Поетична книжка «Ран» – про людину на вежі, людину-поета. Вона має пізнати через тишу Бога, повернути йому його сутність, повернути сутність самій поезії, пізнавши перед цим своє тіло через його умирання. Але в процесі таких світоглядних мандрів не втратити поверхні під ногами і не згоріти на вежі живцем.

1. Вежа
Є думка, зокрема, Мартіна Гайдеггера, що поет – це голос істини, яка через нього промовляє до людей. Поет перебуває посередині між небом і землею, а тому він ніколи не омине вежі – осі між двома стихіями, – а звідти відкриваються неймовірні краєвиди, широкі простори, з’являється непереборне відчуття висоти, вищості й самотності.

Вірші Ірини Шувалової видаються мені доглибно, навіть програмово зацикленими на суб’єктові лірики, який дозволяє собі бути максимально відвертим і осібним, одновекторним і егоцентричним, його поезія – це клуб, у який може ввійти не кожен, і де кожен – небажаний гість.

За умов, що поезія виконує світотворчу функцію, вона не може бути забавкою, бо називає буття і сутність. Вона також є самодостатньою і непокірною, а тому жорстоко платить тим, хто її якимось чином намагається підкорити. Один поет іменував її Медеєю, яка вбиває своїх дітей, інший називав мстивою жінкою, яка обмежує навіть у повітрі.

Саме тому в несподіваний момент на вежі може статися пожежа або обвал – як у Вавилоні. Як на мене, Ірина Шувалова це усвідомлює, а тому знає, що буде мить, коли та «щедро насипле / по дрібці солі / у кожну / … підставлену / ранку».

2. Тиша
Поняття тиші нерозривно пов’язане з поняттям Бога. Бог, власне, і є тим, хто назвав тишу тишею: мовлення Господа, що є водночас і означником творення світу, і започаткування часу, відмежувало первісну тишу, назвало її.

Отож Бог стоїть і над мовленням, і над тишею. Колись він постійно розмовляв із людиною – з Авраамом, з Ноєм, з Августином… Проте після події «смерті Бога» первісне розуміння тиші актуалізувалося: вона не тільки виконує деконструктивну щодо мовленнєвого акту функцію, а й постійно супроводжує і «чує» його. Богові тепер належить тиша, адже питання про його присутність у акті мовлення наразі забуте.

Загалом книжку можна назвати мандрами задля виправдання Бога.

Спочатку у книжці постає Бог, позбавлений імені («бога іменувати / нащо / його долонею / можна стерти». Міфологічне мислення ґрунтується на тому, що знаючи ім’я, ми можемо володіти сутністю його власника. Це екзистенційна криза, коли треба доводити, що ти існуєш, навіть якщо ти Бог. Відсутність Господа з часом стає помітною «через які мости / ходити нам у небо?». Саме тому автор повинен повернути Богові його ім’я: «коли ти ітимеш на небо (ти бог а я жінка) / всі янголи пошепки в мене питатимуть: / хто це?». І в цьому моменті творчість Шувалової перевиконує той проект, коли митець досягає ефекту прямування думки до концепту задля повернення Богові думки. Вона переступає цей момент, намагаючись повернути Богові його сутність. Але найперше, що потрібно, – це позбутися двійників, симулякрів, клонів: «прокажи мені, господи, справжнє ім’я мого бога. / покажи мені, господи, справжнє лише мого страху».

Власне, цей передостанній акт репрезентації авторського сумніву, що, водночас, може бути кульмінацією книжки, коли поетичне «я» залишається наодинці з самим собою й усвідомлює можливу непотрібність свого шляху, наштовхує нас на питання, чи вартує Бог того, щоб його рятувати. Проте в останньому тексті книжки Господь повертається на своє місце – місце того, хто говорить: «він по воді нам вилами напише / що не потонуть наші чорні баржі / що нам ще рано вчити мову риб».

Закінчення залишається відкритим: слова Бога – напис вилами по воді. Але зважаючи, що на найвищому рівні тіла, за Іриною Шуваловою, знаходиться тиша, можемо припустити, що саме така поведінка може повернути Богові ім’я: ситуація рівності й залежності від людини, насамперед, митця.

Останній вірш книжки, де «господь стоїть на варті наших зречень», означує, що проект виправдання Бога завершено. Бог хоче, щоб ми його зрікалися, адже тільки так можна узгодити факт його присутності з наявністю світового зла, тільки пізнавши зримість розбіжності. Для цього й існує тиша – щоб пізнати відмінність із розмовою.

3. Тіло
Текст перестає бути вікном у світ. У мене таке враження, що тексти Ірини Шувалової – це вікно у неї саму, у її тіло.

Дуже точно підмічають, називаючи цю поезію хтивою. Вона часто перверзійна, проте межу непристойності авторка не переступає, її естетика тонка й прозора.

У цих текстах дивним чином поєднуються речі різних класів: стихії, органи тіла, рослини і тварини, боги. Подекуди Шувалова вживає невиправдано багато образів, тексти стають надміру концентрованими.

Відбувається вписування в тіло / чи вписування тіла у речі різних категорій. Із нього «тікають червоні лисиці», всередині – «бджоли пухнасті і теплі», а суцвіття шипшини становлять собою «солодкі криваві вузли». Якщо у тексті нас кудись веде нитка червоного кольору, то не майте сумніву: вона точно виявиться веною ліричного героя, точно приведе до «стиглої скривавленої сливи серця».

Крайні вияви пристрасті, що виходять поза межі тіла: органи перестають виконувати прийняті функції, вони починають поєднуватися з іншими суб’єктами: птахами, ріками, вежами, тишею, що неодмінно веде до єдності всіх речей, де кожна з них однаково причетна до чогось єдиного.

Це – поезія боротьби води з повітрям, вогню з осінню, пташки з людиною. Це – жертва тіла, препарування задля вивчення його спроможностей.

Це не поезія смерті, а поезія умирання, а подекуди – поезія вбивства.

Такою, очевидно, для автора є плата за поезію, плата за те, щоб сказати «щось більше, ніж маєш сказати».

Орфей
Після того, як Орфей був розірваний на шматки через свою тугу за Еврідікою, Діоніс перетворив вакханок-убивць на дубів, а фракійські чоловіки татуювали своїх жінок. Голову і ліру Орфея музи похоронили на Лесбосі – острові, що є символом ліричної поезії.

У тексті Шувалової «Орфей І» ми бачимо чоловіка, якому зраджує дружина. І він нічого не може зробити з цим. Голос авторки нагадує голос гомерівської богині, яка підбурює смертних на дію. Вона питає Орфея, чи не відчуватиме він огиду до тієї, яка уподібнилася повії, а його самого називає «бардиком». Зрештою, його подорож до царства мертвих – це намагання вивести кохану із сутіні розпусти.

Чи не є книжка «Ран» намаганням поета вивести поезію зі стану завульгаризованості й позерства?

У текстах вчувається ностальгія за втраченою естетикою, зокрема, класичною грецькою, римською чи неокласичною ранньомодерною. Ця туга виливається у аристократію форми (авторка оперує переважно римованим і ритмізованим віршем, чітко сконструйованим, симетричним), а також помічаємо прозору сучасність і жвавість описуваних образів і сюжетів із минулого (хоча говорити про минуле чи взагалі будь-яку можливість історії у цих текстах буде не зовсім коректно). За умови, коли світ сприймається тільки тут і зараз, дискретно і відірвано від минулого й майбутнього, міфологічний герой має ожити поза часом і поза можливістю минулого. Так і роблять «Ефеби» Шувалової – вічно молоді, але сповнені якоїсь майже непоясненної туги.

Вони – а також і сама Шувалова, – як казав один поет-горянин: «не під небом смертні, не на землі, не в постелі своїй, не в труні, не в землі з червами, не в золі, смертні в музиці, яка – ні».

«Ран»: так виглядає остання можливість поета виправдатися перед поезією.

Ран: останнє виправдання.