Якось в одній приватній розмові, коли особливо згущувалися хмари над долею Шевченківської премії, почув з вуст дуже впливового члена комітету з її присудження таку думку: "Премію ще треба присудити поетові Василеві Герасим'юку, а тоді вже можна "ховати" її в архівах і засновувати нову." Не відаю, чому великий метр нашої літератури збайдужів до найвищої державної нагороди, та чому так поважно сказав про свого молодшого колєґу, достеменно знаю. Бо з творчістю Герасим'юка справді варто пов'язувати певну етапність у нашій літературі.

І ось цього року навдивовижу одноголосно Національна премія України імені Тараса Шевченка була присуджена саме йому за книжку поезій "Поет у повітрі" /Львів, видавництво "Кальварія", 2002/. Швидше за все, Василь не буде її останнім лавреатом. І це добре, бо поки що ми навчилися тільки руйнувати, а для будівництва руки не виросли. Та те, що в його особі ми маємо унікальний приклад того, що на державному рівні поціновано справді знаковий, як нині модно казати, талант, тут заперечити ніхто не зможе. Більше того, впевнений, у майбутньому наша поезія повинна піти саме його шляхом, відкинувши "сповадальництво шістдесятників", інші гостинці поступу, що спроможні завести наше красне письменство хіба що на простори Евразії, ніж на світові гони. Про це вже говорять і в столиці, і на периферії. Отже, навіть якщо цього комусь буде дуже не бажатися, все одно творчий рівень Василя Герасим'юка змушуватиме до певних переорієнтацій.
А позаминулий тиждень у Чернівцях, крім усіх політичних зсувів, проходив ще й під егідою нового Шевченківського лавреата. Він прибув до нас на запрошення кінотеатру "Чернівці" та клубу "Співрозмовник", що діє при ньому. Було закуплено чимало книг у видавництва, які з автографом автора отримували щасливі володарі виграшних квитків. Поет і кіносценарист, відомий радіокоментатор поповнив когорту славних гостей нашого міста, серед яких - Микола Вінграновський та академік Іван Дзюба, ще багато інших, які своїми відвідинами буковинської столиці прагнули хоч трохи розворушити духовне затишшя провінції, куди з різних столиць за великі гроші залітають хіба що естрадники.
Василь Герасим'юк привіз кінострічку про визвольні змагання в Західній Україні після другої світової війни "Коли ми вмирали , нам дзвони не грали", сценарій до якої написав у співавторстві з Василем Портяком. І хоч фільм уже демонструвався у нашому місті, та присутність цьогорічного Шевченківського лавреата під час його демонстрації викликала чималий інтерес серед інтеліґенції, студентської та учнівської молоді. Маємо справу з першим українським кінотвором на цю тему. Знятий на кіностудії "Галфільм" з ініціативи та фінансової підтримки тодішнього керівника Львівської області В'ячеслава Чорновола, він ще не встиг посісти гідне місце у нашому мистецтві. Бо на перших роках побудови незалежної держави ми більше думали тільки про героїзм вояків УПА. А стрічка більше заакцентувала нашу увагу на трагедійних моментах історії, на осмисленні наших поразок. Вона стала своєрідним продовженням уже в інших умовах Миколайчукового "поетичного кіно". Для чернівчан вона небайдужа ще й тому, що окремі її епізоди знімалися на окраїнах нашого міста. І саме незабутній Іван Миколайчук, про якого багато згадував у своїх виступах Василь Герасим'юк, ще в радянському кінофільмі "Білий птах з чорною ознакою" започатковував, як тоді казали, бандерівську тему. Тільки високі нагороди стрічки на московському кінофестивалі вберегли його творців від переслідувань тоталітарного режиму. Щоправда, навіть світове визнання Миколайчука не змогло захистити його від гонінь і переслідувань.
Та часи змінюються. Здавалося б, нині ввімкнено зелене світло на всіх маґістральних трасах для творчого осмислення не такого вже й далекого минулого, коли постала Українська Повстанська Армія. Та особливого рвіння на цьому керунку не спостерігається. Десь на заваді стоять наші вічні фінансові проблеми, які виринають, як тільки мова заходить про твори такого характеру, а не якусь дешеву просторікувату попсу, подекуди заважає поверховість тих, хто береться за складні теми. Та приїзд Герасим'юка до Чернівців засвідчив небайдужість загалу до тем, які ще вчора були за сімома замками.
Нині багато мовиться і написано про творчість В.Герасим'юка, його походження, коріння. Нового тут важко щось сказати, та прагнути потрібно. Василя зараховують до того покоління, яке почало свідомо жити в найтемніші часи застою минулого століття. Тоді нам доводилося закінчувати радянські школи і вступати до не менш радянських вузів. А коли за плечима у твоїх батьків - ув'язнення за тодішньою 58-ою статтею /зрада батьківщині/ чи виселка в Караганду, де й познайомилися його батьки, у яких в родині були провідники січових стрільців й УПА, і де він народився, то вирішувати будь-яку життєву проблему було надзвичайно важко. Та вступивши таки на філологічний факультет Київського університету, закінчивши його, Герасим'юк, тоді вже знаний і дуже перспективний поет, влаштовується на роботу у видавництво "Молодь". У книзі "Поет у повітрі" є дуже точний образ про те, що в ті часи зоставалося поетам: "Поет у повітрі, в якому зник дзвін, завжди нагадує наймлену плакальницю, що голосить, сумлінно перераховуючи заслуги покійника…". Та до Василевої честі, він ніколи, навіть в найтяжчі застої, не "перераховував заслуги" тоді ще в далекій песпективі покійного комуністичного режиму. Бо всі його збірки, починаючи з першої - "Смереки" і закінчуючи найновішою - "Була така земля" вибраного, що вийшла днями у київському видавництві "Факт", верстку якої мені довелось бачити, відчайдушно приурочені чи не єдиній темі - збереження само-я у часовому багатовимірі. Ця тема надзвичайно поліфонічна і багатовимірна. Якщо в дебютній збірці Герасим'юка більше вабило, як донести до читача душевні болі свого покоління в умовах жорстокої цензури, тому й вдавався до метафористики, то в "Поетові у повітрі " він прагне, як сам стверджує в одному з інтерв'ю, "зростити текст з реальністю", досліджує " гуцульський симбіоз язичництва і християнства ". Без перебільшення, жодна з попередніх лавреатських постатей не викликала такого широкого зацікавленого інтересу. Тому журналісти і письменники глибоко і всебічно вивчали її. Та мимоволі доходиш ще й іншого висновку: значна кількість теперішньої періодики працює на догоду масовому читачеві, тож якщо він зацікавився Гераси-м'юковою поезією - з цього читача ще щось буде.
Нині, як відомо, поезія не збирає стадіони, як у шістдесяті. Герасим'юкова творчість у Чернівцях зібрала більше тисячі людей в кінотеатрі "Чернівці" та палаці медакадемії "Академічний". Зібрала, зауважте, як підкреслив директор кінотеатру Василь Кузьмін, не підготовлену і зацікавлену публіку, яка знана для виступаючого в обличчя, а людей, які зацікавилися почутим і, можливо, багато чого пронесуть крізь життя. Ми ще (здебільшого), уникаємо такої аудиторії, не знаємо, про що їй говорити, тому й торочимо банальні прописні істини і після цього дивуємося, чому наші діти такі обмежені, зациклені на комп'ютерах та американських бойовиках. Василь не побоявся в такій аудиторії прочитати свої складні й багатовимірні поезії, причому з книжок, виданих у радянські часи. Бо й там уже проступала тема визвольних боїв, нехай не так оголено, як зараз, але й не завуальовано до невпізнанності. Пригадую, як він радів під час минулорічної зустрічі в Чернівецькому університеті, коли прочитав декілька дуже непростих поем і студенство його сприйняло. Знайти нині вдячного слухача і читача - непросто, не йдучи на повідку у нього, а ненав'язливо змушуючи його рости до твого рівня. Не помилюся, коли скажу, що рости до Герасим'юкового рівня масовій аудиторії ще треба довго й наполегливо. Та відкладати цей процес до довгої шухляди теж не варто. Бо тоді можна ніколи не дорости.
Що ж таке за якище "поетове повітря", в якому зник дзвін і вирубали праліси в Карпатах, замалювали серце Ісуса Христа, і в якому спершу задихався і його дід, і він сам у Караганді, і задихнеться Бог ? Це не просто якісь застої тоталітаризму чи озони нашої безкровної незалежності, це - щось значно більше і глибше, чим наскрізь просякнута його книжка, в якій дія розпочинається вранці на святого Юра і закінчується ввечері того ж дня, де охоплено всевидячим поетовим оком незбагненний опришківський рух і подвижницькі визвольні змагання наших дідів і батьків, де в один ряд поставлено біблійну Єзавель з простою смертною гуцулкою, яка народжує дочку на плавучому єнісейському плоту і вповиває її у свою сорочку, а сама у "брезентових ризах" сходить на берег; трагедія приреченого покоління у "Київській повісті", яке нагадує авторові загнаного закривавленого вовка на лубковому настінному килимку; це, врешті-решт, смерека - "дерево смерти", але "до древа життя сам себе я прибив. До древа того, в якому я жив. І жити не годен. І вмерти не годен"…
У передмові до Герасим'юкового вибраного Іван Дзюба називає його аристократичним поетом. І з цим важко не погодитися. Водночас хочеться додати, щоби не позбавляти його рук топора і гвера, бо сам же й зголошується:
Вмер Могур. Взяв з собою
мій словник,
в якому він - останній із музик,
а перша - Дзвінка, перший
там - розбійник.
В одному з номерів журналу "Кур'єр Кривбасу" вичитав навіть про богоборство Герасим'юка. Та це, швидше, не надто заглиблене осмислення написаного Василем, ніж вивірена сентенція. Бо пошуки в цьому напрямі навпаки приведуть до тісного зв'язку його творів із Старим і Новим Завітами. Якщо й існують якісь суперечки з Творцем, то, швидше, з того приводу, що не надто досконалим є усе створене ним. Тому й доводиться поетові витворювати свої світи, де трішки затишніше, ніж у повітрі Творця. Бо й сам Василь зізнається, за що йому, себто Торцеві, вдячний, "що промислу не збагнув". Справді-бо, той, хто збагнув істинність свого земного покликання, гідний тільки того, щоб одійти в інші світи. Герасим'юк продовжує шукати. Ми говорили з ним про нову книжку поезій "Суха різьба" /у нинішній збірці є тільки декілька мініатюр з однойменного циклу /. Коли ж завітали до відомого різьбяра Ярослава Пасічанського переглянути роботу, яка подарована Папі Римському Павлові ІІ, Василь захопився тарелем "Аркан", де замість традиційної геометричної орнаменталістики використано чоловічі постаті, які танцюють аркан, і запропонував використати репродукцію у майбутній книзі. Ще у нього готова збірка, повністю присвячена героям УПА. І це вселило у нас впевненість, що теперішня зустріч - не остання. Бо до Чернівців з новими збірками він їде особливо охоче. Тим паче, що нова зустріч принесла йому чимало несподіваних приємних сюрпризів, починаючи з того, що представляли його як відомі науковці університету, зокрема, професор Надія Бабич, так і молоді - кандидат філологічних наук Світлана Кирилюк, радіожурналіст, історик Тарас Лазарук, і закінчуючи подарунками, які в нашому місті дістаються тільки президентові України і найбільшим знаменитостям

ПОВІТРЯ СУВЕРЕННОГО ПОЕТА.