Прикметною рисою більшості книжок, виданих у серії „Авторський проект Василя Габора“, є не тільки те, що це антології, зі смаком і концептуально оформлені, а й те, що всі вони мають як історичне, так і літературне значення, – сьогодні тексти „Незнайомої“ (Незнайома. Антологія української „жіночої“ прози та есеїстики другої пол. ХХ – поч. ХХI ст.), „Дванадцятки“ (Дванадцятка. Наймолодша львівська літературна богема 30-х років ХХ ст.: Антологія урбаністичної прози), „Бу-Ба-Бу“ (Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак): Вибрані твори: Поезія, проза, есеїстика „Бу-Ба-Бу“) книголюбові – не обов’язково літературознавцю! – приємно читати в недільний вечір під ковдрою та світлом лампи, з горнятком чаю. Книжка „Українські літературні школи та групи 60–90-х рр. ХХ ст. Антологія“ не є винятком. У „Передньому слові“ упорядник зазначає, що цю книгу присвячено і „відданим читачам“ і „молодому поколінню любителів поезії“.

У книжці представлено літературні угруповання, географія яких вельми широка, і це дає зрозуміти, що поезія і в другій половині ХХ століття, тобто вже в епоху, певною мірою глобалізовану, формується не тільки навколо мегаполісів (хоча тут також), а й у невеликих містах України. Отож, тут представлено групи не тільки Києва, Харкова і Львова, а й Івано-Франківська, Тернополя, Ніжина, Бахмача. Читач знайде тут інформацію про такі літературні угруповання: Київська школа, ДАК (Бахмацька школа), ЛуГоСад, Бу- Ба-Бу, Пропала грамота, Музейний провулок, 8, МЮННА ТУГА, Нова деґенерація, Червона фіра, Друзі Еліота, Західний вітер, Нечувані.

В жодному разі не нехтуючи систематичністю, упорядник вказує на те, що деякі групи („Пси святого Юра“, „Гурт імені Марка Пекельного“, „Нас – троє – вість“) не ввійшли до антології, однак чесно наводить аргументацію цього. Також у „Передньому слові“ Василь Габор застерігає, що в окремих літгрупах представлено не всіх учасників (це, як він пояснює, пов’язано як з об’єктивними, так і з суб’єктивними причинами), проте в історіях про літугруповання подано інформацію про кожного з них. Важливо те, що в підготовці цього видання взяли участь чимало знавців поезії: Володимир Моренець, Віктор Неборак, Іван Лучук, Тетяна Каунова-Кордун, Микола Ільницький, Мар’яна Комариця, Тарас Пастух.

Для демонстрації кожної групи подано офіційну інформацію про неї (на кшталт енциклопедичної статті), де зазначається, коли угруповання виникло/сформувалося, хто до нього входив (часом подано варіації, пов’язані з тим, що різні дослідники й поети бачили склад групи по-різному), які цілі ця група ставила або які настрої переважали у творчості поетів, також штрихами зазначено внесок цього угруповання в українську поезію. Після офіційної інформації подано бібліографічний перелік статей або книжок про групу. Хоч упорядник у „Передньому слові“ й зазначає, що в бібліографічний перелік увійшли не всі статті, а тільки найцікавіші, однак із переліку в кілька десятків пунктів розумієш, що таки багато з них були цікавими.

Після „офіційної інформації“ читач може перейти, сказати б, до суб’єктиву – антологія містить статті про кожну групу (або про окремих поетів групи), відібрані з літературознавчих журналів, авторських архівів, зі збірок поетів. Характерно, що є і статті стилю, що тяжіє до наукового (на кшталт статей Володимира Моренця), й есе, написані поетами „поезією в прозі“ (таким, наприклад, є есей Олега Лишеги „Adamo et Diana“).

Для любителів самої поезії, а не її критики, навіть і схвальної, усе це був лише вступ. Після нього читач може перейти до віршів поетів (перед цим, звісно ж, іще характеристики самих поетів, де так само подано офіційну інформацію про них). Можливо, комусь здасться, що в антології небагато віршів кожного поета. Втім, їх цілком достатньо, щоби читач зрозумів, чи подобається йому поезія цього автора і чи надалі він шукатиме його збірки.

Трапляється, що наведено не тільки вірші, а й есе поетів про своїх попередників: Віктор Кордун писав про Федеріко Ґарсія Лорку („Федеріко Ґарсія Лорка здалеку“), Костянтин Москалець – про Грицька Чубая („П’ять медитацій на ,Плач Єремії‘“),Юрій Андрухович – про Томаса Стернза Еліота („Слово всередині світу“) і про Богдана-Ігоря Антонича („Антонич: серцевина екзотики“), Віктор Неборак – про Володимира Свідзинського („Смерть і вічність у поезії Володимира Свідзинського“)і про Євгена Плужника („Світ, народжений без пострілів“). Закрадається думка, що у книзі про українські літературні течії й школи другої половини ХХ століття упорядник прагнув згадати також про деяких модерних і не лише українських поетів. А може, виходячи з принципу „слова Петра про Павла більше скажуть про Петра, ніж про Павла“, читачеві надано можливість зрозуміти поета глибше, не тільки з його віршів. Таким чином, антологія демонструє як рівень української поезії, так і рівень української критики.

Чому нині така книжка має бути цікавою? По-перше, ці вірші просто приємно читати – така поезія залишається молодою і прекрасною. По-друге, цікаво простежити тенденції і настрої тогочасся (а період чотирьох десятиліть, який охоплює антологія, є досить тривалим, і стає очевидним, що поети з різницею навіть у півпокоління різняться своїми вподобаннями, цілями, світоглядом). Крім того, як зазначає Василь Габор у „Передньому слові“, ці групи можуть бути цікавими не самі по собі, а тому, що з них вийшли талановиті й самобутні.

В есе „Воскресіння чаю“ Костянтин Москалець пояснює, як поетів групи „ДАК“ (Бахмацька школа) об’єднував дух чайного ритуалу, і наводить суттєву деталь: „Використану заварку ДАК ніколи не викидає до смітника. Її витрушують на квітник. Використана свята трава повертається в землю. Вона дуже добре підживлює квіти. Цей мертвий чай воскресає в палахкотінні троянд і білосніжній чистоті хризантем“ (c. 199). Якщо шукати метафоричного визначення ролі поезії попередніх десятиліть, то кращих слів годі знайти.

Bідданим читачам.