ряду я міг би ще додати «Клясу» Вольвача.

2. Наратор же «Пациків» – 17-річний петеушник Толік, і право голосу в романі має ліше він (…). «Пацики» – то суцільний монолог.

Маємо також вдалі порівняння цього роману з однотипними творами сучасної літератури. Авторитетним тлом для рецензента виступає «Сталінка» Ульяненка, якому «Пацики», звичайно ж, поступаються і в задумі, і у втіленні.

На тлі згаданої рецензії коментарі Ростислава Семківа і Василя Герасим’юка про роман видаються надто компліментарними, особливо рекламний пафос останнього «“Пацики” Дністрового – це найкраща українська проза початку нового століття, роман рівня “Генерала піщаних кар’єрів”». Треба ще уточнити автор згаданого твору – Жоржі Амаду.

Дністрового, як автора поетичних і прозових текстів, люблю читати. Це один з небагатьох сучасних авторів, який свідомо себе зробив: вперто, настирливо, деколи агресивно. Звичайно, що я говорю у плані позитивному. Не приймаю в ньому прихованої зневаги до тих, які мають інший досвід входження в літературу, аніж його. Дністровий, як потенційний автор, та чого там, – письменник, назавжди залишиться в душі тернопільським пациком з його глибокою зневагою до хилих інтелігентиків. Мій, дещо категоричний, висновок базується тільки на романі. Бо якщо роман автобіографічний, а в цьому сумнівів немає, якщо герой виліплений, скопійований з потенційного автора, тоді легкого і швидкого переродження його душі годі очікувати.

Мій висновок тим більш парадоксальний, що сам роман я прочитав швидко і з певним задоволенням від процесу читання. Роман написаний легко, на одному подиху. Можливо, монологічна форма сприяє цьому. Картини життя міської пацанви початку 90-х (події роману відбуваються весною – восени 1990 року у провінційному обласному західноукраїнському містечку Тернополі) відтворені з фотографічною точністю. Аж заздрісно трохи, яка блискуча пам’ять у Дністрового – тримати в голові десятки імен, до найменших подробиць змалювати ситуації, в які потрапляють його герої, той негативний відсвіт петеушного навчання – все це змальовано у романі (чи можливо, краще вже визначити жанр як «щоденникова проза») бездоганно. Це підлітки, повз яких пройшла, не зачепивши, хвиля національного відродження. Глухий відголос – трагічна доля Борі Гебельса, який брав участь у жовтневому студентському голодуванні в Києві й помер від виснаження. Але роман присвячений не йому: «Присвячується пам’яті Круглого (Вови Ягупи)», – так записує автор, закінчуючи свою розповідь про «щасливу юність». Виглядає на те, що прототипом Круглого в романі виступає Юрко Пиж, якого вбили за нез’ясованих обставин під час глупої війни між підлітковими бандами Тернополя, справжню характеристику котрим дає Боря Гебельс: «А шо, краще, як ви, нічого не робити, тільки повзати? Ви ж живете, як дауни, які збираються в зграї… І шо ви хочете комусь доказати, що? Почекай! Не перебивай! Ти мені скажи, що кожен із вас окремо собою являє? Мовчиш? Нуль, – складає він пальці у вигляді кола, – повний нуль. Вам навіть насрати на те, що зараз відбувається» [199].

Що є в головного героя цієї «героїчної поеми» – глибоко приховане самолюбство? Йому нікого не шкода – ні матері, ні вітчима. Останньому він докоряє за часті випивки, і провокує бійки з ним. Одна з таких бійок закінчується тим, що Толік проштрикнув вітчима ножем. Але вся проблема в тому, що Толік нічим не кращий за вітчима. Той, бодай, любить і трохи боїться його матері. Толік не любить нікого (крім себе, звичайно). Його історія зустрічей з Ляною, попри всі спроби надати їй – історії – деякого романтичного відтінку a la Ромео і Джульєтта, де останній відводиться роль зрадниці, є звичайною історією набування сексуального досвіду самозакоханим і жорстоким підлітком. І в цьому сенсі поведінка і вчинки проститутки Ірусі є чеснішими за всі псевдо міркування Толіка. Тут би авторові подивитися, як тема сексуальних стосунків чоловіка і жінки розкрита у книзі прози Олега Солов’я «Танок, який виконують усі дівчата» (2005) з його домінуванням драматичного у цих взаєминах. У Солов’я маємо яскраві постаті героїнь, повагу до них, не дивлячись на статус, який вони займають у суспільстві. У Дністрового ж дівчата – гумові ляльки, які тільки й годяться для «школи молодого бійця».

І нарешті про мораль. Кожна байка повинна мати мораль. З якою метою все це написано? Смакування бурхливої юності з її постійними випивками ( тут підходить «нажираловки»), траханням (як собачки по під’їздах і підвалах), матюками (ось де матеріал для пані Лесі Ставицької з її вивченням жаргонної лексики), абсурдними бійками, грабуваннями?.. Важко сказати. А може, автор, захопившись спогадами, забув, для чого все це він нагадав. Чи у самій історії захований Вертерівський висновок (автор боїться видатися романтиком?): «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом»?! На жаль, тернопільські (та й інші) пацики цього роману не прочитають. Вони і далі існуватимуть на межі реальної жорстокості й нереальної туги за незвіданим, яка і зробила з тернопільського пацика Толіка письменника і філософа Анатолія Дністрового, що, до речі, треба вважати не закономірністю, а Долею…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Стус (джерело: Дзеркало тижня)

Не минуло й десяти років після появи сповідальних «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко, що зчинили чималенький галас в українському літературному ґетто, як бажання сповідатися почали виказувати чоловіки. На початку 2005-го одна за одною з’явилися відразу кілька подібних книжок — «Тема для медитації» автора пригодницьких романів Леоніда Кононовича («Кальварія») та «конкретний роман» «Пацики» Анатолія Дністрового («Факт»).

Попри всю несхожість згаданих текстів, їх об’єднує спроба осмислити долю покоління 35-45-річних чоловіків, які змирилися з дедалі відчутнішим крахом життєвих ... [ Показати всю рецензію ] стратегій і наразі прагнуть розібратися: чому їхні долі склалися саме ТАК.

За великим рахунком — нічого дивного в такому чоловічому «відставанні» немає. Жінки — природніші, швидше реаґують на зміни життєвих колізій, чоловіки — довше розкачуються, більше потребують часу для осмислення перейденого, легше вдаються до пошуків справедливості на денці пляшки... Попри це, «чоловіча» проза більш узагальнена, більш фундаментальна, більш стосується розумової, аніж чуттєвої сфери й більш схильна до узагальнень.

«Тема для медитацій» Л.Кононовича цілком вкладається у таку схему. Головний герой роману Юр повернувся на батьківщину після тривалого «відрядження» воїна-контрактника по гарячих точках, де спершу ховався від всюдисущого КДБ, а потім розвіював тугу за квазізмінами в Україні. Загалом Юр збавив на все це понад десять років. І що ж він бачить? Замість рідного села — цілковите запустіння. В чужих землях він мав інакше життя, інакші трагедії, інакші взаємини. А вдома, як і у випадку з Одісеєм, на нього вже ніхто не чекав. Блудний син, може, й найдорожчий батькові, приречений повертатися в нове життя.

Бабусі Чакунки, яка виховувала Юра, вже немає серед живих, кохана стала дружиною зрадника й встигла наплодити тому дітей, рідне село — лежить в руїнах і відверто смердить пусткою. Незалежність, панове (чи, радше, плата за неї?) до болю впізнавана, але й досі не осмислена... От і доводиться нашому героєві дошукуватися відповіді на питання: чому ж сталося саме так? «Хтось має за це відповісти!» — впевнений герой роману, якому вже немає чого втрачати... Власне, тільки це й дає право на помсту.

Цього разу авторові йдеться про інше, ніж про банальний бойовик: разом зі своїм героєм він прагне осмислити трагічну долю абсолютної більшості вихідців із українського села, чиї життєві стратегії пішли під укіс, потягнувши за собою й самі деградовані села.

Така передісторія, яка настільки міцно пов’язана з сюжетом, що без неї він би просто скидався на калейдоскоп різножанрових сцен і ситуацій, запозичених з детективів, жіночих романів, пригодницької літератури та романів-жахів. Це доволі реалістично виписані сценки з життя людей XX століття, які, якщо дивитися з перспективи українського села, таки здобули свою державу, але втратили власну землю. І саме в цьому контексті Юр — типовий представник сильних селюків, які хоча й визнали власну поразку, але ще хочуть помститися.

Свідомо чи ні, але автор конструює модну фішку сучасного мистецтва, яке прагне «перевіряти» життя мистецтвом. Утім, методи такої перевірки письменник вибирає цілком традиційні, наповнюючи немодним нині історизмом та психологізмом зміщений і заміщений час та динамічні жанрові лінії. Кононович не соромиться немодного нині реалістичного, а часами й відверто натуралістичного письма (особливо це стосується згадок про буття Юра в гарячих точках колись єдиної країни), щедро доповнюючи його міфологічними та психологічними колізіями, які на рівних співіснують у свідомості його героя й більшості тих, хто ще зберігає дивну звичку читати.

Утім, формальний бік «несподіваного» роману Кононовича — другорядний. Значно цікавіший зміст, яким письменник наповнює неординарну для сучукрліту форму.

Спробую окреслити основні проблемні (а хіба не проблемним є саме поєднання художнього образу з документальними фактами, що визначили долю не лише одного покоління, а й значною мірою всього українського селянства) колізії, які Л.Кононович поклав в основу свого роману.

Голод 1933-го... Тема нібито абсолютно не нова й доволі набридла. В різні часи були й хроніка, і белетристика, і науково-історичні дослідження... Втім, чогось найважливішого, найсуттєвішого так і не було почуто... До цього часу українське суспільство переважно не знає про сотні повстань відважних селян, які де поодинці, а де невеликими групами зі зброєю в руках боролися проти комуністичних зайд. Останні, втім, витрушували зерно в селянських садибах переважно не власноруч, а з допомогою односельців «запланованих» жертв, часто близьких родичів, сусідів чи й просто люмпенізованої голоти, яка в такий спосіб зводила давні порахунки. Ті, хто боровся, переважно загинули, а їхні родичі були вислані (хто вижив). Ті ж, хто трусив чи в інший спосіб співробітничав із владою, залишилися... Не всі, звісно, але гордих людей, які знаходили мужність опиратися, залишилося ще менше. Чи не ця пам’ять про зраду самих себе, свого селянського космосу сьогодні найбільше заважає осмисленню голодомору як високої трагедії, а не статистичного трагіфарсу?

Страшний тридцять третій, як до того майже невідомий суспільству голод початку двадцятих на півдні й сході України, та непростима вина комуністів, яка не лише заважала (соромно ж!) служити соціалізму з людським обличчям Зеновію Красівському та Сергію Набоці, Василеві Стусу й Іванові Світличному, Валентину Морозу й герою Кононовичевого роману Юру, а й підштовхувала їх до відвертого протистояння з режимом: «Чому я не став служити цьому політичному режимові, не прийняв його, таким, який він є, не знайшов свого місця в радянській системі, — а вступив із нею в конфлікт?

Причина може бути лише одна: Тридцять Третій рік і його наслідки, які тривають аж до теперішньої доби. […] Я не знаю, за що убили моїх односельчан у тридцять третьому році. Я знаю тільки одне: за це хтось повинен заплатити», — переконаний Юр. Із ним важко сперечатися, бо коли трагедія перетворюється на статистику, помирає жива душа, нездатна миритися з давньою несправедливістю такого масштабу. Щоб служити — треба забути. Спершу — старі жахи, потім історію землі та народу, яка привела до того нелюдського жаху... Втім, як видно з книжки Кононовича, забуття не рятує, бо існує загроза зустрітися з кимось, кому вже нічого втрачати. Отож, ліпше не знати або знати лише суху статистику. Тоді — можна служити. Сьогодні ми пожинаємо наслідки такого знання.

Трагічна історія українського поганства. Ширше — сільська культура, яка, поверхово прийнявши християнську доктрину, зберігала вірність божествам природи, які пов’язували її тисячами ниточок із рідною землею, нивою, лісом, полем... Справді, раціонального пояснення незбагненної віри в отих відьом, русалок та інших поганських ідолів ніхто дати не може. Але очевидно, що вони, хоч би якими анахронічними здавалися комусь, були тим корінням, яке міцно прив’язувало людей до своєї землі, вчило так доглядати й любити її.

І передавалося те знання від покоління до покоління, плекалося, допомагало лікувати всілякі немочі, ніби примирюючи людей з незбагненними явищами природи і в химерний спосіб наповнюючи християнську форму власним закодованим змістом. Згадаймо бодай кутю, зелені свята та численні інші прояви, які церква не спромоглася знищити остаточно, а тому до певної міри толерувала.

Однак ниточка роду, ниточка, через яку рід зберігав своє сакральне знання, віковічне поєднання із землею, урвалася разом із занепадом ритуального поганства й трансформацією його в театралізовані, карнавально-фольклорні дійства, що не несуть у собі жодного навантаження. Ті, хто перейшов Голод, втратили віру: наші божества не врятували нас. І ніби як покарання за відступництво давні боги полишили людей нашої землі, й села наші дедалі більше нагадують пустки, з яких тікають люди (втім, це проблема не лише України), а хто лишається — переважно спивається чи деґрадує...

Історія покоління сімдесятих-вісімдесятих. «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби. Власне, про цей сюжет мені писати особливо прикро. З суб’єктивних причин. Адже Іван Михайлович Дзюба — то, можливо, найбільша й належним чином не поцінована нами особистість. Його доля надзвичайно висока, складна і суперечлива водночас. Текст «Інтернаціоналізм чи русифікація» свого часу став прапором, який вселив віру в тисячі й тисячі молодих сердець в можливість пошуків правди і можливість порозумітися з комуністами та їхнім режимом. «Грані кристала» того ж автора більшість сприйняла як зречення. Падіння прапора завжди сприймається боляче. Але, можливо, оте падіння в очах малопоінформованих є не менш знаковим, бо надто важко тримати надміру високо підняту планку, коли не відчуваєш підтримки роду, потрібності суспільству власних зусиль. Суспільство, яке виявилося не готовим сприйняти, потім із задоволенням почало судити: як він міг, ми в нього вірили як в Бога, а він...

Попри все ніхто крім Дзюби не спромігся на таке точне діагностування хвороби. Та плата виявилася страшною й болючою, адже за Дзюбою піднявся шерег юнаків, які підхопили його ідеї, звільнивши їх від марних сподівань порозумітися з комуністами. Як говорить Юр, стало остаточно зрозуміло, що «член КПРС — це не людина. До цієї партії потрапляють лише специфічні типи — активні мерзотники, патологічні садисти і покидьки, для котрих не існує ні добра ні зла!.. Я збагнув, — веде Юр далі, — що будь-які спроби порозумітися з партією безрезультатні! Втім, на власному прикладі це засвідчили і Чорновіл, і Дзюба. Єдиний метод впливу на КПРС — це грубе фізичне насильство!»

Сказано, може, й надміру категорично. Але в умовах сімдесятих — дуже точно: пропонований комуністами вихід справді був єдиний: або ти приймаєш брехню за правду та зрікаєшся історії роду, або тобі ламають хребет. Коли Іван Дзюба писав свою книжку, він вірив у можливість порозумітися з нащадками тих, хто творив голод. Юр і його покоління вже не вірили... І саме тому пішли далі. Точніше, намагалися піти, але неготове до цього суспільство їх розчавило так само безжально, як і самого Івана Дзюбу. Народ, як сказав хтось із недалеких класиків, не може помилятися, а тому виносити остаточні присуди — його безперечна прерогатива.

Новітня історія байдужості. І піонери сімдесятих-вісімдесятих відійшли. Залишилися комсомольці, які й заповнили порожнечу, виштовхнувши найбільш безкомпромісних (на жаль, список не обмежується прізвищами О.Кривенка чи С.Набоки). Та й хто, крім колишніх комсомольських лідерів чи криміналу, міг претендувати на місце під сонцем? Їм випав шанс, і вони ним скористалися. Народ, як і завжди, спокійно спостерігав за тим, що відбувалося, а потім почав стогнати. Вилюднення сіл закінчувалося.

Щось подібне й у романі Кононовича: конформіст, стукач і комсомольський ватажок Стоян не лише сповна використав фінансові й кар’єрні можливості, які здобув завдяки тому, що батько був компартійним функціонером, не лише з допомогою КДБ заплямував чесне ім’я Юра, але й став чоловіком Леляни — дівчини, яку вони не могли поділити замолоду...

Історія Юра. Дивак, який вірить в давно заперечені логікою історичного поступу химери, приречений усе життя натикатися на реалії, зумовлені історичною закономірністю, правдою життя, сказати б. Натомість Юр обирає правду бабусі Чакунки, трагедію своєї землі. І коли він не міг її відстоювати, він поїхав. У Сибір, на заробітки, на криївки, туди, де його не могла дістати довга рука правосуддя та спитати: «Ти вже зрікся, вже зламаний, вже такий як треба?» Але навіть утеча від переслідування залишається втечею. І за неї треба платити. І його плата страшна — після тисячі випробувань, після принижень і смертельного поранення, він здобуває перемогу, але повернення на рідну землю не приносить радості — хата порожня, села немає, бабуся померла, а кохана вийшла заміж за ворога.

І єдине, що залишається Юрові, — помста, комуністам за голод 1933-го, зрадникам за понівечене життя. Втім, як писала Ліна Костенко, «коли платити злочином за злочин, то що буде, люде, на землі»?

Юр іде цим шляхом і... востаннє розминається з Леляною, яка таки приїхала до нього — людини, котра, як вона була певна, свого часу зрадила її, але вони не зустрічаються.

І все ж Кононович залишає надію: Юр зберіг вірність роду, вірність поганству, вірність землі. А тому він знайде сили, щоб навіть після сорока ще побуцатися з долею, ще залишити після себе нове життя, щоб не увірвалася ниточка роду, бо інакше — вся його боротьба виявиться марною...

Своєрідним продовженням «Теми для медітації» може бути роман Анатолія Дністрового «Пацики». «Конкретний», як пише автор, а як на мене, то сповідальний роман про долі старшокласників маленьких містечок Західної України, яким судилося входити в життя без жодних перспектив на майбутнє. Наступне, після Юрового, покоління.

Тернопіль. Кінець імперії. «Пацики» (у «благополучних» Юрових однолітків майже такі діти) — перше покоління «міщуків», підлітків, батьки яких утекли з сіл, але міської культури так і не прийняли. Відтак єдиний їхній простір — вулиця, яка є для них середовищем і вихователем водночас.

Лише на вулиці пацикам вдається забути про безгрошів’я й пияцтво батьків, власну неприкаяність, тотальну несправедливість, яка не залишає їм реальних шансів відбутися. І вони платять світові тією ж монетою: збиваючись у зграї малолітніх злочинців, ситуативно доводять оточуючим свою силу і значимість. Але вони не вільні, вони в полоні стереотипів, які їм здаються вічними. Проте з кожним прожитим роком відсутність життєвих перспектив і орієнтирів дедалі більше тисне на хлопців, які з 12–13 років починають уподібнюватися люмпенам: спершу пити й ширятися, за рік-два — ставати живим м’ясом для місцевих «бригад». Бо «бабки нада мати, ці ж козли тільки це люблять», бо треба доводити несправедливому світу, що ти — людина, бо комусь треба обов’язково помститися за нудне й безперспективне життя.

Як і «капітани піску» Жоржі Амаду, вони вірять, що особливі, як і капітани, більшість з них гине, торуючи дорогу наверх. А тому в 17–18 переважна більшість із них хоче лише одного — втекти (як їхні батьки колись тікали з села), щоб вижити й почати все спочатку. Пацанячий антицивілізаційний кодекс честі (здавати друзів-кримінальників мєнтам — «западло», не добивати слабших — «западло», всім місця під сонцем не вистачить, говорити про національно-патріотичні химери на кшталт Руху — «западло особливе», бо ж абсолютно позбавлене сенсу) виявляється ще однією вигадкою, яка в реальному світі веде в нікуди. Вони вже не вірять ні в що, навіть в закони вулиці, але їм вдалося вижити і десь там, в іншому місці, їм ще може пощастить вирватися, пощастить посісти більш-менш гідний щабель у суспільстві.

Та й чого не їхати? Адже «тернопіль» не батьківщина, а лише географічна точка на карті, де випало народитися. І, може, десь там, в іншій географічній точці, вдасться забути, як твоя кохана стала повією, найближчий приятель дитинства — наріком, жмуріком, пияком або нікчемною ганчіркою, що обслуговує багату родину дружини. І вони тікають: в іноземні леґіони (бо кому потрібне своє військо?), в інші міста, інші країни чи бодай інші середовища. З кримінальним досвідом, але вже без історії: її втратили ще предки, тому вони залишаються віч-на-віч з історією.

І хочуть вони лише одного — на прощання випити горілки й якнайшвидше опинитися в новій реальності. Можливо, там почнеться справжнє життя. На відміну від Юра, вони тікають вже не від КГБ, вони втікають від життя без нього.

І в цьому — найбільший песимізм роману Дністрового. Ми всі разом втратили віру. В себе, в кохання, в можливість щось змінити в навколишньому житті. А тому нам залишається пристосовуватись, заробляти, робити кар’єру, мучитися життям усіма можливими засобами, але — не втручатися, не думати, не брати відповідальність за когось на себе.

Ці два романи не вирок, а пропозиція до роздумів, тексти, які колись скажуть більше правди про нашу добу, ніж усі підшивки газет за останні двадцять років. А може й ні, адже в «Темі для медитацій» і «Пациках» немає документів, а є лише сповідь від імені кількох поколінь, а науковці, історики та політики вірять фактам. Відтак залишається тішитися, що в Україні нарешті з’явилася література, що допомагає ліпше збагнути нестерпну демагогію сучасності.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анастасія БОГУСЛАВСЬКА (джерело: Україна молода)

Не так давно на полицях книжкових магазинів з'явився третій роман молодого тернопільчанина Анатолія Дністрового «Пацики» (видало київське видавництво «Факт» у серії популярної української прози «Exceptis excipiendis»).



Пацики — це не просто сучасні підлітки з їхніми першими закоханостями, проблемами з батьками й невизначеністю, куди піти після школи. Пацики — це також свого роду «братва», кримінальна шпана, хлопці, які експериментують iз наркотиками, а алкоголь є невід'ємною частиною їхнього «культурного відпочинку». Ці діти шукають себе, випробовують себе на міцність «гоп-стопом», ... [ Показати всю рецензію ] бійками «стінка на стінку», сексом у дитсадківських альтанках із подружкою, яка «дає» всім по черзі, чи з повією в машині.

Стиль оповіді від першої особи ненав'язливий, далекий від моралізаторства і густо приправлений сленгом із вкрапленнями ненормативної лексики. Попередження про її наявність є на обкладинці книги, так що літературні пуритани попереджені й можуть не читати те, що «паскудить мову Шевченка». Насправді проблема в тому, що не література засмічує мову (смішно й думати з такими тиражами україномовних видань!), а мова формується в суспільстві, з яким не все добре, якщо молодь розважається такими «дрібничками». Мова лише відображає існуючий стан речей, і так «непричесана» лексика — «плюс» цієї книги, ще один показник правдивості.

Основними ідеями книги є «бережи честь змолоду, бо потім будеш нікому не потрібна» (для дівчат) та «за все треба платити» (для хлопців). І дійсно, коли головний герой — в чомусь непоганий хлопець — закохується у симпатичну дівчину Ляню, коли мама головного героя полегшено зітхає, певна, що її син одружиться та кине пити і швендяти ночами, коли дівчинка виявляється ще й талановитою художницею-початківцем, герой, як на гріх, дізнається, що з Лянею не так давно зустрічався його приятель-бабій і він «робив із нею все, що завгодно». І все, кінець любові. Загалом така собі правдива демонстрація хлопчачого мислення, для яких дівчата, з якими спиш, та дівчата, з якими одружуєшся, — дві великі різниці.

Хлопчача романтика з усілякими пригодами — вкрасти, побитися, напитися, завоювати нову кобіту, з'їздити в село до бабусі по макову соломку, піти з дому й жити у друзів та в якомусь підвалі — також закінчується не веселково. Компанія поступово розпадається — один поїхав до іноземного легіону, той сколовся і попав у «дурку», інший має проблеми з міліцією, тож мусить виїздити з міста, того викинули з багатоповерхівки, хтось спився й став «алкашем», у когось проблеми з дівчатами — не знає, яку вибрати, а когось, на його превелике горе, одружують із дівчиною, з якою спало півкварталу (тато «курки» про щось почав здогадуватися, тому вона розповіла, що її згвалтували, вказавши на «бідного хлопця», якому тепер погрожують проблемами, якщо той не одружиться).

Книга справляє враження, подібне до Берджесового «Механічного апельсина» — відчуття таке, наче ти пірнаєш на дно, зі здивуванням помічаєш, що нелюди-бандити також мають душу і серце, але нащось їх витравлюють зі свого єства, при цьому вони жахливо страждають, але твердо вірять, що такий шлях легший і кращий від традиційного освіта-шлюб-робота-діти. Дочитавши, тобто випірнувши, ти знаєш трохи більше про життя бандитів, шпани і «пациків», а тому розумієш, що ну його в баню так «романтично» жити, як герої Дністрового.

Стилістика тексту легка, і роман може читати інтелектуал так само, як і підліток-школяр. Рівень відвертості та переконливе змалювання психології «пациків» дозволяє провести паралелі з «Щоденником злодія» Жана Жене (до речі, «Юніверс» видав його українською минулого року). Також подібний «репортаж із дна», але не тернопільського, а харківського, і так само досить песимістичний та повний натуралістичних сцен, нещодавно написав Сергій Жадан (роман «Депеш мод»).

Жене, Берджес, Селін — улюблені автори Дністрового, адже саме ці письменники роблять скальпелем письма анатомічний зріз на живому тілі сьогоднішнього суспільства. Страшнувата це у своїй брутальній відвертості картина, для когось — екзотична чи навіть епатажна. Але варто вдуматися: деякі люди так і живуть.

Романи Анатолія — це агіографія навпаки, і саме тому головне в них — їх моральність. Агіографічні твори розповідають про життя святих і як вони дійшли до святості, а романи Дністрового розповідають про грішників, як ними можна стати і що з цього виходить. І якщо читати про «хороших» сьогоднішній молоді надто нудно, то навчити тому, «що таке добре і що таке погано» можна саме таким письмом.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анастасия БОГУСЛАВСКАЯ (джерело: What.in.ua)

Так рецензент определила для себя стиль письма нового роману Анатолия Днестровского «Пацики». Не так давно на полках книжных магазинов появился третий роман молодого тернопольчанина Анатолия Днестровского «Пацики» (выдало киевское издательство «Факт» в серии популярной украинской прозы «Exceptis excipiendis»).

Пацики — это не просто современные подростки с их первыми влюбленностями, проблемами с родителями и неопределенностью, куда пойти после школы. Пацики — это также своего рода «братва», криминальная шпана, ребята, которые экспериментируют с наркотиками, а алкоголь является неотъемлемой частью ... [ Показати всю рецензію ] их «культурного отдыха». Эти дети ищут себя, испытывают себя на прочность «гоп-стопом», драками «стенка на стенку», сексом в детсадовских беседках с подружкой, которая «дает» всем по очереди, с проституткой ли в машине.

Стиль сказа от первого лица ненавязчив, далек от морализаторского и густо приправленный сленгом с вкраплениями ненормативной лексики. Предупреждение о ее наличии есть на обложке книги, так что литературные пуритане предупреждены и могут не читать то, которое «пакостит язык Шевченко». В действительности проблема в том, что не литература замусоривает язык (смешно и думать с такими тиражами украиноязычных изданий!), а язык формируется в обществе, с которым не все хорошо, если молодежь развлекается такими «безделушками». Язык лишь отображает существующее положение вещей, и так «непричесанная» лексика — «плюс» этой книги, еще один показатель правдивости.

Основными идеями книги является «береги честь смолоду, потому что потом будешь никому не нужная» (для девушек) и «за все нужно платить» (для ребят). И действительно, когда главный герой — в чем-то неплохой парень — влюбляется в симпатичную девушку Ляню, когда мама главного героя облегченно вздыхает, определенная, что ее сын женится и бросит пить и слоняться по ночам, когда девочка оказывается еще и талантливой художницей-начинающим, герой, как на грех, узнает, что из Лянею не так давно встречался его приятель-бабник и он «делал с ней все, что угодно». И все, конец любви. В целом такая себе правдивая демонстрация мальчишечьего мышления, для которых девушки, с которыми спишь, и девушки, с которыми женишься, — две больших разницы.

Мальчишечья романтика со всяческими приключениями — украсть, побиться, напиться, съездить в село к бабушке по маковую соломку, пойти из дома и жить у друзей и в каком-то подвале — также заканчивается не радужно. Компания постепенно распадается — один поехал к иностранному легиону, тот скололся и попал у «дуралея», другой имеет проблемы с милицией, поэтому должен выезжать из города, того выбросили из многоэтажки, кто-то спился и стал «алкашом», у кого-то проблемы с девушками — не знает, какую выбрать, а кого-то, на его пребольшое горе, женят с девушкой, с которой спало полквартала (папа «курицы» о чем-то начал догадываться, потому она рассказала, что ее изнасиловали, указав на «бедного парня», которому теперь угрожают проблемами, если тот не женится).

Книга производит впечатление, подобное к Берджесового «Механического апельсина», — ощущение таково, как будто ты ныряешь на дно, с удивлением замечаешь, что нелюди-бандиты также имеют душу и сердце, но нащось их вытравливают из своего естества, при этом они ужасно страдают, но твердо верят, что такой путь более легок и лучший от традиционного образование-брак-робота-дети работы. Дочитав, то есть вынырнув, ты знаешь немного больше о жизни бандитов, шпаны и «пациков», а потому понимаешь, что ну его в баню так «романтично» жить, как герои Днестровского.

Стилистика текста легка, и роман может читать интеллектуал так же, как и подросток-школьник. Уровень откровенности и убедительное изображение психологии «пациков» позволяет провести параллели с «Дневником вора» Жана Жене (кстати, «Юниверс» выдал его по-украински в прошлом году). Также подобный «репортаж из дна», но не тернопольского, а харьковского, и так же достаточно пессимистический и полный натуралистических сцен, недавно написал Сергей Жадан (роман «Депеш мод»).

Гонит, Берджес, Селин — любимые авторы Днестровского, ведь именно эти писатели делают скальпелем письма анатомический срез на живом теле сегодняшнего общества. Страшноватая это в своей грубой откровенности картина, для кого-то — экзотичная или даже эпатажная. Но стоит вдуматься: некоторые люди так и живут.

Романы Анатолия — это агиография наоборот, и именно поэтому главное в них — их нравственность. Агиографические произведения рассказывают о жизни святых и как они дошли до святости, а романы Днестровского рассказывают о грешниках, как ими можно стать и что из этого выходит. И если читать о «хороших» сегодняшней молодежи слишком скучно, то научить потому, что такое хорошо и что такое плохо» можно именно таким письмом.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Іван Андрусяк (джерело: Народне слово)

Тему екстремального підліткового становлення Анатолій Дністровий “застовпив” два роки тому романом “Місто уповільненої дії”. Тоді критика насолоджувалася соковитим сленґом у мові персонажів (пацики, мантелепа) і розмірковувала про витоки “хронічного антифемінізму” автора. Тепер же маємо добру нагоду прочитати новий роман Дністрового на цю ж тему – “Пацики”. Його герої, цього разу тернопільські петеушники кінця 1980-х, не втратили здатності висловлюватися смачно й кучеряво (сам лише “піт на яйцях бабуїна” чого вартує), у стосунках із протилежною статтю так само не надто церемоняться, та й займаються ... [ Показати всю рецензію ] тим самим, що й герої “Міста…” – як сказали б у міліцейському відділку, “неухильним зростанням рівня злочинності”. Очевидно, через це на презентації “Пациків” у Могилянці поет Тарас Федюк назвав їх із “Містом…” романами-близнюками і до певної міри мав рацію. Але тільки до певної міри: бо “Пацики” – текст більш “зрілий”, краще прописаний, відвертіший і динамічніший. Недарма його жанр визначено як “конкретний роман”: справа тут не стільки в “пацанячих понятіях” (що радше скидалося б на банальну рекламну фішку), як в адекватному відображенні конкретики житейських реалій.
У цьому сенсі Дністровий – “реаліст”; він наголошує, що його сюжети іноді дослівно списані з “життя”, причому навіть такі екстраваґантні, як “публічне покарання” Валєрія Лєонтьєва в одному з тернопільських ресторанів чи знаменита бійка двох районів міста “стінка на стінку”, для вгамування якої доводилося терміново звозити міліцейські підрозділи ледь не з усієї області. Цієї обставини вже було б достатньо для попсового напівбойовичка у стилі тупорилої “Бріґади”, так що який-небудь “тюха-цокотюха” тим і обмежився б, і текст можна було би спокійно видавати в черговій серії “біг пес через овес”, яких у нас останнім часом надто багато наплодилося, але від яких “нічого псові, нічого й вівсові”. Тим часом для Дністрового це все – не “комерційщина”, а таки життя; він пише не для того, щоб когось “розважити”, а обсервує реальність, намацуючи її оприявлені й утаємничені пружини. Він сприймає це все так, як воно є – серйозно, а відтак уся ця метушня для Дністрового – тло, на якому проявляються характери.
Власне кажучи, “Пацики” – роман про найпринциповішу для кожного підлітка річ – дружбу. Ключовий у цьому сенсі момент тексту такий: “Постійно армією ходити не будете, несподівано промовляє старший Машталір. Це у вас такий вік зараз дурний, когось відловити, руку зламати, забрати гроші, а насправді… насправді все буде не так. Саша, не грузи, говори ясніше, каже Риня: що “не так”? Я про те, що вас зараз дуже багато, і всі ви не знаєте, хто на що з вас здатний, він наближається через стіл до нас і головою киває в бік нашої компанії, ви подивіться на своїх кєнтів і про себе подумайте, наскільки добре знаєте кожного з них, наскільки можете кожному з них довіряти, ти всіх знаєш? за кожного даєш мазу?”
Як складалася доля присутніх при тій розмові пациків – це і є головним у тексті Дністрового. Звісно, не в сенсі того, що це важко було передбачити. Навпаки: такі речі й передбачати не треба, бо й так ясно, що когось убили, хтось ущент знаркоманився або спився, хтось виїхав на роботу за кордон, хтось просто одружився, а ще когось поглинула тюрма чи містечкова політика… Суть, зрештою, не в деталях, а в тому, що насправді кожен знайшов те, чого, за великим рахунком, на свою голову (чи який-небудь інший орган) шукав. Так буває завжди, але щоразу воно буває по-іншому – це і є той напозір нібито й банальний, але насправді ключовий момент, у “наново доведенні” якого Анатолій Дністровий виявився особливо переконливим.
Через це “Пацики” бачаться мені… педагогічним романом. Ясна річ, не в справедливо адекватному для нас усвідомленні педагогіки як занудного знущання, а в самій організації тексту. І тут напрочуд доречно порівняти “Пацики” з іншим голосним романом останнього часу, який нібито про ці самі підліткові гормонально-алкогольно-наркотичні ексцеси, і навіть із такою ж концентрацією ненормативної лексики на “квадратний сантиметр” тексту – “Депеш мод” Сергія Жадана. Річ у тім, що персонаж, від імені якого ведеться мова в Сергія, перебуває ніби всередині текстової дії – “тут і зараз”. Відтак, його підхмелено-прикумарене дійство завдяки блискучому стилю автора видається надзвичайно привабливим, воно притягує, захоплює, заполонює, ніби запрошує читача: роби так, як ми, і хай буде все пофіґ. Курни! Трахни! Вколися! Напийся! Зроби бомбу! І що з цього буде – те вже буде потім, а зараз – не думай! Герой Анатолія натомість оповідає вже з відстані часу, тому його текст жорстокіший, він ніби промовляє читачеві: пізнавай все, але знай міру, переступивши яку, перестаєш бути людиною. Себто: що з цього буде – думай зараз, доки ще можеш думати.
Ясна річ, і фахово, і в очах цільового читача Дністровий тут опиняється порівняно з Жаданом у нібито наперед програшній ситуації: його стилістичні можливості для самовираження за такого підходу виявляються значно меншими, а якби він мав спокусу скотитися до менторства, однозначно програв би. Але оскільки менторства, як і будь-якої іншої “дорослої штучності”, навіть близько не прочитується – виграє. Поступившись стилем, він бере глибиною і достовірністю.
Мало того: якби наше суспільство бодай трішечки дбало про себе, тоді книжка Жадана мусила б вийти з грифом “читати неповнолітнім заборонено”, тоді як книжку Дністрового, незважаючи на реально присутній на її обкладинці гриф “увага! ненормативна лексика!”, варто було б рекомендувати для читання насамперед неповнолітнім. Можете вважати мене снобом, але мораль – не така вже й безнадійна в нашому житті річ…
Іван Андрусяк

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марина Зайдель (джерело: Sumno.com)

Роман Анатолія Дністрового "Пацики" можна сміливо називати яскравим прикладом сучасного реалізму, адже зображення екстремального підліткового світосприйняття постає ніби в досконало "перемальованих" образах. І не дарма на обкладинці книги сміливо повісили ярлик, який закарбовує "Пацикам" жанр "конкретного роману". Ця сама "конкретика" переважає хіба що у відображенні життєвих реалій. Його герої - петеушники кінця 80-х років, що мешкають в Тернополі, які не уявляють свого щоденного життя без п'янок, бійок та "порушень громадського спокою", мова яких соковито пронизана похабщиною та сленгом. Варто ... [ Показати всю рецензію ] зазначити те, що дії відбуваються в часи гарячолюбимої сучасними "вуличними бабусями" радянської влади, коли, з їхніх слів, підлітки - то лише комсомольці та тимурівці!



Але Дністровий пише про певний період життя, який біологічно не можливо викреслити з формування особистості - конфліктний період підліткового становлення, де майже кожен стає ворогом, а єдиною опорою є друзі. І не важливо, куди тебе ці друзі заведуть: в генделик, в наркоманський притон чи просто зійдуть з життєвого шляху. Зрештою, суть ховається не в тих деталях, які розвалюють компанії "гуртового" типу, істина в тому, що кожен отримує те, що шукає. І як би це банально не сприймалось, Дністровий, осуджуючи героїв, звертається до повчальності. Саме в таких ситуаціях відкривається "зрілість" роману, певна "не дитячість", яка є тлом для розкриття характерів.

Текст роману ніби намагається підштовхнути читача до глибинних колупань у власному "Я", але попереджає - не варто жити сьогоднішнім днем, бо немаючи сьогодні нічого, - знай міру, щоб завтра не залишитись порожнім.

"Пацики" - роман для тих, хто досі плекає рожеві ілюзії від перегляду фільмів "Бригада" та "Бумер". Роман для того, щоб нарешті закласти силу розуму туди, де досі панує сила кулаків та нецензурної лексики!

І хоч на обкладинці радує око "Увага! Ненормативна лексика!" - варто б було почитати книгу неповнолітнім "пацикам". Якщо вони, звісно, ще це вміють робити.

[ Згорнути рецензію ]