Критики вже звертали увагу на те, що роман Анатолія Дністрового “Місто уповільненої дії”, який побачив світ нещодавно в резонансній серії “Exceptis excepiendis” видавництва “Факт”, виглядає в контексті нашого письменства текстом значною мірою піонерським. Принаймні стосовно теми підліткової злочинности, досі, як це не парадоксально, у нас не оприявленої. Щоправда, справедливости ради слід пригадати, що проблиски теми дитячої та підліткової жорстокости таки фраґментарно випливали, бодай у знаменитих “Люборацьких” Анатолія Свидницького, у “бурсацьких” розділах художніх спогадів Сергія Єфремова чи оповіданнях Івана Франка та Володимира Винниченка. А якщо й далі “промацувати” літпроцес, можна згадати ще зо два десятки подібних побіжних тематичних доторків, від “Вуркаганів” Івана Микитенка до повістей Степана Процюка чи Юрка Покальчука. Проте від жорстокости до злочинности добрячий шмат “дороги”, а століття двадцяте акселерувало на цих теренах настільки, що й клясичний український “злочинець” Чіпка Варениченко, навіть якби в підлітковому віці лишився, уявляється мало не янголом.

Закидаю це не авторові, а критикам, котрі, не добачивши доморощених паралелей, чомусь бояться “скочити вище голови”: говорити про тематичну піонерськість Дністрового можливо лише в тому сенсі, що він спробував крізь призму західної контркультури відобразити оприявлені в нашій дійсності речі, нашою відсутністю контркультури проіґноровані. Адже найближчих “попередників” “Міста уповільненої дії” на “Петрівці” знайти неважко: “Місто і пси” Маріо Варґаса Льоси, де в жорстокому світі “майбутніх військовиків” виокремлюються психологічна пара Письменник – Яґуар (порівняйте у Дністрового психологічну пару образів Професор – Тюля); а ще – “Володар мух” Ґолдінґа, “Смерть у кредит” Селіна, “Останній поворот на Бруклін” Селбі, “Біллі Бадґейн” Докторроу, “Механічний апельсин” Берджеса, “Поштамт” Буковскі, оповідання Віана… Сам Дністровий в інтерв’ю, опублікованому в травневому числі “Книжкового огляду”, зізнається в своєму захопленні Селіном і Жене (“не лише як авторами, а й як людьми”), а ще вказує на фільм “Скіни” з Расселом Кроу – про австралійських неонацистів – який так само починається з жорстокости, й це задає фільмові відповідний ритм (“Місто…” починається зі сцени приховування трупа).

Попри згадані й незгадані паралелі, значною мірою підказані самим автором, я далекий від думки, що “Місто уповільненої дії” – це роман-запозичення. Аж ніяк! Просто спирання на досвід літературний слід означити так само, як і на досвід фактографічний. І тут доходимо до ще одного зрізу піонерськости Дністрового – привнесення в текст нештучного сленґу, котрий побутує в мові реальних “проблемних” підлітків, а не вигаданий украй далекими від цього середовища укладачами словників. Гадаю, що з часом на матеріалі цього роману писатимуться дисертації – тим паче, що йдеться не лише про елементарне калькування з англійської (шєт) чи російської (сцикуха), а й про цілу низку лексем, вибудуваних за законами українського словотвору (бодай ті ж пацики).

Проникнення в середовище на рівні сюжету й мови, розвиток теми “олюднення” героя, вивільнення з тенет “вузьколобости” – все це належить до беззаперечних плюсів “Міста уповільненої дії”. Одначе, при всіх своїх плюсах, повномасштабною літературною подією цей цілком добротний текст стати те міг, і ось чому: осмислення середовища тут відбувається зовні, а не зсередини, як у згадуваних Селіна чи Жене – хай навіть це “зовні”, в авторовому приватному випадку, насправді є “з постсередини”. Переконатися в цьому елементарно: бо ж сленґом написаний не роман, а лише діалоги декотрих персонажів; мова ж самого тексту – грамотна українська літературна, з декотрими більшою чи меншою мірою посутніми вкрапленнями.

Контркультура – це породження контрсередовища, котре дозріло до художнього самовираження; наше ж контрсередовище до цього ще не дозріло. Прозаїк Дністровий безперечно не належить контркультурі, але власне культурі, котра з висоти свого досвіду і з глибини своєї кризи прагне спізнати (інтеґрувати в себе, поживитися від… – як кому ближче) інші досвіди, самопорівнятися з іншими кризами. Цю функцію роман “Місто уповільненої дії” виконав, як на мене, блискуче. А от функції “самовираження зсередини” він на себе й не перебирав – це ймовірність майбутнього, і бандерлоги з пациками мусять створити її самі або зникнути з лиця землі. Така жорстока логіка літератури.

Пацики і ймовірність майбутнього.