Мені вже доводилося писати про те, що до Редьярда Кіплінга в УРСР ставилися з пересторогою: наліплений ярлик «барда імперіалізму, оспівувача визискування колоніальних народів» іншому, менш талановитому й відомому письменникові гарантовано перекрив би будь-яку можливість друку. Але з автором «Мауглі» – улюбленої книжки мільйонів дітей і дорослих – було складніше. Тому Кіплінга друкували. Але оповідання з «Книги джунглів» супроводжували передмовами, де читачеві пояснювали, що перед ним «апологія імперіалістичного хижацтва, мрія про людське суспільство, перетворене на звірину зграю, де єдиний закон — право хижака на здобич, де панують хаос, анархія та розвал, а жадоба вбивства і страх смерті замінюють усі суспільні зв’язки» (Р. Миллер-Будницкая. Поззия Рэдиарда Киплинга. — Ленинград, 1936). А перша більш-менш репрезентативна добірка поезій «залізного Редьярда» українською мовою з’явилася у «Всесвіті» лишень «перебудовного» 1989 року…

Нині не час іще раз повертатися до «міфу про Кіплінга» – його було деконструйовано багатьма поважними авторами. Натомість зазначмо: оповіданням з «Книги джунглів» справді притаманні повною мірою Кіплінгівський стоїцизм (маніфестом якого є чи не найцитованіший вірш англійською мовою «Якщо») – а ще його стримана і влучна іронія.

В «Книзі джунглів» можна знайти чимало декларацій на кшталт того, що «їсти і бути з’їденим – невід’ємне право кожного уздовж ріки». А фраза з «заполярного» оповідання «Квікверн»: «якщо цуценя не виховати у належній суворості, воно неодмінно загине від перевантаження та переохолодження» – очевидно стосується для автора й усіх інших чотириногих та двоногих, незалежно від місця їхнього народження й проживання.

І все ж у Кіплінгових оповіданнях панує не лише «холодний Ритуал» (як намагалися подати справу деякі дослідники). Тут є місце не лише честі й самопожертві, але й співчуттю (й навіть простому людському теплу). Білий тюлень з однойменного оповідання по роках виснажливих пошуків знаходить-таки берег, де його братів-тюленів більше не вбиватимуть люди. Мангуст Рікі-Тікі-Таві (а кожен мангуст «мріє одного дня стати домашнім») рятує родину своїх господарів від підступних кобр. Безстрашний Малий Тумай стає свідком таємничого танцю слонів, про який ходять легенди серед погоничів, але якого ніхто з людей не бачив. Переколошкані вночі тварини («Слуги Її Величності») влаштовують наступного дня великий і бездоганний парад, корячись кожна своєму погоничеві (й демонструють тим переваги Ладу перед Сваволею). Колишній міністр Пурун Бгагат, що вирішив на старість втекти від світу, повертається до нього, рятуючи ціною власного життя мешканців села, що стоїть на шляху гірського зсуву. Інуїти (тубільці канадійського полярного архіпелагу) Котуко і «дівчина з півночі» рятують своє невеличке плем’я від голодної смерті (і люди племені стають понад забобон, що велить не приймати в родину вбогих прибульців).

І навіть оповідання «Гробарі» (де на відмілині під новим залізничним мостом проводять довгі й вишукані розмови троє стерв’ятників – старий крокодил-людожер, птах марабу й шакал), що, на позір, найбільше відповідає наведеному вище означенню про «єдиний закон — право хижака на здобич», є зовсім не таким прямолінійним. Так, протягом оповідання улесливому шакалові двічі щастить уникнути зубів крокодила (а під кінець він із марабу ще й отримує нагоду поласувати його трупом). Але застрелив його з мосту (мстячись за п’ятнадцятьох з’їдених робітників-тубільців) саме той англієць, який п’ятирічним хлопчиком дивом висмикнув худі від голоду рученята (він з матір’ю саме тікав човном від знаменитого «Великого повстання») з пащі цього ж крокодила. Отже, у всесвіті джунглів Кіплінга таки панує справедливість (може, значно більшою мірою, аніж це відбувається в реальному житті).

…Переді мною нині два українські видання Кіплінгових казок зі славетної «Книги джунглів». Перше – надруковане видавництвом «Україна» в 1995 році під назвою «Казки та історії». Друге – щойно з’явлене у тернопільському видавництві «Богдан» під назвою «Легенди з книги джунглів». Між цими книжками – 16 років і водночас ціла епоха.

Різняться вони навіть візуально. «Казки» надруковано на сірому газетному папері доби кризи 1990-х, ілюстрації взято з інших, раніших видань. «Легенди» мають якісний щільний папір, стильні ілюстрації й гарні мапи, що демонструють реальні місця, де відбувалися казкові події.

«Казки» нашвидкуруч упорядковано з наявних під рукою видавництва перекладів: від по-справжньому мистецьких і зграбних пера Леоніда Солонька (що виходили кількома виданнями в 1950-х – 1970-х), – аж до сьогодні вже цілком архаїчних, взятих з київського видання 1909 року! Всі тексти для «Легенд» наново переклав Володимир Чернишенко.

«Казки» наполовину складаються чи не з найвідомішого Кіплінгового тексту про людську дитину Мауглі, виховану вовчою зграєю. В «Легендах» оповідок про Мауглі немає. Тут основу складають згадані вище інші оповідання з Першої та Другої «Книги Джунглів», відомі нашому читачеві значно менше.

І нарешті «Легенди» містять у додатку аудіо диск, де вірші до оповідань озвучено відомим рок-музикантом, лідером гурту «Тінь Сонця» Сергієм Василюком (схоже, саме це зробить книжку привадливою для молодого читача). Звісно, нічого подібного у виданні 1995 року бути просто не могло! Отже, попри всі нарікання й проблеми, наша книжкова культура таки наближається потроху до сучасних світових стандартів.

Але найголовніше, що робить книгу – це таки те, як її написано (чи перекладено).

…Загальновідомо: Кіплінг є одним із найбільших майстрів слова в англійській літературі. Коли він 1907 року став першим англійцем – лауреатом Нобелівської премії, в офіційному повідомленні було зазначено: «Шведська Академія, присуджуючи цьогорічну Нобелівську премію з літератури Редьярду Кіплінгу, прагне сплатити данину пошани літературі Англії, такої багатої славетними іменами й творами, й найбільшому генієві в царині оповідання, якого ця країна народила в наші часи».

І хоча ще через 29 років віддати останню шану Кіплінгові – «бардові імперіалізму», що трагічно розминувся з новою добою – не прийшов до Вестмінстерського абатства жоден першорядний письменник, його оповідання й балади пережили свого творця і анітрохи досі не втратили свого чару.

Перекладати Кіплінга надзвичайно складно – бодай через той величезний стилістичний діапазон, яким послуговується письменник. У жодного іншого сучасника немає стільки професійно й регіонально «локалізованого» просторіччя – поєднаного то з тонкою іронією, а то з по-справжньому біблійною піднесеністю. Відтворити це знеособленою «літературною мовою» – означає «вбити» автора від самісінького початку.

Оповідання «Слуги Її Величності» побудовано як полілог тварин – коней, мулів, верблюдів, волів, слонів – переколошканих уночі у великому англійському військовому таборі на афганському кордоні. Мову кожного з персонажів виразно індивідуалізовано. Ось як звертається, наприклад, чванькуватий привезений з Австралії для кінноти скакун робочому мулові, що тягне на спині складану гарматку через гірські перевали:

“See here, you son of an imported Malaga jackass,” he said between his teeth, “I’d have you know that I’m related on my mother’s side to Carbine, winner of the Melbourne Cup, and where I come from we aren’t accustomed to being ridden over roughshod by any parrot-mouthed, pig-headed mule in a pop-gun pea-shooter battery. Are you ready?”

А ось як відтворює це Володимир Чернишенко: «Слухай, ти, віслючий сину! – процідив він крізь зуби. – Доводжу то твого відома, що моя мати була родичкою самої Карбіни, переможниці кубка Мельбурна. І там, звідки я родом, ми об таких язикатих, дурноверхих мулів із накрутними дрись-дрись-гарматами копита витирали! Хочеш спробуємо?»

Звісно, першу фразу коня дещо спрощено – втрачено посилання на те, що ослів-предків мула було вивезено саме з іспанської Малаги. І в останньому реченні «язикатий» і «дурноверхий» може здатися комусь лишень приблизним відповідником «папугоязикий» і «свиноголовий» оригіналу. Та й на місці ризикованого «дрись-дрись-гармати» в оригіналі маємо «батарею, що стріляє горохом».

Але чванькувату, зверхню інтонацію коня (при цілковитій органічності його мови) відтворено якнайкраще (як відтворено й індивідуальну мову всіх інших персонажів цього та інших оповідань).

Звісно, на майбутнє молодому перекладачеві варто в певних місцях ставитися до значущих деталей уважніше. Скажімо, остання фраза «Пурун Бгагатового дива» у Кіплінга звучить так: «But they do not know that the saint of their worship is the late Sir Purun Dass, K. C. I. E., D. C. L., Ph. D., etc., once Prime Minister of the progressive and enlightened State of Mohiniwala, and honorary or corresponding member of more learned and scientific societies than will ever do any good in this world or the next».

Її в Чернишенка перекладено так: «Тільки ніхто не знає, що їхній обожнюваний святий був колись сером Пурун Дассом, кавалером ордена Індійської Імперії, прем’єр-міністром передового штату Могінівала, почесним членом та членом кореспондентом багатьох академічних інститутів та вчених товариств, які ніколи й нізащо в світі не зроблять нічого корисного».

Перекладено загалом коректно, – й це особливо відчутно на тлі того, що перекладач тексту, уміщеного в «Казках» 1995 року, не зрозумів іронічного закінчення фрази й у нього виявилося, що сам Пурун Дасс «більш не може бути потрібним для цього і тамтого світу». Банальнішого завершення для блискучого й філософського оповідання годі й вигадати!

Але Кіплінгова іронія була б іще відчутніша, якби Володимир Чернишенко не скоротив у переліку титулів оте «D. C. L., Ph. D., etc.» – «доктор цивільного права, доктор філософії тощо», якби штат (чи князівство) Могінівала виявився в нього не лише «передовим», але й «enlightened» – «охопленим (позначеним, ошляхетненим – тут перекладач може «погратися» в пошуках потрібного слова) просвітою» (адже прем’єр, як відомо, засновував стипендії для студентів-медиків!)

Водночас у більшості складних місць перекладач виявляє подуву гідну сьогодні сумлінність у поводженні з реаліями. Скажімо, «Knight Commander of the Order of the Indian Empire» при початку цього оповідання в нього перекладено як «кавалер Ордену Індійської імперії другого ступеня». Побіжно порівнявши переклад з оригіналом, читач схильний буде вважати оте «другого ступеня» перекладачевою відсебенькою. Але перекладач безумовно правий: «Knight Commander» відповідає саме звичному для нас «другому ступеню» («першому» – «Knight Grand Commander»).

Ще одне зауваження стосуватиметься перекладів поезій, якими Кіплінг щедро прикрашав свої оповідання (і частина з яких давно набула самостійного значення). У перекладах Володимира Чернишенка забагато неточних рим («блимотить – ти», «вночі – спочинь», «знов – Лукканон», «морська – пісках», «стрічав – очах», «намив – ми», «впізнаю – б’ють» – всі приклади взято лишень з віршів до першого оповідання збірки «Білий тюлень»), яких сам Редьярд Кіплінг, блискучий і вимогливий версифікатор, аж ніяк не допускав. Втім, культура наших віршованих перекладів (що відчутно впала після відходу Григорія Кочура й Михайла Москаленка) варта окремої докладної розмови.

…Це – вже третя «кіплінгівська» книжка Володимира Чернишенка (попередньо в тому ж видавництві «Богдан» з’явилися «Такі собі казки» й найповніша на сьогодні збірка поезій англійського Нобелівського лауреата українською мовою «Межичасся»). Вона (разом з попередніми виданнями) засвідчує: в особі молодого вченого-біохіміка (Володимир Чернишенко працює в Інституті біохімії імені Олександра Палладіна НАН України) маємо шанс отримати по-справжньому неординарного перекладача, якому до снаги відтворювати художні тексти найвищої складності. Для цього лишень потрібно, щоб перекладача ніколи не полишало бажання вчитися й удосконалюватися.

Кіплінгові оповідання – нова зустріч.