«Прибула непомітно весна в наше місто.
Зустрічали її магістралі у бруді,
Будівництва – пучками сталевого пруття,
А дерева примірили з бруньок намисто».

З творчістю Антоніни Спірідончевої я знайома вже кілька років - завдяки її публікаціям у мережі Інтернет. І от настала черга з віртуального стану переходити у реальний. За цей час творчого зростання голос поетеси став твердішим, більш упевненим. Так має бути. Спілкування з читачами, нехай і заочне, завжди спонукає до нових пошуків – вдалої рими, слова, образу. А тепер нехай побачить світ збірка віршів – і відбудеться побачення наяву…

Поезії Антоніни – двомовні. Іде сповідь серця одразу і українською, і російською. Вбачаю у цьому, висловлюючись по-сучасному, лише позитив. Бо не може одна мова заважати іншій. То – як два крила у птаха. Знаю, про що кажу, бо й сама віршую у такий самий спосіб. Справжнього поета (і справжнього читача) такий підхід тільки збагачує у розумінні пізнання світу й себе. «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина», - твердять класики. Отже, про самі вірші…

Вони напрочуд легкі, прозорі, мелодійні. В них пульсує Думка, живе Образ. Дуже часто природа стає одухотвореною саме завдяки цим поезіям:

«В твоїх очах іскряться очі зір
І небо чистими сльозами плаче.
В них стелиться туман холодних гір
І б’є щосили джерело гаряче».

«Загулявшей весне надоело искать приключений,
Надоело, расслабившись, нежиться в мягкой траве.
Так устала она от весенне-гламурных течений,
А возлюбленный ветер, забывшись, гулял в синеве…»

Недаремно Антоніна так назвала свою поетичну збірку – «Весна-поетеса». Відчувається, що лірична героїня поетеси ототожнює себе з цією порою року, надихається чудовими весняними краєвидами, дослухаючись до власного серця. А воно завжди правду знає. Завжди. Варто лише прислухатися:

«Бувай, лети у своє небо.
Мене чекає власна доля,
Мені птахів, як ти, не треба,
Бо небо – інша є неволя.

Чітка моральна позиція, здатність розрізнити «чорне» й «біле» – ще одна приваблива риса поезії Антоніни Спірідончевої. У наш час подвійних стандартів, невизначеності у стосунках чоловіка і жінки, шаленої руйнації кордонів дозволеного і недозволеного, ці рядки – мов ковток чистого повітря. Нехай читають цю книжку молоді та юні, нехай знаходять свої «перлинки» Краси, Порядності, Честі й Розуму:

«Під яким живемо маринадом?
Консерванти «щоденно-буденне»
Трохи змінюють смак. А ми раді
І у щасті сімейному певні».

«Ты видел где-нибудь влюбленные снега?
А слышал, чтобы дождь стучал о чувствах,
Чтоб о любви стонали холода
И песни пели отпечатки грусти?»

І от я повертаюся знов і знов до коротеньких віршів, смакую їх – мов коштовний напій, і не можу не радіти новому Талантові. Серед життєвих штормів, серед сірості й метушні розквітла тендітна квіточка – поетичний дар Антоніни.

Ця непорушна віра у добро і є секретом, внутрішнім стрижнем Антоніниних віршів:

«Жизнь прекрасна в свои пять утра,
Когда летнее солнце проснулось,
Разлилось на вес мир, улыбнулось,
Засияло лучами добра».

І поетеса живе саме так, ані на крок не відступаючи від власного життєвого кредо:

«Не боятися пити до дна,
Та й із часом кохання не меркне.
Добрі творить Всевишній дива:
Поки п’єш, чаша та невичерпна».

Наостанок хотілося б побажати авторці нової поетичної збірки подальших творчих злетів. Майбутніх прозрінь. Радісних відкриттів. Щасти тобі, Антоніно, у наш нелегкий час загальної зневіри й збайдужіння. Ти прийшла у цей світ, аби змінити його, бодай найменшу частку, на краще. Вірою у Добро він буде врятований!

«Там солнце сандали обуло,
Гуляет. А в спящей квартире
Проснувшийся мир слышен гулом
Разбуженных автомобилей».

«А можливо, роки – то є хмари, що небо відкрили?
Враз повинна звільнитись прозора небесная синь.
А ти - сонцем осяяний птах, що, розправивши крила,
Так натхненно кружляєш у небі нової весни».

Вікторія Івченко (поезія і публіцистика, м.Київ).

Пульсує Думка, живе Образ....