Зміни в політичній системі на початку 1990-х років призвели до
зрушень у соціокультурній сфері українського суспільства, і зокрема до
активізації саморозвитку літератури як відкритої системи, позбавленої
офіційних (ідеологічних) опозицій. У цей час в Україні відбувається
протиставлення двох культур: культури міметичної, загалом
авторитарної, яка сприймала знак за вислів державотворчих тенденцій, і
культури ігрової, постмодерної.

Одним з основних надбань періоду реформації нашого суспільства
у 1990-х роках залишається значне омолодження „тіла” сучасної
літератури. Зміна „дискурсу омолодження”, яке відбулося за рахунок
свідомої маргіналізації соціального фактора і винесення його за дужки
літературної парадигми триває і до цього часу. Можна стверджувати, що
покоління „дев’ятдесятників” цілком підпадає під термін М. Бахтіна
„позаіснування”, яке виявилося необхідною умовою для зведення
інакших контекстів у формально-естетичне ціле офіційної літератури
кінця ХХ – початку ХХІ століття. Ця епоха вже сьогодні потребує
аналітичного дослідження, в якому образ актуальної літератури не
вичерпується іменами першорядних митців, а включає вторинні й навіть
маргінальні постаті.

Комплексні дослідження альтернативних стратегій у
літературному просторі к. ХХ – поч. ХХІ століття сформували нову
концептологію дискурсу, що змінює звичну парадигму інтерпретації і
постає першою спробою формулювання художньо-естетичних ознак
означуваного періоду в українській літературі.

Кінець ХХ століття відкрив ряд нових імен, які стали невід’ємною
часткою сучасного літпроцесу, серед них: Світлана Поваляєва, Наталка
Сняданко, Сергій Жадан, В’ячеслав Гук, Анатолій Дністровий, Леся
Демська, Неда Неждана та ін., на кожного з яких чекає свій окремий
читач „не залучений (або мало залучений) до художньої культури,
невибагливий, який не володіє розвиненим смаком, який не бажає або не
в силі самостійно мислити і достойно оцінювати твори, але шукає в
друкованій продукції, в першу чергу, розваги” [2, с. 127]. Сукупність
популярних творів, що захоплюється ними такий читач і визначається як
масова література. Масова література розгалужується на паралітературу,
що „обслуговує читача, поняття якого про життєві цінності, про
добро і зло вичерпуються примітивними стереотипами, тяжіє до
загальноприйнятих стандартів” [2, с. 128] і белетристику, яка підтримує
поняття літературу „другого” ряду, вона „непоказова”, некласична, але у
той же час має безсумнівні достоїнства і принципово відрізняється від
літературного „низу” („читва”), тобто має середній простір літератури”
[2, с. 132].

Ознаки масової літератури простежуються і у творчості Анатолія
Дністрового, що виділяється на тлі загальної української літератури
специфічною „чоловічою” прозою, яка на сьогодні досліджена доволі
спорадично. Переважно це „гарячі” літературно-критичні матеріали,
якими супроводжувалися виходи тієї чи іншої книги письменника.
З-поміж них вартують на увагу статті С. Матвієнко („Пере-вага тіла”,
„Двері, які, напевно, є”), А. Деркача („Репетиція поразки”),
О. Логвиненко („Закон сну, за яким живуть переважно герої поетичних
актів та яв у творчості молодих”), І. Бондаря-Терещенка („Бубенці на
капелюсі”), Є. Барана („Анатолій Дністровий: між страхом і вірою”),
О. Шавговської („Pro– та contraфеміністичний текст у сучасній художній
прозі”), В. Кощовитого („Надзавдання з одним невідомим”), Н. Сняданко
(„І знову фемінізм у сучасній українській літературі”), а також рецензії в
інтернет-виданнях.

Ми зупинимо увагу на романі Анатолія Дністрового „Патетичний
блуд” (2005), події в якому немов губка затягують у вир „буремності” й
занепаду не лише Віталю (головного персонажа), а і його друзів та
знайомих по гуртожитку: Деку, Хо-хо, Юлю, Ігоря Ковінька. Серед
персонажів твору виділяється Настя (перша „подруга” Віталі), яка
намагається витягти його з деградації особистості. Він же, не вбачаючи у
цьому потреби, продовжує: дівчата, випивка, розваги і „нічого не вдієш:
мені подобаються мої єдині, подерті на батонах труси, дві-три пари
шкарпеток, які деколи зашиваю на великих пальцях, моя металева миска,
ложка, кружка, чавунна сковорідка, яку щодня позичають друзі з
поверху, подобається нічний стукіт у двері нежданих гостей із вином, які
підіймають мене сонного й змушують пити з ними, радіти з нагоди чи
без, а потім до третьої – четвертої розмовляти про середньовічну музику,
поезію експресіоністів, історії християнських орденів чи мріяти про
майбутній літній відпочинок. Ах, як сказав би Сковорода, це мій рідний
„мірок”, який страшенно обожнюю і не хочу змінювати” [1, с. 5].
Проблеми постають з самого початку розвитку подій у романі.
Віталя, рушійна сила і головний персонаж роману, навколо якого
зосереджується вся „богема” 1990-х років ніжинського педуніверситету,
тікаючи з рідного Тернополя у пошуках кращої долі, навчається на
історико-філологічному факультеті, ходить в літературну студію, читає
багато філософсько-інтелектуальних книг, і, на перший погляд, постає
звичайним студентом, але після прочитання перших сторінок розуміємо,
що це лише одна сторона його життя. Найголовніша із проблем, яка
виникає, – це пошук себе – власний пошук в коханні, друзях, сексі,
навчанні та літературі: „Не знаю, чи буду з Настею, яку у хвилини
слабкості люблю, а у хвилини своєї внутрішньої тиші поважаю
(поважаю, бо іншого слова знайти не можу: коли шаленію – люблю, коли
розум бере гору – поважаю). Господи, я і справді не можу
визначитися…” [1, с. 5].

Текст роману, як і вся творчість автора, характеризується
достатньо відвертою автобіографічністю (події із життя) та
натуралізмом. Анатолій Дністровий, як і головний персонаж Віталя,
приїхав з Тернополя до Ніжина навчатися в педагогічному інституті, але
це, мабуть, єдине, що об’єднує його з персонажем. На відміну від Віталі,
він вів активне студентське життя: „виїхав із Тернополя – не з власної
волі, так склалися обставини. Мені через ту історію навіть на 5-му курсі
довелося приходити в прокуратуру. Я почав займатися літературою.
Дуже хотів писати. Але про велику чи серйозну літературу навіть і не
думав” [2, с. 4].

Реалії з власного життя письменника накладаються і на
середовище у романі – літературні посиденьки у кімнаті гуртожитку,
друзі, які пишуть «прустівську» прозу і розчиняються у буддизмі:
„Думаєш, чого він вдарився у буддизм?.. У ньому він знайшов спосіб
жити в злагоді з іншими, але не з собою…” [1, с. 18].
Однією з ознак геопоетичних інтенцій в дискурсивному полі кінця
ХХ століття слід вважати схильність методологічних стратифікацій до
маргінальності. Поняття маргінальності в естетико-художньому
ландшафті зафіксовує особливі місця культурного простору. Специфіка
цих топосів, так само як і специфіка пов’язаних з ними культурних
груп, – радикально позиційна, що зумовлено особливостями
метагеографічного положення того чи іншого осередку. Так, у романі
маргіналізація міста заполоняє не лише студентів-гуртожитківців, а й
викладача-філолога Ігоря Ковінька, „який живе на четвертому поверсі
викладачів (на мій поверх ходить, здається, до коханки-студентки).
Інколи ми з ним двоє мекаємо пляшку-другу і багато говоримо про
польську літературу” [1, с. 47].

Одна відмінність від його друзів по житлу – дружина і дитина, але
це його аж ніяк не зупиняє для досягнення власних задоволень: „на днях
дружина має поїхати в Київ до тітки, а в мене тут любов, сам розумієш,
треба кімнату” [1, с. 47], знаменуючи цією фразою існування «міста
задоволень», в тенета якого готовий пірнати з головою.
Антиподом Ігореві Ковіньку постає молода викладачка Ліда, що
на дванадцять років старша Віталі, із більшим життєвим досвідом (вдова,
має малолітню донечку Дашу), і яка тверезо орієнтується на життя:
„Мені треба виспатися, бо завтра зранку в мене пара», – говорить
голосом старшої, розсудливої жінки” [1, с. 103]. Здавалося б, вона могла
його врятувати, розплутати клубок запитань, але Віталені думки інші: „Я
не маю що їм дати. Я – босяк, який випадково з’явився у їхньому житті і
тепер сидить на шиї. На мені навіть одяг її покійного чоловіка: спортивні
шорти й гумові капці, бейсболка, футболка і навіть чорні окуляри; навіть
плавки – і ті Ліда мені купила. В мене ні копійки за душею, я – злидень,
задрипаний студентик, суцільна проблема, і батьки нічого не можуть
мені дати… а я хочу одружитися” [1, с. 180]. Така мрія залишається
заобрійною, коли Віталя дав прочитати Ліді свої „нотатки” про неї саму
ж, після чого „Ліду шокувала єдина фраза: „він цілував її ще поки не
старе тіло”. Одна єдина фраза! Ця фраза знищила все, що ми планували й
до чого так прагнули” [1, с. 187].

На жаль, педуніверситет, куди приїхав Віталя навчатися (а була
інша мета – втікти з дому), і що постає суттю міської культури, менше
його захоплював і приваблював. В одному зі своїх інтерв’ю Анатолій
Дністровий зауважив: „За суттю, знання зараз „мертві”, це означає, що
вони в архіві, у якомусь герметичному нагромадженому” [3].
Ще один персонаж, який повністю від самого початку роману, є
маргінально-зубожілим і позбавленим жодних етичних норм,
притаманних найкращій половині людства – „симпатична сусідка з
дев’ятого поверху, імені якої не знаю, зате пам’ятаю, що вона непогано
грає на скрипці” [1, с. 8]. Ця симпатична сусідка – студентка Юля – яка
зовні завжди „причепурена, у білій блузці, чорній вузькій спідниці, яка
охайно лежить на стегнах і не доходить сантиметрів десять до колін,
студентка виглядає елегантно і водночас спокусливо” [1, с. 8]. Легка
спокусливість дівчини позбавила всіх її чеснот та гідності: спочатку
розвиток інтимних стосунків з Віталею, Декою, а потім – вагітність від
студента з фізико-математичного факультету та попри все це Віталя все
ж таки зауважував: „Юля мені страшенно подобається, бо не боїться
пліток і венеричних хвороб, адже якщо кохається без презерватива,
значить, вони її не бентежать. Вона, як і я, зневажає безпечний секс. Це
просто здорово!” [1, с. 23].

Як бачимо, місто нічого не змогло дати Віталі, Насті, Деці та
Ковіньку. Абсолютно всі персонажі роману пізнали „міський блуд”
пострадянського тодішнього життя, всі пройшли через спокусу коханням
й алкоголем. На підтвердження цього твердження Анатолій Дністровий в
інтерв’ю зауважував: „Людей насторожує, що там надмірна кількість
сексу. Але якщо реально уявити собі життя гуртожитку – будь-якого,
особливо провінційного, і цей вічний поклик плоті… Це ж нормальне,
середньостатистичне життя. Життя, як воно є” [4, с. 1], стверджуючи
нормальність таких стосунків.

Не погоджуючись з ним, навіть осуджуючи його висловлювання
та дії по відношенню до персонажів, Роксана Харчук зазначає:
„А. Дністровий намагається романтизувати брудну общагу з її
перманентними пиятиками, остаточною сексуальною свободою,
необов’язковими „інтелектуальними” балачками й культом сексу без
презервативів. Даремно” [1, с. 5].

Спостерігати розвиток романного „блуду” персонажів можна
через призму Віталевого життя, адже у більшості представників
„романного життя” воно має ідентичний характер: вся „богема” роману
з’їхалася з різних куточків не лише України (Чернігів, Тернопіль,
Ніжин), а й колишнього Радянського Союзу (Росія) до педагогічного
університету з метою або здобути вищу освіту, або ж вирватися зі свого
домашнього життя. Останнє прагнення і вдалося здійснити найбільше.
Весь осередок гуртожитку, та й університету, був розподілений на, так
би мовити, стратегічно важливі „пункти” занепаду як особистості, так і
країни в цілому – це дівчата, з якими кохання набувало форми „провести
не даремно ніч” та „друзі”, які співзвучні зі словом „пиятика”. Чотири
поняття (дівчата, „кохання”, „друзі” і пиятика) – це чотири стадії
занепаду кожного з „романного” життя, які у кожного проявилися
по-різному: Настя – („подруга” Віталі) перевтілюється з батьківської
донечки на дівчину, яка у 17-18 років пізнала близькі стосунки з
чоловіком; Хо-хо (співмешканець по гуртожитку) – активний член
шубутних вечірок-дискотек у рекреації гуртожитку з постійним станом
алкогольного сп’яніння; Дека (найкращий друг Віталі) – у стані постійно-
періодичної депресії, який наостанок отримав вагітну дівчину Юлю від
іншого хлопця; Юля – з безліччю інтимних стосунків з хлопцями, сили-
силенної венеричних хвороб та дитиною від студента фізико-
математичного факультету. Всі вони приїхали в надії на кращу долю, а
натомість заплутались у чорному павутинні пострадянського міста. Після
чого одні повернулись до рідної домівки, а інші – продовжили пошук
кращої долі.

Автор у „Патетичному блуді” показує не лише стадії
маргіналізації міста і особистості, а й суворий бандитських світ 1990-х
років: „він тримає мене, від чого я змушений зігнутися, й сичить в
обличчя, чого я ходжу до Ліди, що за це відірве балду й таке інше. Його
рука так міцно стискає куртку під самим коміром, що той боляче
врізається у шию й трохи душить. Через одяг відчуваю, як на мою
ключицю тисне його масивний золотий перстень. Стає важко дихати, я
впираюся руками і намагаюся з’ясувати, що за діла, але він різко
перебиває мене й погрожує, що вивезе в ліс і пристрелить, як паршиву
собацюру, що скаже пацанам, аби кожного дня мене валили, поки не
здохну, що втопить у ставку… Він сичить, чи все догнав. Дивлюся йому
в очі і не відчуваю злоби. Лише стає прикро, що він так поводиться”
[1, с. 127].

А. Дністровий, на нашу думку, прагнув зобразити у романі через
призму міста життя цілої країни, суспільства, нації. Те, як місто може
поглинати людину, і що не всім під силу вистояти жахливими
„знущаннями” пострадянської розбудови. На жаль, не похитнутись не
вдалося і персонажам „Патетичного блуду”. Хоча, хто знає, можливо,
після цих „тортур” ніжинського педуніверситету для них лише
розпочнеться справжнє життя, у якому вони матимуть підлітковий досвід
дорослого життя. Можливо, Віталя, який повернувся до рідного
Тернополя, знайде все ж таки себе, Дека з Юлею створять повноцінну
сім’ю, а Ігор Ковінько нарешті зможе припинити любовні походеньки до
своїх студенток й обере дружину і сина. Отож, ми цілком погоджуємося з
думкою Тетяни Трофименко, яка у своїй статті „Патетичний блуд
Анатолія Дністрового: гопницька романтика і внутрішній Тибет” слушно
зауважила: „Діалектика сексу кохання зруйнованих матримоніальних
планів у „Патетичному блуді” завершується відкритим фіналом, котрий,
імовірно, передбачає продовження” [1, с. 6].

Література
1. Дністровий А. Патетичний блуд / Анатолій Дністровий;
[худож.-оформлювач І. В. Осипов]. – Харків : Фоліо, 2005 –
287 с. 2. Хализев В. Е. Теория литературы / В. Е. Хализев. – М. :
Высш. шк., 2000. – 398 с. 3. Електронний ресурс. –
Режим доступу: http: // life.pravda.com.ua/ interview/ 48d0cf9586df6/.
4. Електронний ресурс. – Режим доступу: http: // vsiknygy.net.ua/
interview/ 923.

СТАНДАРТИЗАЦІЯ „МІСЬКИХ” СТОСУНКІВ У РОМАНІ „ПАТЕТИЧНИЙ БЛУД” АНАТОЛІЯ ДНІСТРОВОГО.