Ще за життя його називали чарівником репортажу, Геродотом нашого часу, голосом третього світу, репортером століття...

Нещодавно до рук потрапила книжечка, упорядкована відомою польською журналісткою Ганною Кралль. Називається вона "Автопротрет репортера".
Якщо чесно, не мала наміру щось купляти того дня, і, як зазвичай, зайшла в книгарню чисто з профілактичною метою. Проте взявши до рук і перегорнувши кілька сторінок, зрозуміла, що тепер в мене ніхто її не забере.
І взагалі, ця тоненька книжечка в м'якій палітурці мала би стати основним підручником, програмою-мінімум, без прочитання якої, журналісти-першокурсники просто не допускалася б до сесії!
Це так, до слова.

І йдеться в цій чудо-книжечці саме про нього. Про гуру. Про автора "Імперії" і багатьох інших, на жаль, не перекладених моєю мовою книг, але заради яких я колись все-таки вивчу польську.
Їм'я його Ришард. Ришард Капусцінський.

Усе почалося з Пінська, де 1932 року в сім’ї вчителів народився Ришард. Це місто, яке в той час належало до міжвоєнної Польщі, стало не просто місцем народження, а заданістю, що визначила його унікальне життя, оскільки першою його серйозною подорожжю була еміграція в семирічному віці, після чого він не міг довго засиджуватися на одному місці.
Він був репортером-екзотикою, їздив туди, куди не їхав більше ніхто. Роками жив у Індії, Африці, Пакистані. Його разом з Ернестом Хемінгвеєм та Габріелем Гарсіа Маркесом вважають представником «нової журналістики», яка описує факти засобами красного письменства. Капусцінському дуже імпонувала французька школа «Анналів», вона репрезентувала спосіб мислення, суть якого полягав у відтворенні цілісного образу з деталей і видобуванні з історії тривалих, незмінних елементів.
Кожну свою книжку він називав власною поразкою, бо використовував лише 20–30 відсотків зібраного матеріалу, проте вони були надзвичайно популярними. Яскравим свідченням цього можна вважати лист однієї дівчини з польського провінційного містечка, у якому йшлося про її "велику трагедію". Справа в тому, що під час одного з перших побачень її коханий запитав, які книжки Капусцінського вона прочитала? Та чесно зізналася, що навіть не чула про такого. Хлопець зреагував категорично: "Якщо ти така дурна, то я не хочу з тобою зустрічатися".
У відповідь Капусцінський написав їй втішного листа і вислав книжки зі сподіванням, що у них все буде гаразд.

Сьогодні ж я спробую коротко і в тезах визначити для себе, у що ж вірив великий метр і що, на його думку, потрібно зробити, щоб стати хорошим журналістом.
Отже: "Автопортрет репортера", бліц-курс від Ришарда Капусцінського.

Про місію. Місія - це щось таке, плоди якого виходять поза нас самих. У всьому, що я роблю, намагаюся говорити власним голосом: індивідуальним, стишеним. Я не вмію кричати.

Про репортаж У серйозному репортажі слід бути трохи романтичним. Те, що ти переживеш насправді, запам'ятаєш, а того, про що забудеш, і так не варто писати. Репортаж - це універсальна форма висловлювання і складається з чужих голосів та досвідів. Ми тільки описуємо ситуації, які створив хтось інший. Потрібно розуміти, що місце, куди ми потрапили, можливо, дано нам лиш раз у житті.

Про Батьківщину Можливо, колись, коли мені вже забракне сил на далекі світи, я дійду до того, що тут поруч, за кордоном.

Про творчість. Коли маєш намір описувати дійсність, тоді писання впливає на дійсність. Писання - це happening. Якби я заздалегідь знав, що напишу, ніколи б писанням не цікавився. Я щодня починаю писати з нуля. Щодня я почуваюсь, як дебютант. Уже видана книжка перестає бути моєю. Те, що я написав досі, зовсім не допомагає, радше обтяжує.

Про людей. Люди відрізняються тільки тим, якою мірою можуть опанувати страх.

Про журналістику. Це надто складний фах для циніків. У добрій журналістиці, окрім опису події, є й пояснення її причин. Також справжня журналістика є інтенційна, тобто вона ставить собі цілі й намагається здійснити якусь форму зміни.

Про об'єктивність. Ідеалом є, звісно, повна незалежність. Але людське життя таке далеке від ідеалу! Немає чогось такого, як об'єктивізм. Об'єктивізм - це питання сумління того, хто пише.

Про репортерів. Репортер - залежний від людей, він може зробити лишень стільки, наскільки люди йому дозволять. Репортер абсолютно недієздатний. Бо якщо я з кимось зустрічаюся і знаю, що розмовлятиму з цією людиною тільки годину в житті, бо потім їду далі й уже напевне ніколи її не побачу, мушу усвідомлювати, що я на цю зустріч приречений. А людина скаже лишень стільки, скільки захоче, може навіть нічого не сказати. Але разом з тим репортер мусить бути анонімний. Розсекречений репортер втрачає шанс написати добрий репортаж.

Про правду. Якщо напишеш поганий роман, від цього немає наслідків, просто з'являється ще один поганий роман. Але якщо репортер перебуває у двох країнах, які в стані воєнного конфлікту, і брехливо опише одну з них, це вже значно серйозніша ситуація. Що зазвичай є першою жертвою війни? Правда. Але відхід від правди не є прямою брехнею, обманом є прийняття брехні за правду.

Про літературу. Часом в літературі настає такий момент, коли раптом виникає багато подібних творів, всі починають викладати свої думки мовби на одній частоті. Література завжди пишеться з літератури. Проте у кожній книжці є принаймні одна захоплива думка.

Про книжки. У мене завжди була одна філософія: мати якнайбільше книжок, я дотепер звожу їх зі світу. У шістдесятих роках в Нігерії, коли я серйозно захворів, мене вислали літаком, а речі окремо. Митник на Гданському вокзалі довго допитувався де, власне кажучи, мій багаж, бо прийшов ящок книжок, одні джинси і сковорідка.

Про читачів. Наші читачі, слухачі й глядачі - дуже розумні люди, які швидко розпізнають вартість нашої праці й так само швидко починають пов'язувати її з нашим прізвищем. Вони знають, від якого журналіста отримають щось вартісне. Це і є саме той момент, який дає нам кваліфікацію в праці.

Про телебачення. Телебачення спричиняється до того, що ми живемо у світі казки. Пересічна людина знає стільки, скільки їй покаже американське телебачення. Усі інші телебачення, включно з нашим, купують матеріали в американського й орієнтуються на нього. Сьогоднішні медіа рухаються стадно, як вівці. Вони не можуть спромогтися на окремий рух, ні від кого не залежний. З цієї причини всюди читаємо і слухаємо ті самі повідомлення, ті самі новини.

Про події. Щодня відбуваються важливі події, про які світ ніколи не дізнається, бо там не було представників медіа. Справа в тому, що усі хочуть бути на місці, де відбувається трагічний, але "фотогенічний" апокаліпсис. Мене ж більше за революцію цікавить те, що відбувається перед революцією; більше за фронт - те, що діється за фронтом; більше війни - те, що діятиметься після війни.

Про інформацію. Є три типи джерел, найважливішим із яких є люди. Другий - документи, книжки та статті. Третім джерелом є світ який нас оточує. Сьогодні головною проблемою є невпинний приріст двох перших джерел. Навіть не сама кількість даних, а відсутність шансу їх переробити. При цій гонці минуле стає не історією, а відразу археологією.

Про майбутнє. На щастя, ще існує серйозний репортаж і він себе захистить. Це як із доброю літературою. Вона виживе незалежно від того, якою кількістю детективів чи солодких книжечок її буде привалено.

P.S. В останній день січня 2007 року Ришарда Капусцінського поховали у Варшаві... Одразу після його смерті італійська газета «Corriere della Sera» надрукувала згадку про сцену з престижного і сумнозвісного водночас готелю «Палестина» в Багдаді. Там, висвітлюючи падіння режиму Саддама Хусейна 2003 року, проживали журналісти з усього світу. Дехто з присутніх відверто пишався близькістю свого перебування до історичних подій. І тоді один з наймолодших репортерів запитав, що в такій ситуації зробив би Ришард Капусцінський? Група мовчала, дехто опустив голови... Тоді одна журналістка з Польщі відповіла: «Його б не було тут у готелі з нами. Він був би деінде, в якомусь іракському будиночку, зі звичайними людьми».

"Я не вмію кричати...".