Анатолій Дністровий : Невідомий за вікном : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Іван Андрусяк (джерело: "Українське слово", 2001, № 28)

Знаменита англійська романістка Айріс Мердок писала свого часу про те, що в минулому столітті найпопулярнішими були два типи романів -- "журналістський" і "кристалічний". Перші вона характеризувала як "нехитрі історії, розфарбовані побутовими деталями", де діють "безликі персонажі", а зовнішня, подієва канва оповіді відверто превалює над "непробивністю" внуштішнього світу. Характерними ж рисами других визначала висвітлювання, навпаки, внутрішнього світу, але, водночас, застосування герметичної, "самоцінної абстрактної літературоподібної моделі". Мердок підкреслювала, що її не влаштовують обидва ... [ Показати всю рецензію ] варіанти, і говорила про необхідність синтетичного шляху.

В контексті становлення нової української прози маємо вже достатньо прикладів як одного, так й іншого з мердоківських дискурсів, -- тим паче, що в загальних рисах вони збігаються із більш звичним для нас поділом текстів на "масові" й "елітарні". Частина письменників -- відверто кажучи, найталановитіші -- скористалися свободою писання (проблеми з якою на художню літературу в нас наразі ще не поширюються) для того, аби зайнятися самовдосконаленням і експериментуванням, шліфувати до філіґранності власні творчі стилі й методи. Цим шляхом пішли В’ячеслав Медвідь, Микола Закусило, Олесь Ульяненко, Юрко Ґудзь, та й, безперечно, цьогорічний лавреат Шевченківської премії Євген Пашковський… Інші ж вирішили, що до так званого "масового читача" можна дійти лише з відвертим "милом", і його й продукують. Кому здуру випала нагода проглянути бодай так званий "бестселлер" братів Капранових нібито "про Шевченка", який важко назвати інакше, ніж російським словом "галіматья", той про цей дискурс має, гадаю, уявлення вичерпне. Хоча не можу не зазначити, що "причаститися милом" спробував навіть дехто з класиків, розтринькуючи талант і досвід на слиняві описи сексуальних пригод молоденьких школярок…

Хоча останнім часом ситуація нарешті, здається, почала змінюватися. З’явився роман Василя Кожелянка "Дефіляда в Москві", хоч і неоковирно написаний (наративний матеріал у ньому ледь не наполовину більший від власне романного тексту, а тому про персонажів, сиріч про характери, говорити майже не випадає), але його потужна енергетика не лише епатувала, а й змушувала думати, -- причому головою, а не тим місцем, де народжуються детективи. Відтак був "Басаврюк" Дмитра Білого -- публікація його в малотиражному елітарному часописі "Кальміюс" "масового читача", зрозуміло, не підкорила (книжкою цей роман готується лише зараз у "Смолоскипі"), але увагу фахівців привернула неабияку.

А щойно з’явився "Невідомий за вікном" Анатолія Дністрового -- роман, що повертає сучасній українській літературі традиційні риси добротної класичної української ж таки романістики: читабельність, інтелектуальність, інтригу. Але -- по порядку.

Читабельність. Сюжет твору загалом непереобтяжений і не без елементів детектива (власне, в детективі як такому я нічого поганого не бачу, -- якщо це, звісно, художній твір, а не "пудрення мізків"). Історія падіння, злету, а відтак і злетопадіння провінційного журналіста Марка Сегеди, яка відбувається не без участі представника відомої спецслужби й за активно й безнадійно заплутаних стосунків з жіноцтвом. Описано це все живою, зрозумілою, сучасною мовою (щоправда, саме мова й воліє бути кращою -- занадто часто "проскакують" русизми й неоковирності в авторському тексті, а не лише в мові персонажів, що зрозуміло і може бути витлумачено як художній прийом). А головне -- описано дуже динамічно, і динаміка ця досягається за рахунок не стільки насиченості подій, скільки майстерності автора в творенні сцен і центральних образів. Насиченість тут насправді не зовнішня, а внутрішня, підпорядкована не стільки діям, скільки думкам героя -- а на такому матеріалі читабельним робити текст дійсно непросто.

Щоправда, належно розпрацьовані, на жаль, далеко не всі образи. Надзвичайно живі, виразні й правдиві сам головний герой Марко Сегеда і одна з його коханок Марта. Образ іншої героїні Валерії, попри те, що саме на ньому будується одна з паралельних, але надзвичайно концептуальних сюжетних ліній, дещо розмитий, а образ каґебіста Веніаміна Назаровича узагалі міфологічний -- вочевидь, далася взнаки відсутність в автора досвіду спілкування з подібними типами.

Інтелектуальність. Вона, перш за все, полягає в традиції, на яку спирався Анатолій Дністровий, творячи свій текст. А вона, ця традиція, неабияка -- від "Перехресних стежок" Івана Франка та "Андрія Лаговського" Агатангела Кримського до "Міста" Валеріана Підмогильного й "Доктора Серафікуса" Віктора Петрова-Домонтовича. Виразно відчутні впливи філософії екзистенціалізму, зокрема, ремінісценції з романом Сартра "Нудота". Наголошую -- не наслідування, а ремінісценції. Вочевидь, далося взнаки те, що "в житті" автор роману є кандидатом філософських наук Анатолієм Астаф’євим. Але, до його честі, у творі справді "розлита" філософія, але абсолютно відсутнє "філософування". Герої мислять і діють або не діють (це вже як їм заманеться), але нічого не проповідують і нічого не намагаються "навчити", а тому мимоволі змушують мислити разом з ними й читача.

І, нарешті, інтрига. Вона полягає в тому, що запропонований Анатолієм Дністровим текст є жорстким "чоловічим" романом, який, судячи з перших відгуків на нього в періодиці, дуже імпонує критикам-чоловікам, але значно менше їхнім колегам критикесам, сиріч, критикиням. А "феміністок", яких у нас, особливо в довколалітературному середовищі, розвелося достобіса, узагалі неабияк виводить із себе. "Феміністок", звичайно, в лапках, бо до реального фемінізму вони, як правило, мають дуже мало стосунку, чому й бісяться. Але те, що на романі Дністрового вони спробують "відігратися", причому доволі боляче, сумнівів не викликає.

І воно й добре -- бо добротному творові зайва реклама не зашкодить. Тим паче, що, в контексті вищеозначених дискурсів з Айріс Мердок, цей твір дійсно претендує не на еклектичність, а саме на синтетичність "масового" й "елітарного".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена ШАРГОВСЬКА (джерело: Література плюс)

Фемінізм як явище і слово, як життєва позиція і непристойна лайка (“Що ви від неї хочете, вона ж... феміністка!”) сьогодні настільки популярний, що натягати ґендерних досліджень можна з будь-якого прозового твору. Аж до поганих детективів, любовних романів і дешевого фентезі включно, де автор наділяє героїв феміністичними або патріархальними поглядами, так, од спини...

Яку ж літературу вважати за феміністичну? Однозначно — не все, що вийшло з-під пера авторів, відомих своєю відверто антипатріархальною позицією. Бо ж найвідоміші наші феміністки (такі, як С. Павличко, В. Агеєва, Т. Гундорова тощо) ... [ Показати всю рецензію ] радше науковці, аніж письменниці. Із жалем засвідчую, що не маю жодної можливості висвітлити в рамках огляду ані ідеї, подані в “Дискурсі модернізму” С. Павличко, ані в “Поетесі зламу століть” В. Агеєвої чи “Франко — не Каменяр” Т. Гундорової; ні розглянути “Архітектурні принципи постмодернізму” С. Шліпченко та “Шевченків міф України” О. Забужко...

На берегах хотілося б зазначити, що, нібито за “законом Мерфі” (коли щось добре, то дуже добре, а якщо погано, то просто жахливо), українські письменниці поділяються на дуже розумних, феноменально талановитих, що їм ніби й не личить писати несерйозну художню прозу, і... ну, ви зрозуміли. Отже, виходить, що писати жіночі романи на рівні Джейн Остін у нас нема кому!

Але якщо казати про певний рівень тої ж таки белетристики, то цікаво буде порівняти два романи, розділені приблизно однаковим проміжком (близько десяти років) як за часом написання, так і за “віком написання”. Ідеться про “Польові дослідження з українського сексу” Оксани Забужко й “Зелену Маргариту” Світлани Пиркало. Тим більше, Оксана Забужко, а точніше навіть її твори, є реальним живим персонажем у “Зеленій Маргариті”.

Прикметна у цьому сенсі реакція героїні на порівняння її із Забужко (“...ти жінка і вона жінка, ти пишеш і вона пише” — на думку співробітника Маргарити, цього цілком досить, аби казати про повну ідентичність) — це щось на межі обурення і захоплення, яке складається з остраху загубитися в її тіні, з одного боку, та усвідомлення першопричинності “Польових досліджень...”, з іншого. Можна навіть спробувати довести, що пані Оксана передбачила появу “Маргарити”, і навести цитати з роману, які підтверджують це... Але ж здавалося, що самий факт виходу друком такої книжки викличе лавину копіювань і наслідувань та, врешті-решт, просто примусить жінок нарешті писати.

І дійсно, жінки почали писати, може, трохи пізніше, не одразу після появи “Польових досліджень...”, почали з’являтися спроби, нечасті, але деякі були навіть цікавими. Знаєте, як це буває: здається, уже добре, уже “в цьому щось є”, і от із нетерпінням чекаєш наступного твору авторки, адже він обов’язково буде явищем. І — облом. Один, другий... Бували й трагічні випадки, але про них не хотілося б говорити, а тим більше наводити приклади. Літературний бомонд ще не скоро забуде начебто талановиту дівчину, яка написала начебто вправну повість, зразок направду жіночого тексту. А вже наступний її твір спричинив далеко не літературний, а етичний та моральний скандал. Але це — випадок винятковий, правилом же можна вважати, коли авторка, після виходу більше чи менше вдалого твору (останнім часом такі книжки найчастіше видавались у рамках якого-небудь літературного конкурсу) зникала з поля зору назавжди.

У чому ж причина? Оксана Забужко в одному інтерв’ю казала, “що писати треба не за тими літературними стандартами, за якими тебе “учілі в школє”, оскільки ті літературні стандарти творилися не жінками. Тож не потрібно намагатися вступати в той образ, який тобі від початку нав’язує культура, а писати справді те, що ти відчуваєш, незалежно від того, писалося воно раніше, до тебе, чи не писалося. Думаю, що з цього моменту й починається власне жіноча проза, коли жінка, яка пише, відчуває, що їй тісно в тому літературному каноні, який вона застала”.

Нарешті (тьху-тьху, щоб не зурочити!) маємо дещо принципово інакше. Маємо твір, з появою якого “Польові дослідження з українського сексу” перестануть трактуватися, як єдиний, унікальний український доробок, створений жінкою у сфері сучасної художньої літератури. “Зелена Маргарита”, хоч і не дотягує за багатьма параметрами до Забужчиної прози (а хто за п’ять віків дотягнув до Шекспірової драматургії?!), все одно, безперечно, є відповіддю на вищенаведену цитату.

Але навіть на перший погляд видно дуже серйозну розбіжність між аксіоматикою “Польових досліджень...” і “Зеленої Маргарити”: у Забужко прийняття феміністичних поглядів суспільством є світлою мрією, ідеєю, за яку треба боротися на рівні держави або принаймні однієї окремо взятої пари. Маргарита Світлани Пиркало усвідомлює фемінізм як щось самозрозуміле, і тільки якісь бовдури чомусь (бозна-чому! Може, відсталі, а може, від природи дурні) цього не розуміють.

На жаль, посперечатись, у чім тут причина — чи дійсно за шість років відбулася докорінна перебудова української патріархальної свідомості, чи якийсь із романів відображає лише особисті погляди авторки й не має нічого спільного з дійсністю — не випадає через відверту різницю й у майстерності написання, і в емоційній силі романів. Тому мова йде радше про різне бачення отого заповітного права на самість різними поколіннями жінок-феміністок.

Психологізм “Польових досліджень...” неважко загубити за епатажністю тексту, хоча саме вона дає моторошно вражаючу глибину. Якої щасливо уникнула Світлана. Легкість молодої героїні не може не забивати памороки навіть її ровесникам, а що вже казати про людей чи то за віком, чи то за світосприйняттям старших. В одному випадку — через біль, у другому — через “нестерпну легкість буття”, але досить переконливо авторки доводять, що фемінізм є єдино можливою гідною формою як поведінки, так і способу мислення жінки. Цікаво, що думають із цього приводу чоловіки! Цікаво?!

Почитайте новий роман “Невідомий за вікном” Анатолія Дністрового! Він, а точніше — його ліричний герой, не тільки перегукується з чоловіками-персонажами усіх без винятку жіночих (у кращому розумінні цього слова) романів. Марко Сегеда, журналіст провінційної газети на початку роману і головний редактор тієї-таки газети наприкінці, являє собою дуж-ж-же симпатичний образ українського мачо. Тепер ми достеменно знатимемо, який вигляд має справжній, махровий антифемініст. Родзинка “Невідомого...” в тому, що таке ставлення (зверхнє, навіть зневажливе) головного героя до жінок ретельно вмотивоване автором. До різних — і до розкутої, самовпевненої, майже феміністки Валерії, і до міщаночки Марти, яка всі душевні сили — свої і коханого — витрачає на досягнення ідеалу “трьох К”. На фоні досконало абсурдної реальності Дністровий ретельно стенографує найменші корпускули взаємовідносин, складаючи цілісну картину за принципом мозаїки (Забужко, подаючи післяподійну рефлексію, досягає того ж результату шляхом мудрого аналізу).

Якщо зівставити всі три розглядувані твори, то перше, що хочеться вигукнути: “Вони всі пишуть про різних людей!”, персонажі Забужко, Пиркало й Дністрового демонструють таку разючу відмінність у позицію себе та оточуючих, яка пояснювана хіба що походженням із різних планет. Але штука в тому, що вони не тільки живуть в одній країні, ба навіть живуть однією країною, вони навіть не належать до суттєво різних соціальних верств.

І при пильнішому заглибленні стає очевидно, що, такі різні, автори знаходяться з одного боку барикад.

На мою глибоко суб’єктивну думку, Анатолій Дністровий, скориставшись відомим прийомом “доведення від супротивного”, створив антиутопічний... перепрошую, антифеміністичний роман, що в унісон з “Польовими дослідженнями з українського сексу” й “Зеленою Маргаритою” сприятиме появі “людини гідної”, і то вже не так важливо, якої вона статі.

Адже фемінізм — це не боляче, це просто боротьба за рівні (лише рівні!) права для чоловіків і жінок.

Я пропоную вважати Дністрового палким борцем за справу перемоги фемінізму. Зрозуміло, таємним

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Сняданко (джерело: Поступ)

Такий заголовок обраний свідомо, адже прочитання його повинно викликати у вас легке й сумовите зітхання, той знуджений пообідній стан, у якому порпаються в зубах після ситного обіду, відганяють мух і слухають медитативне дзижчання комарів.

Такий самий стан намагається викликати в читача і Анатолій Дністровий (київський поет, автор 4 поетичних збірок, кандидат наук з філософії) у своїй дебютній прозовій книзі.

Такий самий стан намагаються викликати в читача рецензії на цей новий прозовий твір, як-от: стаття Олени Шарговської в “Літературі Плюс” за червень 2001 р. під відлякуючою назвою “Pro- ... [ Показати всю рецензію ] contraфеміністичний текст у сучасній художній прозі”. “На мою глибоко суб’єктивну думку, Анатолій Дністровий, скориставшись відомим прийомом “доведення від супротивного”, створив антиутопічний... перепрошую, антифеміністичний роман, що в унісон з “Польовими дослідженнями з українського сексу” й “Зеленою Маргаритою” (новий прозовий твір іншої київської авторки Світлани Пиркало – Н.С.) сприятиме появі “людини гідної”, і то вже не так важливо, якої вона статі. Адже фемінізм – це не боляче, це просто боротьба за рівні (лише рівні!) права для чоловіків і жінок”.

Дискусії про фемінізм у літературі вже встигли всім набриднути, як і дискусії про роман Оксани Забужко, тому не буду більше на цьому зупинятися, дозволю собі тільки погодитися з авторкою статті в тому, що фемінізм – це справді не боляче. Боляче щось зовсім інше. І не погодитися з тим, що не важливо, якої людина статі. Навіть якщо вона гідна. У деякий моментах чітко визначена стать – це дуже навіть приємно, що не кажіть.

Так от, “Невідомий за вікном” – назва дуже типова для української книги, із тим же успіхом так могла бути названа і книга поезії чи есеїв. Назва респектабельна, з легкою претензією і нульовою інформативністю. Нагадує “Стороннього” Камю, про екзистенціалізм, Weltsсhmerz і решту аксесуарів, що прикрашають імідж справжнього екзистенціаліста. Це відчуття тільки посилюється під час прочитання, коли герой звертається сам до себе на “ти”, чим підкреслює відсторонене сприйняття самого себе.

“В усіх людей є кволість: в одних – домашня, а в інших – ні. Дізнатися дуже просто: треба вистромити перед дзеркалом язика і старанно його оглянути, якщо на ньому однотонний і рівномірний наліт – це кволість домашня (вона в тебе була, коли ти ще жив із матусею), якщо ж наліт надто помітний, різнокольоровий, нерівномірний, що свідчить про цілий букет болячок, – це означає, що кволість недомашня”, – зразок стилю, у якому написаний твір. Вишукано (подекуди аж занадто) у мовному і стилістичному плані, трохи манірно, трохи патетично, з усвідомленням власної непересічності і спрагою поділитися нею зі світом. Словом, як і належить дебютній книзі.

Образ кволості перегукується із сартрівською “Нудотою”, як і образ головного героя, якого не розуміє ні далекий світ, ні близьке оточення. Та і сам він себе не розуміє, але таким і має бути справжній екзистенціаліст. Світ, створений у романі, – трохи штучний світ. Це світ інтелектуала, який спостерігає справжнє життя через вікно. І це свідома позиція, що засвідчує назва. Але це вже спроба зобразити і зрозуміти цей світ, а не втекти від нього у світ власних ілюзій. І це дуже добре.

А що ж до фемінізму, то, можливо, ця тема і справді хвилює автора. Я не помітила

[ Згорнути рецензію ]