На конкретний роман Анатолія Дністрового «Пацики» вже маємо конкретну рецензію Соні Мармеладової (якась чергова волонтерка києво-могилянської школи заховалася за ім’ям героїні Достоєвського «Злочин і кара») під не менш конкретною назвою «Польові дослідження тернопільських пациків» (Кур’єр Кривбасу. – Липень 2005. – № 188. – С. 191–193). Не дивлячись на мою іронію щодо псевдоніма, рецензія добра, і в окремих оцінках, і в загальному висновку я погоджуюся з нею. Тому й дозволю собі деякі моменти зацитувати:

1. Роман «Пацики» – чергова косметично оброблена автобіографія.
Чергова, адже було вже написано і «Не думай про червоне» Пиркало, і «Колекцію пристрастей, або Пригоди молодої українки» Сняданко, і «Фройд би плакав» Карпи, і «Депеш Мод» Жадана. До цього ряду я міг би ще додати «Клясу» Вольвача.

2. Наратор же «Пациків» – 17-річний петеушник Толік, і право голосу в романі має ліше він (…). «Пацики» – то суцільний монолог.

Маємо також вдалі порівняння цього роману з однотипними творами сучасної літератури. Авторитетним тлом для рецензента виступає «Сталінка» Ульяненка, якому «Пацики», звичайно ж, поступаються і в задумі, і у втіленні.

На тлі згаданої рецензії коментарі Ростислава Семківа і Василя Герасим’юка про роман видаються надто компліментарними, особливо рекламний пафос останнього «“Пацики” Дністрового – це найкраща українська проза початку нового століття, роман рівня “Генерала піщаних кар’єрів”». Треба ще уточнити автор згаданого твору – Жоржі Амаду.

Дністрового, як автора поетичних і прозових текстів, люблю читати. Це один з небагатьох сучасних авторів, який свідомо себе зробив: вперто, настирливо, деколи агресивно. Звичайно, що я говорю у плані позитивному. Не приймаю в ньому прихованої зневаги до тих, які мають інший досвід входження в літературу, аніж його. Дністровий, як потенційний автор, та чого там, – письменник, назавжди залишиться в душі тернопільським пациком з його глибокою зневагою до хилих інтелігентиків. Мій, дещо категоричний, висновок базується тільки на романі. Бо якщо роман автобіографічний, а в цьому сумнівів немає, якщо герой виліплений, скопійований з потенційного автора, тоді легкого і швидкого переродження його душі годі очікувати.

Мій висновок тим більш парадоксальний, що сам роман я прочитав швидко і з певним задоволенням від процесу читання. Роман написаний легко, на одному подиху. Можливо, монологічна форма сприяє цьому. Картини життя міської пацанви початку 90-х (події роману відбуваються весною – восени 1990 року у провінційному обласному західноукраїнському містечку Тернополі) відтворені з фотографічною точністю. Аж заздрісно трохи, яка блискуча пам’ять у Дністрового – тримати в голові десятки імен, до найменших подробиць змалювати ситуації, в які потрапляють його герої, той негативний відсвіт петеушного навчання – все це змальовано у романі (чи можливо, краще вже визначити жанр як «щоденникова проза») бездоганно. Це підлітки, повз яких пройшла, не зачепивши, хвиля національного відродження. Глухий відголос – трагічна доля Борі Гебельса, який брав участь у жовтневому студентському голодуванні в Києві й помер від виснаження. Але роман присвячений не йому: «Присвячується пам’яті Круглого (Вови Ягупи)», – так записує автор, закінчуючи свою розповідь про «щасливу юність». Виглядає на те, що прототипом Круглого в романі виступає Юрко Пиж, якого вбили за нез’ясованих обставин під час глупої війни між підлітковими бандами Тернополя, справжню характеристику котрим дає Боря Гебельс: «А шо, краще, як ви, нічого не робити, тільки повзати? Ви ж живете, як дауни, які збираються в зграї… І шо ви хочете комусь доказати, що? Почекай! Не перебивай! Ти мені скажи, що кожен із вас окремо собою являє? Мовчиш? Нуль, – складає він пальці у вигляді кола, – повний нуль. Вам навіть насрати на те, що зараз відбувається» [199].

Що є в головного героя цієї «героїчної поеми» – глибоко приховане самолюбство? Йому нікого не шкода – ні матері, ні вітчима. Останньому він докоряє за часті випивки, і провокує бійки з ним. Одна з таких бійок закінчується тим, що Толік проштрикнув вітчима ножем. Але вся проблема в тому, що Толік нічим не кращий за вітчима. Той, бодай, любить і трохи боїться його матері. Толік не любить нікого (крім себе, звичайно). Його історія зустрічей з Ляною, попри всі спроби надати їй – історії – деякого романтичного відтінку a la Ромео і Джульєтта, де останній відводиться роль зрадниці, є звичайною історією набування сексуального досвіду самозакоханим і жорстоким підлітком. І в цьому сенсі поведінка і вчинки проститутки Ірусі є чеснішими за всі псевдо міркування Толіка. Тут би авторові подивитися, як тема сексуальних стосунків чоловіка і жінки розкрита у книзі прози Олега Солов’я «Танок, який виконують усі дівчата» (2005) з його домінуванням драматичного у цих взаєминах. У Солов’я маємо яскраві постаті героїнь, повагу до них, не дивлячись на статус, який вони займають у суспільстві. У Дністрового ж дівчата – гумові ляльки, які тільки й годяться для «школи молодого бійця».

І нарешті про мораль. Кожна байка повинна мати мораль. З якою метою все це написано? Смакування бурхливої юності з її постійними випивками ( тут підходить «нажираловки»), траханням (як собачки по під’їздах і підвалах), матюками (ось де матеріал для пані Лесі Ставицької з її вивченням жаргонної лексики), абсурдними бійками, грабуваннями?.. Важко сказати. А може, автор, захопившись спогадами, забув, для чого все це він нагадав. Чи у самій історії захований Вертерівський висновок (автор боїться видатися романтиком?): «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом»?! На жаль, тернопільські (та й інші) пацики цього роману не прочитають. Вони і далі існуватимуть на межі реальної жорстокості й нереальної туги за незвіданим, яка і зробила з тернопільського пацика Толіка письменника і філософа Анатолія Дністрового, що, до речі, треба вважати не закономірністю, а Долею…

Босяцька сага Анатолія Дністрового.