* * *
Уряди-годи на сторінках «Літературної України» з’являлися статті і про журнал «Склянка Часу*Zeitglas». Утім, про нього писали похапцем, згадуючи мимохідь. Аж раптом — велика стаття Григорія Гусейнова під заголовком «Склянка часу», «Четвер», «Молода Україна» та інші забуті» (газета «Літературна Україна», №13 (5442) за 29 березня 2012 року). Читаю, а про журнал немає і згадки. Серед моїх думок — сум. Як же так, видаю журнал сімнадцять років поспіль. Жодного разу не запізнився із його випуском та доставкою передплатникам, а автор статті записав журнал до тих, що буцімто давно померли. Тож, кажуть люди, будемо жити...

Напевно, не кожен редактор може згадати день народження свого часопису. Хтось прийшов до редакції вже сталих видань, когось призначили. Я ж вигадав, виносив і «народив» свій журнал сам. У тепер далекому 1995 році, повернувшись укотре зі «старої Європи», був збентежений тим, що Україна вже 20 років незалежна, а про нас там, за кордоном, майже нічого не знають… І мені спало на думку, що ніде люди краще не дізнаються про життя, історію, культуру та менталітет одне одного, як у художній літературі. Ця проста думка підсилювалася подальшими роздумами. Й опісля сутужного збирання та підготовки певної кількості різних документів одного дня я поїхав до Черкас і (як це не дивно) зареєстрував журнал «Склянка Часу*Zeitglas». Чиновник, котрий видавав мені реєстраційне свідоцтво, примруживши очі, сказав: «І нашо це робите? Ви ж не проіснуєте й року...»

Так, слушно в уже згаданій статті Г. Гусейнов зазначає, що в нашій країні процес народження і вмирання новітніх журналів був майже миттєвий. Але, гадаю, вмирали здебільшого ті з них, хто народився з вадою надії на державний бюджет. Ці «кювезні» діти чахли, коли надія виявилась ілюзорністю. Журнал «Склянка Часу*Zeitglas» ніколи не видавався за рахунок держави, проф- та письменницьких чи інших спілок, грантів, «добрих дядьків». Із самого початку й понині він видається на засадах поштовху самофінансування від стартового капіталу, який був незначним, дорівнював двом тисячам німецьких марок. Просто всі кошти, що надходять від реалізації журналу, продажу книжок його авторів, листівок, спрямовуються на видання чергових номерів. Причому вся редакційна робота виконується волонтерським чином, безоплатно. Хтось усміхнеться. Ну й добре...

З роками прийшлося пройти «перереєстрацію». У нас чиновники люблять «удосконалювати» закони, «поліпшувати» умови виробникам. А журнал — теж продукт. Утім, нині він має міжнародний статус. І це справді так. Виходить трьома мовами (українською, російською і німецькою). Його читають в Україні та за її межами. На його сторінках побачили світ твори понад двох тисяч авторів з усіх регіонів України та багатьох іноземних держав. Я, як його засновник і редактор, намагався і намагаюся друкувати переклади наших (нині сущих) авторів для німецькомовного читача — німецькою мовою, а твори австрійців, німців, швейцарців для наших шанувальників літератури — рідним словом. Постійні публікації перекладів з іноземної новітньої літератури уможливлюють читання творів наших сусідів, до яких ми вже давно збираємося… Звісно, продаються і в книгарнях книжки закордонців. Однак їхні ціни надреальні, скажімо, для студентства немажорного походження. Приміром, книжка нобелянта Маркеса в сто тридцять сторінок коштує сто тридцять гривень. Дорожнеча книжок — пробний камінь для нашої демократії. Утім, коли увійдемо в цю тему, вийдемо за рамки.

А «Склянка Часу» робить свій скромний внесок у порозуміння між народами… Допомагає пізнати глибше нашу країну й самих себе. Шкода, що такі високі слова стали нині чимось атавістично-смішним. Сьогодні багато сперечаються навколо теми, що таке літературний часопис, які в нього завдання. На мою думку, справжній літературно-художній журнал мусить постійно шукати таланти. А талант дається людині від народження. Його можна лишень розвинути або занедбати. Тому під обкладинкою кожного нового числа бажані і юнь, і літні творці; знані й ще не відомі імена. Бо в один і той самий час живуть і пишуть різні письменники. Журнал — це своєрідне сито. Ним час просіює твори сучасних літераторів, популяризує молодих (обов’язково ще не відомих або маловідомих митців). І саме час пропише кому славу, кому безвість. Редактори мають лишень сумлінно робити свою справу.

Тому деякі «часописи» обласних письменницьких організацій не можуть відповідати цьому статусу по суті. І правильно зауважив автор статті, коли в журналі «усе вирішує сам голова обласної організації (за сумісництвом редактор), і ніхто йому не указ», то й з’ясовується, «що деякі керівники обласних письменницьких організацій тримають такі часописи в ролі пряника й батога для членів своїх обласних спілок, і художній рівень відібраних ними текстів для публікацій просто не піддається жодній критиці. Незручних вони не друкують, а наближеним — зелена вулиця. Перед звітно-виборними зборами публікація в такому журналі — своєрідний пакет із гречкою. А ще це вдячна трибуна для самопіару очільника. У кожному числі розповідь про те, куди голова поїхав, з ким зустрівся, кому руку потиснув, де виступив, що написав... Причому з презентацій власну фотографію бажано надрукувати на обкладинці, у вишиванці й поруч зі свічкою та рушником». Навряд чи до такого журналу потраплять твори маловідомого автора, а зовсім невідомого — і поготів.

То хто ж буде передплачувати, купувати та читати такі часописи? Яка в них перспектива? Отож таким виданням і «залишається сумна доля «циркулювати» всередині якогось непевного герметичного простору…» Чи можна якось зарадити сьогодні українським часописам? Чи є змога їм допомагати? Можна. Як це не смішно, за правилом О. Бендера, «Порятунок потопельників — справа рук самих потопельників».

Часопис мусить встигати за часом. Настала пора виготовляти не лише журнал на папері, а й створювати його електронну, а за можливості — й аудіоверсію. Від цього нікуди не подітися тим, хто прийшов до редакторства серйозно й надовго. Нагальна проблема паперових носіїв має кілька складових. Ця тема задовга, тому обмежуся деякими фактами. Обмаль місця під бібліотеку в «соціальних квартирах», гуртожитках та малосімейках молоді. Вартість традиційного часопису дорожча за вартість електронного принаймні втричі. І, зрозуміло всім, собівартість самого паперу буде зростати. Молодь і люди середнього віку вже читають з «рідерів». Нині цей міжнародний стандарт став надійним і вдалим для перегляду, друку і внесення коментарів. Можна мати тисячі томів книжок, журналів, альбомів тощо в планшеті кишенькового розміру. Інша справа — піратство й плагіат. Однак книжка чи журнал (у будь-якій версії) — то лише інструмент передачі думок автора читачеві.

Можливо, час зібратися редакторам живих журналів разом. Ми — не конкуренти (ми тягнемо за одну мотузку. І тут головне, щоб не за різні кінці). Скажімо, в Києві, у Будинку письменників. Цей будинок для чогось же існує? Часописи вигадані й створені для письменників чи для їхніх видавців. І за круглим чи квадратним столом обміркувати існуючі проблеми. І, можливо, відтоді наша «гігантська європейська держава» почне поволі виходити з духовної маргінальності. І ще одне: щоб журнали передплачували, купували, читали та передавали з рук у руки як корисну цінність, їх слід не тільки робити цікавими, сучасними та актуальними, але й пропагувати. Відродити традицію обміну журналами між редакціями (звідси — критичні огляди, нариси, анонси тощо). І в цьому сенсі пропозиції автора статті заслуговують на увагу.

Та, поклавши руку на серце, знаю, що багато кому слава миліша, ніж шана. Як здолати візантійщину? Де бракує таланту й честі, латають грішми. І коли наша (вже майже доросла) свобода не призводить до солідарності, то тут слід літераторам працювати на повну потужність. Щоб виступити (на сторінках літературних журналів, газет, сайтів) суцільним фронтом назустріч реальній загрозі духовного й душевного отупіння. У той час, коли власні інтереси роблять політикою, можливо, література — останній бастіон битви з конформізмом та спустошенням. Бо письменництво мусить не тільки шукати красоти й чесноти за письмовим столом.

Про долю сучасних журналів України.