Анатолій Дністровий : Автономія Орфея : Варіації на тему поетичної творчості і навколо неї : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Юлія Стахівська (джерело: Смолоскип)

У сучасного білоруського поета Андрія Хадановича є вірш „Орфей, Еврідіка і Герпес”. Цікавість цього тексту в тому, що насправді вихід у трансцендентне можна побачити скрізь: тунель підземки стає входом до царства мертвих Аїду, а Орфей просто собі чекає чергового потяга. Але говорити про це серйозно, зі щирою вірою та пієтетом, нинішньому поету чомусь не личить: надто одновимірно. На допомогу приходить іронія із посмішечкою і Герпесом на губі. Іронічне двосвіття відкривається...

У сучасного українського поета, письменника Анатолія Дністрового вийшла книга есеїв „Автономія Орфея”. Ця збірка також ... [ Показати всю рецензію ] подвійна, але інакше. Поет розмірковує над „антиноміями Орфея”: онтологічне – номіналістське, поезія одкровення – поезія конструкту, непублічність – піар. А іронія – хіба в тому, що пан Анатолій десь глибоко в душі вірить у глибину та могутність поетичного слова, так, як Гайдегер вірить у слово Гельдерліна. Але, подібно до Хадановича, Дністровому не вдається / не хочеться оминати підводні рифи соціальної заангажованості в підході до поезії. Адже навіть ця віра – сконструйована: вона виникла внаслідок впливу певних обставин (наприклад, причетності до гурту „Друзі Еліота”), прочитаних книжок, дії сучасної інформаційної машини.

Презентація, яка відбулася 17 вересня у книгарні видавництва „Смолоскип”, більше скидалася на дружню бесіду – такий собі дискусійний клуб. За словами Ростислава Семківа, це дуже важливо, адже: „Досить велика проблема старшого покоління: Гундорова, Забужко, Грабович – у тому, що вони постійно говорять у вакуум. Дуже полемічні речі просто зависають, їх не проговорюють, тому що мало хто дочитує книжку до кінця. Шкода, але ми поки що не створили інтелектуальної гігієни, поля обміну ідей”.

Саме пан Ростислав, модератор обговорення, висловив чи не найбільше претензій до написаного. Він вважає, що в цій книжці не надто послідовно дотримано методологічних засад, а ще, наприклад, Еліота згадано як поета, але не згадано як теоретика поезії (власне, його „Соціальну роль поезії”). Блумівський привид страху впливу зчиняє хуліганство – нехтування „теоретичними батьками”.

Сам Анатолій Дністровий каже, що основний сюжет книжки – схрещення, територія невідомого, що йде від неоплатонічної традиції мистецтва незнання і закінчується „забуванням знання” Дерріда. Тобто: щоб почати писати, треба забути знане, вічну мову поезії, що лишилася в історії літератури. Але наш час сповнений засадничо непоєднуваних речей, а відтак – плаваючих означників постмодернізму.

Поет Микола Леонович запитав про риторику цієї книги: мовляв, яка її функція, адже можна використовувати риторику задля „красивості”, як рок-гурт, який співає „Бог вас ненавидить”, а його фронтмен-католик (?) пояснює таке богохульство: „Бо класно звучить!”. Звісно, можна погодитися, дещо робиться заради ефекту, але й ефектність метефор виправдана: пластилін культури, поезія юрського періоду, фраза „легені поезії – онтологічні міхи”. Образність порівняння та зіставлення часом буває дуже помічною.

Під час обговорення виник цікавий момент: розмова про дві категорії поетів, що почалася від згадки про Шеллінга (він поділяє поетів на наївних, які „пишуть як дишуть”, та сентиментальних – знають як писати, вони рефлексивні), а далі звернула в інше русло – про поетів, які люблять піар, і поетів, що його уникають. Перші, за словами дискутантів, це просто погані поети, і вони не мають інших засобів, а другі – добрі. Цікаво, як тоді бути із геніальним поетом Петраркою, який увінчав себе на Капітолії лавровим вінком? Адже, крім нього, певно, був сонм не згірших поетів, але де їхні імена? Звісно, лавр і Лауру (завважте це сполучення – ніби любити любов, милуватися своєю любов’ю до когось, увінчати себе коханим) можна розглянути як метафізичний акт, але все ж самолюбства. Піар для багатьох поетів – це прижиттєве „лаврування”: хто ж як не я сам себе коханого. Та це аж ніяк не головний присуд щодо міри таланту.

Які дискусії не викликала би ця книжка: про поетів, лібералів, методології, герменевтичну віру у силу слова – вона має за собою посутній багаж та цікаві інтерпретації. Як згадав хтось на презентації слова Хайзінга: „Якби я поставив усі примітки до книжки, то ви б її просто не взяли читати”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Єрмоленко (джерело: Український журнал)

Автономія Орфея

За легендою, грецький поет-маг Орфей, син бога води Еагра та музи Каліопи, зневажав Діоніса та віддавав шану Аполлону-Геліосу, богові сонця, міри та світла. За це Діоніс наслав на нього кару: менади, його божевільні супутниці, розірвали тіло Орфея та розкидали частини по всьому світу. Земля вкрилася кров’ю поета, що колись розмовляв із речами, птахами, тваринами та навіть морськими монстрами; його голова попливла до острова Лесбос, і лише там її знайшов Аполлон.

Відтоді ця самотня голова стає вустами бога: поет, чий спів чинив магічну дію на людей, тварин, незрозумілих ... [ Показати всю рецензію ] істот і самих богів, став пророком. Вустами, якими промовляв голос небес.

Від тієї архаїчної події (в реальність якої я радше вірю, ніж не вірю) починається історія європейської поезії. В ній поети найчастіше прагнули стати вустами, а деякі з них воліли би бути навіть самотніми відірваними головами, що ними користувалися б боги для розмови зі смертними. В цій історії поети прагнули бути тонкими містками, вузькими тунелями між богами та людьми. І якщо, як пишуть його таємничі біографи, спочатку Орфей був вільним творцем, здатним магічно зачаровувати реальність, то його самотня голова на Лесбосі, відірвана від тіла, подорожей, системи травлення та спілкування з жінками, могла лише говорити вголос те, що нашіптував невидимий бог.

Книжка українського письменника Анатолія Дністрового „Автономія Орфея“ є спробою повернути Орфеєві його свободу. Повернути самотній голові її тіло, а голосу – право згадати свою інтонацію, спосіб вимовляти звуки та з’єднувати слова у речення.

Невидимий герой книжки Дністрового – це саме той самотній поет-одинак до зустрічі із сонячним Аполлоном та жахливим Діонісом; поет, який говорить своїм голосом, а не голосом раю чи пекла. Адже поети – це ті, хто, можливо, більше від інших шукають свого власного шляху, і більше від інших здатні вчити смертних йти власною дорогою, та додавати гостроти зору, аби не збитися в густому тумані. Книжка Дністрового складена з різних есеїв, написаних в різний час та з різною інспірацією. Її героями є поети та філософи: Берклі, Гельдерлін, Павнд, Шлеґель, Еліот, Данте, Семенко, Плужник, Аполлінер, Сандрар та чимало інших героїв української і світової поетичної та філософської культури.

За всіма цими героями можна вгадати думку, що поет завжди приречений залишатися „на території цілковитої невідомості“ (с.9), поміж традицією та експериментом. А тому „індивідуальна мова – це одна з вирішальних запорук“ його автономії (с.124). Поет-Орфей для Дністрового стає вільним не тоді, коли віддається канонові чи божественному одкровенню; і не тоді, коли в революційному пафосі закликає до всесвітньої пожежі – а тоді, коли знаходить мужність почути Ніцшеве „стань тим, ким ти є“.

„Автономія Орфея“ прагне балансувати між традицією та бунтом, між метафізикою та грою. Поет Дністрового завжди шукає вузького шляху поміж двома альтернативами: „онтологізмом“ з його прагненням говорити голосом богів, та „номіналізмом“ із його іронічною готовністю бачити в словах лише людську вигадку. А тому Орфей Дністрового остерігається і Аполлона, який шукає божественного порядку, і Діоніса, який прагне творчого хаосу.

Важливо те, що, хоча книжка Дністрового і є голосом письменника про літературу, це книжка письменника, який дивиться на літературні тексти крізь філософський мікроскоп. У європейській культурі філософи та літератори часто зустрічалися, перестрівали один одного в університетських містах, королівських подвір’ях, борделях чи на бортах кораблів дальнього плавання. Філософи вчилися в літераторів відчувати реальність на смак, торкатися речей, вступати в розмову з вуличними перехожими – возити каміння реальності для своїх прекрасних, але часто повітряних замків. Письменники вчилися у філософів вірити і не вірити, сумніватися і проклинати свій сумнів, розривати реальність на шматки і потім знову з’єднувати, мов хірург чи середньовічний алхімік.

Але в Україні ця потреба розмови поміж прірву між мислителем та поетом залишалася довгий час зігнорованою. Між обома сферами, між обома територіями людського духу постала прірва. Літератори часто зневажають філософію, закидаючи їй надмірну туманність та прагнення шукати таємниці там, де все ясно, мов божий день. Філософи часто зневажають літературу, закидаючи їй інтелектуальні лінощі таповерховість.

Книжка Дністрового – одна зі спроб подолати це непорозуміння. Вона показує, що філософи можуть знайти потрібне їм повернення до реальності в літературних текстах; а письменники можуть знайти потрібну їм глибину та авантюрність мислення у філософських трактатах.

***

Мій улюблений сюжет в історії про Орфея – той найбанальніший епізод, коли поет виходить з царства тіней, сподіваючись, що за ним іде його супутниця. За умовами цієї дивної гри, Орфей має вибратися на поверхню, жодного разу не глянувши на Евридику, жодного разу не зупинившись, не переконавшись, що все йде за планом.

Усі ми, напевно, відчували розчарування, коли вперше, в далекому дитинстві дізнавалися, що поет не дотримав правил гри. Але чи справді вірили ми, що він міг зробити інакше? Чи справді вірили ми, що він міг не озирнутися? Мати достатньо терпіння? Чи справді вірили ми, що він зробить усе за планом?

І якби так сталося, якби він не озирнувся, якби вдвох зі своєю віднайденою коханою вони заснували сім’ю, народили дітей та вечорами дивилися ток-шоу по телевізору – що б тоді ми могли про нього розповісти?

Література народжується тоді, коли людина повстає проти правил, встановлених богами. Повстає, можливо, щоб колись до них повернутися – зі скарбом таємничих історій про непокору, страждання, морських піратів та прекрасних заморських красунь. Так поети дивним чином поєднують у собі благочестя священика та жорстокість бунтаря.

Поет-Орфей Дністрового прагне йти своєю, „третьою“, дорогою поміж стежкою священика та шляхом бунтаря, поміж метафізичною вірою, що рухає горами, та іронічним бунтарством homo ludens, яке ці гори перетворює на долини та галасливі ринкові площі.

Як і дві інші, ця дорога вузька й нерівна, з неї легко зірватися в прірву. Але суспільство не може повноцінно існувати без цього одинокого подорожника. Без нього воно, можливо, й матиме тіло, але навряд чи матиме душу.

[ Згорнути рецензію ]