Лариса Денисенко : Відлуння, від загиблого діда до померлого : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олексій Ніколенко (джерело: Перевесло)

Історичний-детектив Лариси Денисенко «Відлуння від загиблого діда до померлого» є своєрідним випадком у сучасній, та й світовій, літературі. Перш за все, особливо для мене, він оригінальний тим, що майже на 80% складається з жіночого монологу. Мені це в деякій мірі важко сприймалося,але цим самим і викликало інтерес. В романі всі події сприймаються крізь призму своєрідної жіночої логіки. Різноманітні роздуми про життя, відносини, події – це все з жіночої точки зору, що (чесно скажу) іноді дивувало… Одним словом, роман більш спрямований на жіночу аудиторію.



Грубо говорячи про що цей твір? ... [ Показати всю рецензію ] – Він про те,що буває в житті кожного… Ні, не про кохання, воно там лиш міні тло жіночої долі. Роман про життя, яке на перший погляд було абсолютно типовим і спокійним… Головна героїня Марта (Німкеня), жила тихо-мирно, як то говорять,дбала про свою кар'єру, намагалася побудувати відносини з коханим, працювала викладачем права в університеті, мала брата (вже дорослого – одруженого). Мама й тато, згадки про минуле своєї нації, одним словом, все більш-менш типово… Але, як то часто буває, також в житті кожного, буквально за декілька хвилин все йде шкереберть. Марта дізнається, що її дід, могилу якого вона з братом відвідувала в дитинстві і вважала загиблим в 1945-му році, насправді помер вранці, о 4:30 в віці - 91 рік. І тут настає найгірше… Розчарування змішане з безпорадністю, незнанням та абсолютною зневірою взагалі в щось хороше… Чому ж все так драматично? В чому головна героїня збита з пантелику і розчарована? – А тому що, Марта вважала свого діда,трагічно загиблим,абсолютним ідеологом, який був мужнім-хоробрим воїном, був душею відданий ідеям Гітлера (за що вона сварила в дитинстві діда,стоячи біля його могили) – тобто воїн-патріот, який загинув смертю хоробрих... Але він, як згодом виявляється, доживав свій вік в будинку для психічнохворих, а в спадок залишив їм незрозумілі речі: картини, на яких хтозна що зображено, зошит із незрозумілими записами… і капелюх… такий,який носять євреї … Так хто ж він її дід? Воїн ідеолог? Вбивця євреїв? Їх захисник? Чи … можливо він і сам... Як витримає наша героїня тяжкий тягар – РОЗЧАРУВАННЯ !!! Адже, це тяжко для людини, коли ти розчарований в комусь, або хтось в тобі… і незрозуміло, що гірше … Як знайде шлях до правди? Як зможе боротися з байдужість та зневірою близьких їй людей? І що вона дізнається про свого діда ??? Це все Ви можете дізнатись прочитавши даний роман.



І до Вашої уваги 28 цитат з роману.



Лариса Денисенко.
«Відлуння від загиблого діда до померлого»
1. Призвичаїшся сварити братових псів,потім будеш шпиняти його дітей.
2. Берлін – місто великих відстаней.
3. Іноді про важливі речі дізнаєшся трохи згодом. А часто й взагалі не дізнаєшся. І ще невідомо,що краще.
4. Смерть – дуже забюрократизована подія. Особливо у порівнянні з народженням.
5. Малював він дуже і дуже непогано,хоча світ не цінує зрозумілих малюнків. Це через те,що у художні критики йдуть збоченці.
6. Усім час від часу хочеться повернутись в юність,якою б недолугою вона не була.
7. Іноді корисно, щоб тебе щось поглинуло.
8. На мою думку,бути суддею дуже легко,варто просто плювати на думку інших,але беззастережно вірити собі.
9. Всі ми готові вірити в дива.
10. Великі гроші часто викликають обурення,особливо якщо вони не твої.
11. В того, хто вміє кохати швидко зношується серце.
12. Робота позбавляє мрій.
13. Митці або врятують цей світ,або зґвалтують.
14. Знаєте,кожна людина, як метелик,мріє дістатися сонця,але обирає простіший шлях,легшу смерть та ближче джерело світла – лампу.
15. Завжди мріяв прожити два життя,хоча краще б звільнити від помилок це,єдине.
16. Чай – родинний,теплий,благодійний,закличний до спілкування. Кава – самодостатня,різка та пікантна. Вона для минулого та майбутнього,для спогадів та мрій,чай – для теперішнього.
17. Важко,коли тебе змушують бути не тим,ким ти є.
18. Знаєте,деякі люди та стосунки також виглядають багатообіцяльним,але після невеличкої перевірки – здуваються і зникають.
19. Ми не відчуваємо себе наповненими,цілісними,поки не дізнаємось,яким було наше минуле.
20. Птахи чи метелики також дізнаються про себе більше,коли починають літати,бо це їхня природна властивість,якої вони позбавлені,поки не підростуть. Так і з нами.
21. Мабуть,відвертість відчуває іншу відвертість краще за людей.
22. Інколи треба сприймати все без істерик.
23. Знаєш,декому в посмішці Джоконди може вбачатися скептичний усміх Джокера.
24. В кожного є свій біль, котрий притишується, коли щось робиш.
25. Життя наповнене несподіванками та різними збігами.
26. Організм може забути ім’я, але розуміє,що йому холодно.
27. Страх і провина - два потужних мотиватори.
28. Ми завжди віддзеркалюємо ще когось. … Але всі наші віддзеркалення – все одно є нами. І ще трохи іншими.



Олексій Ніколенко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Жанна Куява (джерело: Слово Волині)

«Розка не плакала ніколи. Побачила раз, як Лілька плаче, втерла сестринські сльози, сунула тоді пальця до рота, сподобалися сльози. Смачні. «Посоли мені йотика, сестьо», – просила потім. Потім вже, коли Йозька стала Розамундою Веттель, казала вона, що є єдиний чистий смак солі, правдивий, що пам’ятає вона з дитинства, – сльози її старшої сестри. Але в їжу ніколи сіль не додавала. Бо починала плакати. На дорослість тонкосльозою стала, як береза навесні».

…Отой невгамовний дощовий серпантин, що надокучливо миготить за нашими вікнами й ніяк не припинить свого щоденного шелестіння, змушує людей ... [ Показати всю рецензію ] нарікати на природу. І не тому, що хтось забув: насправді дощ – живодайний. Гадаю, тому так, що звикнути до безсонячних днин, які хутко, ба навіть враз, миттєво, несподівано вирішили «злетіти у вирій», нам таки не під силу. Ми досі чекаємо на сонячну… Та що там сонячну! Ми чекаємо на золоту, теплу, з бабиним літом і неповторним барвистим листопадом Осінь! І робимо це, хто як уміє.

Або просто говоримо про довгождану «золоту» пору, так, наче прикликуємо її, вірячи в магію слів.

Або уявляємо, бо знаємо: думки – матеріальні.

Або, як ото письменниця Лариса Денисенко, вдаємося до такої собі літо-терапії. Себто «обкладаємося» зусібіч літом (літніми фото, літніми спогадами, літніми книжками), мовби ковдрою, і гріємо цим бодай душу…

Отже, саме про роман Лариси Денисенко згадалося цієї прохолодної пори. Бо всі добре знають, яка вона «літо-любка».
Цитата, якою починаю свій допис, одна з моїх улюблених у романі Лариси Денисенко «Відлуння. Від загиблого діда до померлого». У ньому письменниця повідує про вельми цікаве та несподіване.

«Цікаве», бо завдяки написаному можемо не просто навідати, а й пожити у сучасній (напевно, таки сонячній допіру) Німеччині, адже головна героїня роману – німкеня Марта.

А «несподіване», бо маємо можливість помандрувати не лише за кордон, а здійснити подорож у часі! Зокрема, відчути дух ХХ століття, зазирнути в душі людей, які жили у воєнні роки…

Отож, Марта фон Вайхен, молода німецька баронеса і юрист, дізнається про смерть свого діда. Внучка вважала свого пращура на ім’я Отто фон Вайхен трагічно загиблим смертю хоробрих під час Другої світової війни та похованим 1943 року десь під Житомиром. Дитиною Марта навіть побувала в Україні на могилі діда... А тут виявляється, що він, барон і справжній арієць, не загинув, а всі ці роки перебував …у божевільні. Марта, яка так пишалася своїм корінням, дізналася про діда-нациста, що його понад 60 років ховали від рідні...

Це авжеж приголомшує…

Тому дівчина вирішує, що її минулому потрібен адвокат. У відлунні подій Другої світової війни вона вирушає на пошуки відповідей своїх запитань маршрутом Берлін-Житомир. І навіть не підозрює, що зазираючи у минуле, вона знайде ключик до дверей власного майбутнього…

Ще тільки-но працюючи над цим твором, Лариса Денисенко повідомляла читачам: вона пише роман масштабний, на дуже серйозну і болючу тему. Про Другу світову війну, про «наших» і німців, про минуле й майбутнє, про пам’ять і пов’язані з нею національні комплекси: невмотивовану ненависть до німців з одного боку та історичну провину – з іншого.

Однак цю складну й насичену деталями повідь авторка представляє нам таки по-своєму, по-Денисенківськи.

Її герої і в цьому романі своєрідні, навіть дивні. Дивні поміж них стосунки, і ситуації, у які втрапляють, теж дивні. Не-українські, можна й так сказати.

Нам, певно, не сподобається планомірність, себелюбність, часта байдужість і віддаленість між батьками й дітьми у німецьких родинах…

Хтозна, чи припаде нам до смаку внутрішнє життя і самої головної героїні Марти, не кажучи вже про її друзів та брата…

А ще з-поміж немаловажних героїв тут є і такса на ім’я Троль (знаємо, як любить собак Лариса Денисенко), то навіть вона наділена яскравою індивідуальністю…

Проте всіх, хто любить прозу Лариси Денисенко, аж ніяк не здивують ці чудернацькі образи. Радше вкотре захоплять. Бо попри антипатію, приміром, до родичів головної героїні, які живуть отим дивним як для українського традиційного сприйняття життям, симпатію викликає справжність їхніх бажань, почуттів та емоцій. Авторка описує інакше, а тому й цікаве життя!

А ще цей роман помережаний неповторним іскрометним гумором, володіти яким мало кому дано. А от письменниця Лариса Денисенко цим даруванням завше вирізнялася…
Є в цьому романі й цікавий, динамічний сюжет, про розв’язку якого не здогадуєшся до останнього. І пребагато оригінальних глибоких висловів, філософських роздумів... А головне, як на мене, цей твір має такий різноманітний інтонаційний фон, настільки відчутну мелодику, що разом зі зміною отого емоційного забарвлення, тембрального звучання, швидкого-повільного-прискореного темпів, висхідного тону й нисхідного, змінюється і настрій читання. Видається, що над деякими частинами роману працювали різні автори! А насправді це писала одна людина, і цим годі не захопитися.
Тому, якщо ви візьметеся читати роман Лариси Денисенко «Відлуння. Від загиблого діда до померлого», на вас чекає…

…інтрига, яку разом з героїнею захочеться якнайшвидше розкрити;

...можливість подивитися на себе та Україну очима іноземки;

...дивовижна проникливість, простота, але така глибока печаль і життєва мудрість у розповіді про трьох сестер з «квітковими» іменами Лілія, Роза і Маргарита. Нікого не залишить байдужим ця «вставна» новела про названих сестер, які зустрілися дітьми під час війни і залишилися разом на все життя, попри різне походження – українське, єврейське та німецьке. Здавалося б, нічого, крім ворожнечі, почувати ці троє не могли. Але не так усе сталося… Ото саме ця частина дуже вирізняється авторським стилем, що дуже вражає, (звідси й моя улюблена цитата);

...а ще маємо чудову нагоду зробити власні висновки, покопирсавшись у душах геть інших ментально людей, і дійти того, що незважаючи на політичні чи національні переконання, часто для порозуміння нам бракує …елементарної людяності.

Приємного читання!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: тві)

Наближається Форум видавців, щойно почався "Meridian Czernowitz", тобто прийшов час читати лише найсвіжіше.

Лариса Денисенко. Відлуння. Від загиблого діда до померлого (КСД)

Лариса Денисенко ще рік тому показала надзвичайно зворушливий фрагментсвого роману в збірці української малої прози "20 письменників" до 20-річчя Незалежності у видавництві "Фоліо". В тому фрагменті ішлося про чарівний порятунок від м'ясорубки Другої світової трьох дівчаток-названих-сестричок - українки Лілі, єврейки Рози та німкені Маргарити. Та історія була зворушлива до сліз і показала, що Лариса Денисенко сягнула ... [ Показати всю рецензію ] нового рівня письма. Більш глибокого та поетичного. "Відлуння" є романом про життя правниці та адвоката Марти, котра у зрілому віці відкриває для себе своє коріння. Вона дізнається, що її дід, який у родини вважався загиблим і похованим десь на Житомирщині, насправді помер у глибокій старості... і цей дід був нацистом – він ніби переховувався в лікарні-божевільні-притулку. Марта починає пошуки та намагається примиритися зі своїм минулим. Дива не відбувається - її дід таки був послідовним переконаним нацистом. Але диво сталося - усвідомлення минулого дало старт для майбутнього іпоновлення життєвих сил. "Відлуння" є надзвичайно зворушливим романом. Тут немає складних формальних ігор, але є цікава фабула та щирість письма.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Герасим"юк (джерело: Бібісі Україна. Спец.проект - Книга року бібісі)

Сьогодні на сайті

СМС святкує день народження - британські ЗМІ

Pause ticker
Previous item
Next item

В колодязі минулого: рецензія на книгу "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

Ольга Герасим'юк

Телеведуча, член журі

Останнє поновлення: Четвер, 29 листопада, 2012 p., 14:45 GMT 16:45 за Києвом

Facebook
Twitter
Поділитися
Надіслати поштою
Друкувати

Цього разу вона - німкеня.

Вона в тоскному очікуванні кохання. А також - в пошуку родини - хоч у неї є й брат, якого, на відміну від неї , люблять мама й тато, що, згуртувавшись ... [ Показати всю рецензію ] ,приховують від неї якусь правду. Вона в пошуку якоїсь страшноі правди - адже, виявляється, її дід не загинув, вооючи на Житомирщині, а збожеволів, бо, як з'ясується потім, йому здалося, що він єврей....
Теґи

Література,
Книга року ВВС

Вона часто п'є, займається сексом чортзна з ким і чортзна нащо, випробовує вишукані форми статевого задоволення під музику Лятошинського, на якійсь сторінці іі мацає якийсь сексуально стурбований Сергій, але то - милі пустощі, що не обурюють її європейську сутність, в дорогому колі новоявлених українських друзів, з якими так славно напитися й накуритися під філософські роздуми про те, що "за умов постійної окупації України, поглинання її іншими імперіями і використання тільки як додаткової території, виживали тільки боягузи, зрадники та пристосуванці. Героїв вбивали. Сміливих витравлювали". Напитися й накуритися від усвідомлення себе нащадком слабких духом... Це навіть логічно...

Вона легко приймає в себе всю дивакуватість українців, що теж виявляються не зовсім українцями, вона протягом книжки зустрічає просто натовпи якихось людей, що з'являються, даються їй до яскравого опису- й зникають назавжди, вже використані і непотрібні сюжету... В принципі, це може дратувати в книжці, але зовсім не дратує в житті, до якого приглядаєшся. Може, там не буває таких фатальних стариганів-хакерів-вбивць, що сканують пошту отаких нарваних і чутливих март, як наша героіня.... Може, це й не так важливо... Адже тут не зовсім про війну, здається... Тут про те, що коли ти зазирнеш на дно колодязя, яким є твоє минуле, - побачиш там усіх чортів, усі тіні, усіх дереків, вагітних не знати від кого ханн, якихось божевільних фанатів Карлсона, що не знати чого присутні в твоєму житті, потопельників в тому колодязі- повісельниць з шовковими шарфами на передавлених шиях, усі десятки й сотні мільйонів випадкових вражень - те, що не оживити й не виправити.... І тоді ти рвучко піднімаєш обличчя до сонця, щоби тепер відчайдушно й вдячно пожити майбутнім, відірвавшись від минулого, яке могло потягнути туди...

Найближча мені в книжці ідея - прийняти інакшого й полюбити, - те, без чого в нашому колодязі зараз так холодно, моторошно, самотньо й безлюбовно.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська Правда. Життя)

Лариса Денисенко. Відлуння: від загиблого діда до померлого (Харків: КСД, 2012)


Лариса Денисенко написала роман про пізнання історії своєї родини. Роман "Відлуння: від загиблого діда до померлого" артикулює питання пам’яті. Ідеться про трендову сьогодні в українській літературі тезу, що без осмислення минулого неможливий рух у майбутнє.

За сюжетом молода німкеня Марта, викладачка права з родини правників відкриває для себе темну родинну історію. Дід, якого в родині всі називати "загиблим", на могилу якого з Німеччини їздили аж на далеку Житомирщину, насправді не загинув, а помер в глибокій ... [ Показати всю рецензію ] старості в закритому закладі з "делікатною" спеціалізацією.. Марта, котра ніколи не переймалася питаннями коріння, переживає справжню бурю в душі.

Відтак Марта вирушає до України. Вона шукає сліди свого діда в далекому селі на Житомирщині. Дорогою їй травляться вірний друг, несподівані попутники, а фінал приводить до справжнього кохання.

Місцями події подорожі до України трохи нагадають жарти "Все ясно" Джонатана Сафрана Фоера. Хоча роман підкреслено космополітичний. Тут немає ярликів національності. В романі і німці, і українці однаково позначені печаткою непростої родової пам’яті.

Лінійний сюжет роману прикрашає вставна новела про Розу, Лілю та Маргаритку. Охочі вже читали її в книжці "20 письменників сучасної України" (Фоліо). Це історія про дівчат різних походжень, котрих об’єднала війна. Українка, єврейка та німкеня – вони мали би бути ворогами. Але після війни жили як сестри.

Напевно, саме за цей епізод я і люблю роман "Відлуння". Враження не зіпсує солодкий фінал. Він навіть виглядає закономірно. Злагода з минулим дає підґрунтя для майбутнього .

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роман Кухарук (джерело: Літературний форум)

ВІДОБРАЖЕННЯ ПРАВДИ В НЕСПОКІЙНІЙ ВОДІ

18:50 23.09.2012
ВІДОБРАЖЕННЯ ПРАВДИ В НЕСПОКІЙНІЙ ВОДІ



На чергову презентацію чергового роману Ляриси Денисенко ішов просто так, без великої надії на щось вартісне. Після роману ТАНЦІ В МАСКАХ з-під її пера шедеври не випурхали. А тут...

Контраст між публікою, що чекала жартів а попси, і авторкою, яка суворим голосом говорила про неперебутність своєї дворічної праці над романом ВІДЛУННЯ ВІД ЗАГИБЛОГО ДІДА ДО ПОМЕРЛОГО настроював на серйоз. Авторка відчувала контраст, але певно вела свою партію далі. Двоє хлопців, що мали їй запомогти, безпорадно ... [ Показати всю рецензію ] нітились і несли беліберду.

Роман справді сильний, глибокий і досить сміливий.

Але спочатку про негативи. Певним або повним провалом для авторки є українська лінія - особливо записи Лілі Манюк. Якщо вилучити цю вставну новелю, геть чисто нічого не зміниться. Розділи перебування головної героїні в Україні могли би бути змістовніші і не такі нищівні щодо батьківщини авторки. Є трохи русизмів, яких варто уникати - кринка, мужики і баби тощо. Варто було б також медичні визначення статевого органу витіснити художнішими синонімами. Було б добре також звернути увагу на відсутність портретів героїв - це внутрішні монологи і діалоги людей без облич. Годі уявити собі бодай когось із них. Так само над текстом неспівмірно тяжіє гей-тема, яка і не розкрита належно, і не завше вмотивована логікою самого художнього тла твору.

Не зважаючи на ці нюанси, які легко виправляються при наступних перевиданнях роману, сам твір є посутнім і вартісним.

Авторка не боїться складних проблем, якої б нації вони не стосувалися - української («Українці - дивні рослини. Вербові гілки...»), німецької («тягар всенімецької провини») чи жидівської («Євреї - сучасні священні ягнята», «читала, що євреї не мають права на кремацію, це пов'язано з їхньою релігією, виходить, що фашисти їм це право надали», «жидів у цій місцевості уникнути неможливо, вони як цукор, яким пересипають ягоди - він має бути в кожній банці, інакше не вийде варення, і вони цим користуються»). Її герої однаково жорсткі у стосунку до кожної з них. Авторка також нічого не пом'якшує і не згладжує гострі кути.

У романі присутня як чоловіча(«Мав гачкоподібну психологію, постійно потребував гачків, наживки для цих гачків та здобичі для цих наживок», «Я люблю слухати повідомлення живих людей та музику мерців», «я вже сам від себе втомився», «Я вам сподобався чи ви хочете поговорити про щось инше?»), так і жіноча(«Я продовжую з ним, ним жити. На відміну від нього», «я подумала, що ніколи в житті так не божеволіла від того, що стрічалася з кимось руками», «правити тілом чоловіка», «трапляються такі дівчата, не помітити яких не можуть навіть инші дівчата») а також діточа («Як казав маленький Манфред, коли його сварили за брудні руки: «Але ж всередині я чистий! Хіба не це головне?»») логіки.

Авторка також є майстерним творцем реальностей: психольогічно-сприйнятникової («він хотів їй підлестити. Або просто хотів її. Але мати ніколи не розуміла простих чоловічих бажань», «Світлини роблять нас примарними, вони відтворюють нас так, як їм заманеться», «ми перетікали одне в одного, ми навіть обмінялися сміхом», «Вони цілуються, відволікаючись тільки на голубів та каву, а не на людей. Наче сидять на карнизі, сьорбають кавову дощову воду, цілуються та туркочуть») та довготривало-образної в одно речення («Палали вуха, наче крихітні безпритульні діти розвели в них вогнище, щоб не змерзнути, і щось смажили, аби не померти від голоду», «Тридцять дев'ятий розмір ноги виглядає, як невеличкий, але міцний собака», «білизну його сорочок. Вони були такими білими, що якби хтось звалив їх на підлогу та пройшовся ними, вони б рипіли як сніг під легким морозцем», «Долоні ставали вологими, волога з їхньої поверхні випаровувалася, наче вони були не долонями, а перетворилися на коропів, яких ще живими витягли на берег», «в темряві здавалося, що пузатий фотель вагітний собакою і наче сам не може у таке повірити») .

Творить вона і метафори («закатовані плоди», «ліфт, у якому підіймалося моє серце, впав у шахту», «над головою небо - погідне, як погляд божевільного», «відображення у неспокійній воді», «вона дихає долонями»), і поважні медитативні сентенції, що для мислячого читача можуть слугувати своєрідними формулами життєвої мудрости - «Іноді про важливі речі дізнаєшся трохи згодом. А часто і взагалі не дізнаєшся. І ще невідомо, що краще», «в нічній тиші час легко ошукує людину», «робота позбавляє мрій», «Митці або врятують цей світ, або зґвалтують», «Наявність чести дорого коштує тому, хто її утримує», «Для того, щоб бути фартовим, не треба мати розуму, але для того, щоб бути розумним, треба бути фартовим», «як важко житии Богові в думках праведника».

Пошуки себе - це пошуки правди. Правда приходить вкінці твору - від нацистського злочинця, який не кається. Правда приголомшує, але не заважає геппі енду по українськи. Бо - істинно - НЕМАЄ ПРАВДИ БЕЗ ВІРИ. БЕЗ ВІРИ НІЧОГО НЕМАЄ.

Роман КУХАРУК.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Инна Булкина (джерело: Коммерсантъ Украина)

Всматриваясь в отражение
Вышел новый роман Ларисы Денисенко

Фото: Ukrafoto

Литература / Проза

В харьковском издательстве "Клуб семейного досуга" вышел новый роман Ларисы Денисенко "Отзвук" ("В?длуння"). Исторический детектив с неожиданной развязкой и зеркальной — в прямом и переносном смысле — композицией рекомендует ИННА БУЛКИНА.

В одно прекрасное утро немецкая девушка Марта неожиданно узнает о смерти деда. Всю свою жизнь она думала, что дед погиб в 1943-м под Житомиром, но вдруг оказывается, что нет, он умер буквально вчера, и все это время находился по соседству, в лечебнице для ... [ Показати всю рецензію ] душевнобольных. Итак, у Марты было два деда, вернее один, но страдавший раздвоением личности: в первой жизни он был арийским бароном, правоверным нацистом, а во второй — сумасшедшим стариком, вообразившим себя евреем. Роман начинается и заканчивается в Берлине, но действие его происходит в Украине, куда Марта отправляется в надежде понять, что же произошло там, под Житомиром, как оборвалась жизнь немецкого барона, почему, подобно зеркалу, разбилось его сознание, и появился второй человек — больной старик из психлечебницы. Разбитое зеркало — ключевой образ: герои постоянно видят себя в его осколках, у Марты появляется украинский двойник по имени Марат, а в конце романа она смотрит на себя в зеркало, и ее отражение удваивается, как удваивается и она сама, но уже совершенно нормальным, естественным образом — героиня узнает о том, что беременна.

Лариса Денисенко — отличная рассказчица, и "Отзвук" ей удался, разве что обложка подкачала. На прилавке эта книжка безнадежно теряется, и спасти ее может только имя автора.

А у Ларисы Денисенко, в самом деле, успешное писательское имя, с некоторых пор она перестала восприниматься только как телеведущая и автор колонок в глянцевых журналах. Тем не менее, всерьез о ней пишут редко, и если здесь есть проблема, то это проблема не Денисенко, а нашей литературной ситуации.

Сейчас в Украине ратуют за полноценную литературу с большими тиражами и массовым читателем. Такая литература невозможна без беллетристики, но как раз беллетристики мы и стесняемся. Похоже, главная задача наших писателей заключается в том, чтобы убедить всех вокруг, что никакие они не беллетристы, а остросоциальные авторы и культовые интеллектуалы. В этом смысле Лариса Денисенко никогда не пыталась казаться кем-то еще, кроме самой себя: пишет ли она журнальную колонку или роман,— она прежде всего рассказывает историю.

У нашей женской прозы много лиц, она бывает забавна, бывает истерична, бывает претенциозна и вульгарна. Порой кажется, что проза Ларисы Денисенко не имеет собственного выражения: она обманчиво легка и ненавязчиво умна, она слишком естественна, чтобы выделяться из общего ряда. Но это, в конце концов, как доказала новая книга писательницы, и делает ее ни на кого не похожей.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: Літакцент)

Я давно маю підозру, що Лариса Денисенко живе у паралельному, нею ж створеному світі: в цьому може переконатися кожен, хто читає її на фейсбуці. Той світ ущент населений трохи дивними, тобто ні, аж надто дивними людьми. Чомусь вони трапляються Ларисі на кожному кроці – так само, як і читачам на сторінках її книжок. Дивні люди, дивні стосунки, дивні ситуації: Лариса Денисенко завжди пише саме про це.

Новий роман письменниці її шанувальники чекали давно, це один із поодиноких випадків у нашому літпроцессі, коли появу твору було підготовано в читацькій свідомості заздалегідь (переконливіше спрацювала ... [ Показати всю рецензію ] хіба що Оксана Забужко з «Музеєм»). Із численних інтерв’ю Денисенко, з опублікованих і зачитаних на творчих вечорах уривків ми знали: вона пише твір масштабний, на дуже серйозну і болючу тему. Про Другу Світову, про «наших» і німців, про минуле і майбутнє, про пам’ять і пов’язані з нею національні комплекси: невмотивованої ненависті до німців з одного боку та історичної провини – з іншого.

Отже, «Відлуння». Марта фон Вайхен, молода німецька баронесса і юрист, дізнається від повіреного в справах родини про смерть свого діда… на могилі якого під Житомиром вона була ще дитиною, попри всі труднощі, пов’язані з перетинанням «залізної завіси». Виявляється, дід, барон і справжній арієць, не загинув на війні, а всі ці роки перебував у божевільні, малюючи дивні портрети та спілкуючись незрозумілою мовою, схожою на псевдоіврит, і помер у дуже похилому віці від раку, залишивши рідним у спадок хасидського капелюха та ще трохи несподіваних речей.

Марта вирішує дослідити обставини дідового божевілля. Її родина категорично проти. Про родину варто докладніше.

У Марти є батько і мати, в кожного з батьків ретроспективно по кілька колишніх коханців, є брат-архітектор, у якого дружина й майже актуальна колишня коханка, вона ж найкраща подруга Марти, є дядько, відщепенець і комерсант, є тітка, котру не можна турбувати, є кузен-гей зі свєю дівчиною-циганкою, є колишній громадянський чоловік Марти, є також, не плутати, її колишній коханий, котрий живе на баржі з нинішньою дівчиною-полькою, її, себто Мартиною, новою подругою… ой, ледь не забула, ще є песик-такса на ім’я Троль; і це лише вузьке сімейне коло. Перепрошую, коли щось перекрутила: роман Лариси Денисенко населений персонажами щільніше, ніж «Санта-Барбара», і жоден із них не з’являється на сторінках книжки без власного номеру-атракціону. Прохідних і другорядних тут немає: письменниця просто пересуває прожектор, висвітлюючи щоразу нову фігуру. І все це дуже, дуже дивні й парадоксальні люди, які постійно потрапляють в дивні ситуації і викликають парадоксальні думки.

Цитувати можна з будь-якої сторінки. «Якби мати була в раю саме тоді, коли Єва заяблучувала Адама, їй вдалося б усе владнати з Богом по-родинному, і невідомо, хто б народжував у муках». «Якби я була птахом і мною зацікавився орнітолог, він би розгубився, постійно фіксуючи на папері мій вигляд». «Коли людина в мантії чи рясі метушиться, це виглядає, як у саркастичному мультику, або так, наче хлопчиська чубляться в наметі». «Одна половина людей, потребою яких є псувати життя іншим, йде у тещі, а інша – в журналісти»… чесне слово, зупинитися важко.

Прискіплива спостережлівість та оцінка побаченого під завжди несподіваним кутом зору є фірмовим стилем Денисенко, і коли йдеться про родинну комедію («Сарабанда банди Сари») або навіть психологічну драму («Кавовий присмак кориці» чи «Помилкові переймання»), того цілком досить. Але у творі, що заявлений як масштабне полотно на глобальні й болісні теми, все це – оригінальні прикраси, прянощі, допоміжна тема з варіаціями, що мала б на контрасті висвітлити головну.

Презентуючи свій роман минулого року, так би мовити, допрем’єрно, Лариса Денисенко зачитувала вставний фрагмент про трьох названих сестер, які зустрілися дітьми під час війни і залишилися разом на все життя – українку, єврейку та німкеню з «квітковими» іменами Лілія, Роза і Маргарете (з історією діда героїні цей сюжет, окрім воєнних часів, не пов’язаний жодним чином). Текст трагічний і щемливий, хоч і вщент засимволізований, давав підстави сподіватися на зовсім іншу Ларису Денисенко. Але в тілі роману цей фрагмент, а також чотири «дідові листи» все ж таки незбалансовано поодинокі, щоб тягнути на основну тему і навіть повноцінну сюжетну лінію. Довіру до теми Другої Світової розхитує й така дрібничка, що Марта вперто називає діда «фашистом» (добре хоч, не «німецько-фашистським загарбником»); німецька баронесса мала б краще за колишніх радянських людей розумітися на термінології.

Магістральну тему можна було б провести за рахунок наскрізного детективного стрижня – розслідування Марти, і для цього в романі є всі передумови. Але подорож героїні до України, яка мала б вивести її пошуки на новий рівень, а напругу – до кульмінаційного злету, не виправдовує очікувань. Марта не лише не дізнається нічого нового про діда, а й на наших очах утрачає будь-яку цікавість до мети своеї поїздки і взагалі перетворюється на функцію: іноземка, чиїми очима ми бачимо Україну. З покоцаними раковинами в готелях, агенціями наречених, чарівними вишиванками, віршами Олени Теліги в Бабиному Яру, народною ненавистю до урядовців, кількома впізнаваними типами однаково непривабливих чоловіків та непереможними забобонами. Для авторської й читацької зручності героїню супроводжує обізнаний в особливостях національного менталітету хлопець Марат, який проводить серед неї роз’яснювальну роботу, наприклад: «Запам’ятай на майбутнє, не можна додому тягати ножиці, гудзики, гребінці, ножі, хрестики, котрі десь знайшла, бо буде лихо. І жодних чому, дитино! Бо отримаєш по губах».

До того ж в «українській» частині твору авторка збивається на відверту публіцистику на кшталт «наші владники схожі на гриби-трутовики», а подекуди й на пафос – при цьому безнадійно втрачаючи детективну лінію, а разом із нею й головну глобальну тему. Крупнокаліберна рушниця зі стіни першого акту в другому дала осічку, і як наслідок — письменниці довелося у фіналі подавати розв’язку «згори», у вигляді листа, якого взагалі-то його автор (не розкриватиму інкогніто) не має жодних мотивацій писати – а якщо й має, то вже надто дивні, що, втім, цілком у стилі героїв Лариси Денисенко.

Масштабного романного полотна із наскрізною темою відлуння війни не вдалося ще й тому, що її, цю насправді важку для проговорення тему, буквально виштовхують на маргінес яскраві й живі незліченні персонажі з їхніми дивацтвами та зграями тарганів у головах. Натомість у винахідливій, кінематографічно-кліповій людській мозаїці, що від неї миготить в очах, вимальовується інша тема, що так чи йнак виринає майже в усіх творах Денисенко: тема цінності порозуміння, можливого всупереч будь-яким кричущим розбіжностям. Герої роману – аж ніяк не «наші» й німці, а просто люди глобалізованого світу з дуже складними стосунками і з ним, і поміж собою.

Люди як люди – ні на кого не схожі, парадоксальні і тим безмежно цікаві.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/10/04/roman-ne-pro-vijnu/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Захід нет)

Як завжди, ближче до вересня в українському літпроцесі починається певне пожвавлення: напередодні Форуму книговидавців у Львові видавництва поспішають видати на гора цікаві новинки.

У харківському «Клубі сімейного дозвілля», котрий останнім часом узагалі не перестає дивувати кількісним та якісним складом україномовних письменників, вийшов друком новий твір Лариси Денисенко, що відрізняється від її попередніх творів принаймні за двома пунктами: головні персонажі роману «Відлуння: від загиблого діда до померлого» є німцями, а пряма мова в тексті нарешті оформлена за законами української пунктуації. ... [ Показати всю рецензію ] Обидві ці обставини значно полегшують читання твору.

Тоді як більшість сучасних українських письменників ледве-ледве дають собі раду зі змалюванням внутрішнього світу своїх співвітчизників, Лариса Денисенко цілком невимушено дає читачеві можливість стати співучасником життєвих колізій молодої німкені Марти фон Вайхен, котра несподівано дізнається, що її дід, німецький офіцер, барон, якого нібито поховали 1943 року й могилу якого вона навіть відвідувала в СРСР, насправді весь цей час був живим, але… божевільним, утримувався в спеціальному закладі, і, ще задовго до того, як його здолав рак хребта, психіку Отто фон Вайхена здолала інша недуга, – «можливо, це був рак душі. З його рота постійно звисала тонка та довга нитка слини, наче невідомий павук сплітав в його пащі мереживну пастку та полював за його язиком або за гландами…». Здається, в новому романі Лариса Денисенко стає дещо жорсткішою й відвертішою, ніж досі (це стосується, до речі, й інтимної сфери), і від цього художній світ «Відлуння…» лише виграє.

Отож, зав’язку роману можна з повним правом визнати дуже, дуже виграшною: ніщо так не підкріплює інтригу, як намагання розгадати, через який злам пройшов Отто фон Вайхен на житомирських землях 1943-го, щоб по тому провести понад 70 років у берлінській божевільні і лишити після себе хасидський капелюх із кудельками та зошити, списані загадковою мовою, котра самому дідові видавалася івритом…

Утім, авторка не поспішає розкривати інтриги – доволі повільно й ґрунтовно вона змальовує внутрішнє життя головної героїні, її батьків, друзів, брата, такси на ім’я Троль – а ми ж знаємо, що собаки Лариси Денисенко завжди наділені яскравою індивідуальністю, – так що всі ці образи постають перед читачем абсолютно достовірними, як то кажуть, життєво правдивими. Роман дуже «кінематографічний»; під час читання увесь час побоюєшся, що ось зараз, буквально зараз вичерпаються цікаві діалоги, внутрішній світ персонажів захряснеться, наче двері сільського клубу, в якому «кіна не буде», і авторка зісковзне в таку вже звичну для сучасної української прози пародію, гротеск, псевдофантастику, тож мимоволі радієш, що цього, в цілому, не стається. Щедро послуговуючись своїм фірмовим почуттям гумору, Лариса Денисенко на цей раз витримує майже ідеальну пропорцію реалізму та іронії.

Дещо шаржованими, як це не парадоксально, виходять у письменниці саме… персонажі-українці. Рішучо налаштована дізнатися правду про свого діда, Марта вирушає в Україну, на місце його фіктивної могили. У процесі подорожі вона зустрічає масу народу: власника агентства знайомств пана Гриця, фізика-винахідника Марата, котрий і везе її автівкою до потрібного села, Маратову тітку Олю – таку собі кондову селянку-українку, яка відразу вбирає німецьку гостю у вишиванку, намотує їй на голову рушника й відправляє до церкви просити у Святої Покрівоньки покритої голівоньки та дитинки…

Десь на цьому етапі читання (200-ті сторінки) стає зрозумілим, що подробиць про діда Марті ніхто не розповість, відтак читач почуває себе дещо ошуканим, та ще й перевантаженим надміром інформації та подій, що ніяк не впливають на розвиток сюжету: так, скажімо, геть не зрозуміло, для чого мені, читачеві, потрібна інформація про друзів Марата – Аркадія, Сергія, Івана та інших, якщо я вже не надто добре пам’ятаю, чому Марта розійшлася зі своїм першим бойфрендом; або для чого авторка в буквальному сенсі ламає руку головній героїні – хіба для того, аби дати можливість тітці Ользі висловити дрімучу версію, буцім дівчині «це лихо поробила ножицями» циганка Желіна Жолі.

Утім, надмір подробиць Лариса Денисенко оперативно ліквідовує – і на решті 100 сторінках вдало заокруглює всі сюжетні лінії. Марта разом із уже доведеним до розпачу читачем таки довідується, чому звар’ював блискучий офіцер Рейху Отто фон Вайхен, – про це пише в листі колишній товариш діда, а тепер військовий злочинець, який переховується від правосуддя; з’ясовується, що Марту й Марата в минулому єднала спільна трагедія; зрештою, головна героїня знаходить своє жіноче щастя (як не дивно, не з Маратом).

Відтак, можна сказати, що твір удається на всіх рівнях: і мелодраматичному, і історичному, і, щонайголовніше, етичному. Бо ж попри зовнішню обгортку «легкого чтива», роман Лариси Денисенко «Відлуння» піднімає цілу низку болісних для сучасного суспільства питань: від стереотипів про ІІ Світову війну до побутового антисемітизму – і про кожне з них авторка вустами персонажів говорить відверто і з гумором, що, знову ж таки, для більшості сучасних українських письменників є практично неможливим. Не маніпулюючи політичними та національними переконаннями, Лариса Денисенко показує, як із трагедії минулого народжується нове життя, – і достатньо елементарної людяності, аби порозумітися у здавалось би безвихідних ситуаціях.

Лариса Денисенко. Відлуння: від загиблого діда до померлого. – Х. : Клуб сімейного дозвілля, 2012.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Міла Іванцова (джерело: Друг читача)

Лариса Денисенко. Відлуння: від загиблого діда до померлого. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 320 с.
Непросто наважитися зазирнути в чуже життя, в якому, до того ж, є таємниця. Ще більш непросто автору перевтілитися в героя-іноземця і жити «від першої особи», говорити його вустами та думати його думки. Лариса Денисенко спромоглася це зробити в романі «Відлуння: від загиблого діда до померлого».
Мені важко судити, наскільки онуки тих, хто воював у далекі сорокові, є саме такими – я їх не знаю. Тому мені довелося з перших сторінок просто прийняти «умови гри» та довіритися Автору.
Головна ... [ Показати всю рецензію ] героїня – молода німкеня, юрист, отримує звістку, що її дід, барон фон Вайхен, якого вважали загиблим і похованим на Житомирщині ще у воєнні роки, направду щойно помер своєю смертю в берлінській божевільні. На відміну від усієї її родини Марта, вражена відкриттям, береться шукати причини дідового божевілля. В глибині душі вона сподівається, що освічений, благородного походження, люблячий чоловік та батько двох дітей просто не витримав жахів неприйнятного для нього фашизму. Героїня не знаходить відповідей удома і вирушає на кілька днів до України. Нові, інколи просто неймовірні, реалії тамтешнього життя, нові знайомства, усвідомлення, відкриття та не-відкриття – це шлях Марти до себе на шляху до діда, на якого вона так дивовижно схожа.
Роман «Відлуння» – це намисто, зібране з неймовірної кількості доль, історій, персонажів (реальних та вигаданих), посилань, спогадів, свідомого та підсвідомого, нанизаних на сувору нитку пошуку самоідентифікації через переусвідомлення дідової провини та спокути. Невеликий спадок – речі, які дісталися від діда (кілька листів з України до дружини, хасидський капелюх, малюнки, записки вигаданою мовою), не дають спокою Марті, і вона одна по одній відкриває двері до інших доль та подій, дотичних до діда, а зрештою дізнається правду.
«Ми не відчуваємо себе наповненими, цілісними, поки не дізнаємось, яким було наше минуле. Під «нашим» я маю на увазі націю. Це незнання, сумніви, побоювання тебе розхитують. Але так само щось розхитує годинника, історію, час. Усе наше життя – хитання. Хіба ні?» – «Знаєш, я більше про себе дізналася, коли почала ось так розхитуватися, ніж коли завмирала в очікуванні правди і життя». – «Птахи чи метелики також дізнаються про себе більше, коли починають літати, бо це їхня природна властивість, якої вони позбавлені, поки не підростуть. Так і з нами». – «Слід почати літати?» – «Ти вже почала. Хіба ні?»
Ось такі діалоги веде героїня з людьми, які самостійно, або з чийогось умислу трапляються на її шляху. І її затятість у пошуку правди, на яку решта рідних махнула рукою, вже не видається дивною, навпаки – починаєш ставити собі запитання, а чи почав ти сам уже літати?
На мою думку ця книга буде цікавою а) всім шанувальникам творчості Лариси Денисенко, б) тим, хто, навіть уперше взявши до рук книгу цього автора, знайде в постійно рухливій та різнокольоровій масі персонажів роману когось, схожого на себе чи своїх друзів, в) тих, хто цінує в людях бажання не заховатись у мушлі соціопатії, але вийти з неї, нехай і обережно, і власноруч скермувати своє життя свідомо обраним курсом, дотичним до інших життів, країн, подій, причин і наслідків.
Міла Іванцова
Придбати цю книгу в інтернет-магазині «ВСІ КНИГИ».

[ Згорнути рецензію ]