У цій збірочці рецензій, невеликій і сумбурній як за обсягом так і змістом, є декілька цікавих речей. Перша і найголовніша - передмова Олега Солов´я "Підстави критики". Власне, не передмова, а рецензія. Дуже жорстка, але ... справедлива. Тепер, ознайомившись зі змістом книжечки, переконуюсь, що Олег ще був дуже і дуже лагідний з юним неофітом.

Що визначального у матеріялі Солов´я? Кілька принципових моментів:

1. "сучасній українській літературі вже нікого не бракує - ані поетів, ані прозаїків, ані есеїстів. (...) критиків нам бракує вже досить помітний час (...)";

2. "послідовність (...) має все-таки бути присутньою, це - поза сумнівом. І цього на сьогодні Ярославові запевно не вистачає";

3. "(...) навряд чи варто говорити надалі про боротьбу поколінь у нашій літературі. Єдиний локус таких розмов - боротьба естетик, протистояння моралі та аморальности; а приналежність до певного покоління - виявляється фактом відверто факультативним";

4. "Дочитати Джойса, - це ніби пройти певну й доволі серйозну ініціацію модерні стичною культурою. Дочитати Джойса, - це ніби стати Джойсом";

5. "Бути сучасним - автоматично означає бути великим письменником. Таких письменників ніколи не було забагато - ані у нас, ані в Америці чи Европі. Але сьогодні їх значно менше, ніж у ХХ столітті. Це є наслідком двадцятирічного панування в українській літературі постмодерністської (ліберальної) етики й відповідних до неї мистецьких технологій".

Що стосується окремих конкретних оцінок Солов´єм того ж Андрія Кокотюхи чи Вано Крюґера: Кокотюха - прозаїк, "який не розуміється на характеротворенні літературних персонажів "гостросюжетної прози" й зовсім не бажає вчитися цій необхідній для прозаїка-романіста науці"; Вано Крюґер - "незграбний наслідувач деяких направду цікавих лівацьких штучок С.Жадана (...)" з висновком, що "бавитися" кривавими символами й тоталітарною емблематикою - "це не загравати з поетикою абсурду й катастрофізму; в моєму скромному розумінні, це - глум і збиткування над мільйонними українськими жертвами", - то я їх підтримую і погоджуюся (хоча без того категоризму формулювання, з тієї простої причини, що обидвох авторів я вже давно не читаю).

Тепер про рецензії Яра Левчука, сиріч Ярослава Карпця. Він направду намагається читати багато і різного. Що вміє? Вміє передати зміст прочитаної книги, вміє поставити ряд серйозних проблем, вміє бути зрозумілим у літературознавчій термінології (майже в кожному матеріялі маємо такий собі літературознавчий "лікнеп", як правило він вписується в композицію відгуку чи рецензії). Що бракує? Послідовності. Правду каже Олег Соловей. Йому ніби бракне сміливості йти до кінця в своїй логічних висновках, і він вдається до алогічности в одному й тому матеріялі. Думаю, це минеться з досвідом.

Багато у матеріялах статики, описовости. Серед усіх матеріялів видаються цікавими декілька: про Тараса Прохаська ("Буття мови у "Лексиконі таємних знань" Тараса Прохаська (спроба наукового аналізу)", "Записи спостережливого природознавця і мислителя"); про Богдану Матіяш ("Молитовник Богдани Матіяш", "Райський зоопарк громадянки Царства Небесного"), про Валентину Захабуру ("Поезія настроїв"). Остання рецензія до певної міри навіть є відкривавчою. Що стосується матеріялів про Тараса Прохаська - вони цікаві авторським бажанням наблизитися до зрозуміння творчого феномену цього "рослинного" генія української прози. Але вони й розкривають певну немічність аналізу й неглибоке знання історії дослідження (про що говорив Олег Соловей). З матеріялів про Богдану Матіяш цікавим є другий, оскільки він переважно аргументовано критичний. Я не беру до увагу стилістичних неоковирностей і юнацького епатажу, що межує із невихованістю. Також не буду повторювати тих позитивних зауваг у матеріялах про Вано Крюґера чи Павла Коробчука, на які вказував Олег Соловей.

Невиразними вийшли матеріяли про книги Ганни Черінь, Дмитра Малахова, про наукову лектуру Людмили Дударенко, не кажучи про український переклад дослідження Еріха Фромма. І також незрозуміло, для чого здався у книжечці біографічний нарис про Михайла Зощенка...

Але все-таки завершуватиму розмову про цей літературно-критичний дебют Ярослава Карпця оптимістичним висновком. Я гадаю, що в особі цього молодого критика ми можемо мати постать серйозну. Звичайно, якщо він усвідомить всю серйозність свого фахового вибору. Зрештою, тут вже навіть не ідеться про фах. В українській критиці залишаються навіть не фахівці. Залишаються одержимі у своїй вірі в український літературний (ширше, культурний) ренесанс.

Навіть в умовах української апокаліпси, яку нині переживаємо, можна залишатися самостійним і самодостатнім критиком літературного процесу. Се не легко, але можливо. Головне, любити українську літературу і вірити в її будучність...

Підстави підстав.