|
Автономія Орфея : Варіації на тему поетичної творчості і навколо неї
Анатолій Дністровий
— Акта,
2008.
— 130 с.
— м.Харків. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-8917-16-Х
Жанр:
— Есеї
— Культурологія
— Літературознавство
Анотація:
«Автономія Орфея. Варіації на теми поетичної творчості і навколо неї» — книга есеїв письменника Анатолія Дністрового, що присвячена поетичній творчості.
Збірка складається з трьох тематичних розділів: «Тінь Шлегеля», «Біля джерел гіпертексту: уява, простір, реальне», «Між традицією та прийдешнім». Автор аналізує творчість поетів часів європейського романтизму, модернізму і теперішнього часу.
Ця розвідка певною мірою стосується саме “зустрічі” на перший погляд несумісного. Міжкультурні й міжсвітоглядні ”перехрестя” дарують значно більше несподіванок, аніж сліпе сповідування статичних догм, систем, «ізмів». Відчуття мистцем оцього “нейтрального” між протилежними полюсами реґістра здатне вилитися в неперевершену творчу модель, що її аж ніяк не вдасться досягнути ні сліпим наслідуванням колишніх узірців, ані так само сліпим тотальним запереченням.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Коли говорять, що в поезії є симпатичні образи, метафори чи прийоми, то цим ніби мимоволі виокремлюють і підносять те, що викликало захоплення, чого нема в буденності, що несе момент візуальної або смислової новизни і через що інша “територія” тексту стає непомітною. Насправді враження виникає не від фраґментів, а від цілісності, котра як семантична, емоційна єдність зумовлює наші враження через афективні точки – через максимальні “дотики” у сприйманні художнього тексту.
Не буду вдаватися до аналізу ієрархії читацького зацікавлення “частинами” поетичного тексту, через що вони, поза сумнівом, ... [ Показати весь уривок ]
набувають різного статусу у сприйманні, натомість зосереджуся на бажанні очікувати від тексту задоволення, певної несподіванки, дива чи, якщо висловитися скромніше, новизни; це стосується не тільки читача, який, витрачаючи на читання вільний час, хоче бачити історію, пригоду, інтриґу, ідеал, збочення, епатаж, тривогу, інтим тощо, а й, закономірно, самого автора, для котрого активне “занурення” творчістю в уявлену дійсність, постає, мабуть, не лишень естетичною, а й життєвою самовимогою, позаяк кожен талановитий поет намагається уникати самоповтору, “конструюючи” щоразу нове обличчя знайомої для читача художньої дійсності, яку він відчуває як цілісну, чітко відмежовує від іншої та пов’язує з конкретним іменем поета.
Проте мене цікавлять не стільки етапні (еволюційні, континуальні, смислові, естетичні) зміни поетичного світу, скільки присутність у ньому різних “систем” дійсності, полісемантичності (не лише на рівні культурологічному – колажність, паралелізм, інтелектуалізм, а й на рівні свідомості, підсвідомості, уяви – фантасмагорія, сюрреалістичні візії). Це якраз той випадок, коли художня картина втрачає контурні ознаки єдиного тексту, дістаючи натомість можливість нових каналів виходу в інші тексти, що здатні виявлятися в поезії і що своєю сукупністю, своїм взаємоперетіканням витворюють прообраз сучасного гіпертексту як лабіринту чи нелінійного дискурсу (раціонального, уявного, візуального, вербального) та “нестандартної” картини реальності. Як стверджує Стайнер, ще “в романтичній екзотиці, у прагненні до le pays lointain, до “країни забуття” знайшли своє відображення різноманітні незгоди: ennui, почуття безпорадності перед лицем політичної реакції і філістерства, а також потреба в нових квітах, нових формах, у новій виражальності, в дослідженнях унутрішнього світу; бажання вирватися із задушливої атмосфери буржуазного вікторіанського устрою”. Це, по суті, пояснює соціальні та суспільні передумови виникнення таких художніх практик, які передбачають розширення творчих уявно-просторових і зображальних можливостей, що відкривають у тексті нові площини, нові обрії, а отже, ускладнюють його структуру.
Художній світ, звичайно, є значно більш спрощеним, аніж такий глобальний гіпертекст як Інтернет або телебачення, втім, у ньому також здатні виявлятися контури гіпертексту. Тему подиву-захоплення художнім світом у контексті розмови заторкнуто недаремно, адже це безпосередньо залежить від поведінки дійсності (художньої чи реальної), і тут, поза сумнівом, спрацьовуватиме те, що Башляр називає “віроломністю образу”. Якщо ми наражаємося на “відхилення” в ній (художній образ чи текст – це завжди “відхилення”, нестандартний погляд на стандартні речі), то намагаючись зрозуміти це явище, незрідка вдаємося до зіставляння з реальним: імовірним, можливим, фізичним. Цей момент несподіваного порівняння, скажімо, Ґройс узагалі визнає найважливішою передумовою творчої інновації, а на мою думку – і художнього автономізму.
Гадаю, неприпустимо думати, що такий тип художнього світу є надбанням нашого техногенного чи інформаційного часу. Насправді ж, його передумови творилися з давніх-давен, і, можна так сказати, процедура ускладнення процесом пізнання того, на що вона націлюється, завжди чатували на людину в художній творчості чи в ідейних розмислах. Іншими словами, гіпертекст завжди існував протягом історії словесності, але він іще ніколи так не “згущувався”, як у наш час – в епоху гіперактивної техніки, яка видозмінює світ без людини, в епоху влади засобів масової інформації і глибоко диференційованої цивілізації. Можна назвати безліч джерел і передумов становлення гіпертексту, або, точніше, тих засад мислення, які протягом століть призвели до нього: теологія (що показує семантичні можливості пояснення абсолюту й витворює нескінченні “категоріальні” структури― термінологію тощо), гнозис і містика (спроба пояснення буття через численні нагромадження семантичних фігур відомих понять, за допомогою яких вона намагається пояснювати невідоме свого абсолюту), кантіанський конструктивізм (підлаштування дійності під структуру ідеї), романтизм (ілюзорна чи фантасмагорична втеча від реального), наука і техніка (моделювання, футурологічний прогноз, операційність), кінематограф (кадрування, колажність), мережа тощо. Однак беззаперечним залишається те, що протягом ХХ століття у художній практиці такі процеси відбувалися з певним прискоренням.
Історія гіпертексту, поза сумнівом, тема копітка і потребує ґрунтовного аналізу. Панорамно розкрити її – в рамцях цих поверхневих міркувань – майже неможливо. Втім, я спробую відстежити такі ознаки на прикладі взаємопричетності творчої уяви, проблеми художнього простору й “опрацювання” реального, саме крізь призму цих завдань розгортатимуться мої подальші міркування.
Творчі практики, які мене зацікавили під цим кутом зору, належать, як не дивно, тим епохам, коли гіпертекст не був актуалізований як автономне наукове поняття, проте в них спостерігаються спроби “розширення” уявного, простору та реального, спроби моделювання нових “площин” в одному текстуальному просторі. Найбільш споріднена для них функція – це підвищення креативної ролі читача. Тому це не є гіпертекстом у теперішньому розумінні (романи Еко, Павича, новели-есеї Борхеса), і для його означення, можливо, адекватнішою буде розмова про повільне й невпинне формування передумов цього явища, зокрема – “симптомів” подолання одновимірного тексту. [ Згорнути уривок ]
|
