Поки я дивилася під ноги, ішла, уявляла собі Терентія і Тіта, якась дівка підійшла до мене ззаду і зрізала волосся прядку.
Кажу їй:
– Я не розумію, нащо ти це робиш!
– Так і є, – каже, – абсолютно не розумієш.

Галина Ткачук

Славка – це така дівчинка, їй вісім років. А ще є Лілька, Іоанникій, Моня. Дітей приносить батькам Кіт у чоботях. Але це не дитяча казка.
«Не знаю» – то там, то там вигулькує у тексті. Персонажі Ткачук живуть у реальному світі з дещицею чарів. Вони не претендують на істинність своїх суджень – саме тому ці «не знаю, не розумію» , – але водночас бачать життя глибше, ніж бачимо ми. Логіка дитини не передбачає звичних для нас зв’язків. Ні між подіями, ні між словами.
Зате передбачає мовчання таємниці, що протискується у щілини між так дивно поєднаними словами, і то є таємниця життя, життя справжнього, райського, наразі витісненого на марґінес, але завжди незримо присутнього в нас.
Мова авторки – те, що насамперед привертає увагу. Колись у передмові до її поетичної книжки Віктор Кордун з подивуванням зауважив надзвичайну легкість, з якою тоді шістнадцятирічна дівчина творила мову. Ткачук подорослішала і вдосконалила своє вміння. Її персонажі спілкуються гримучою сумішшю суржику, високого стилю, літературної мови, але якщо у когось іншого ця суміш «прорвала» б текст, пошматувала-знищила б його, то в «Славці» все дуже органічно, ба навіть чудово. Авторка вміє зіштовхнути слова так, що найбанальніші з них оживають у парадоксальному поєднанні. «Я їх терпіти ненавиджу», «над Бугом висів круглий ніч», «– Ей, ти сливи збираєш, чи що?» – гукнув Корєнєв. – / «Якраз зараз – чи що», цитувати хочеться до безмежності, чи то пак до «безмежна», як у Ткачук. Бо текст наскрізь афористичний: «На цьому світі ні від чого не втечеш. Скрізь залишишся», «Не буває нема де ночувати. Буває холодно надворі і хочеться додому», «– Кіно, – кажу, – Монечку, для нас обійдеться по сім гривень. / – Я,– каже Моня, – ніколи б не розцінював сім гривень як щось таке вартісне, заради чого можна, наприклад, не піти в кіно».
Авторка бавиться монологами, діалогами, що містять у собі водночас і щиру безпосередність, і трагізм. На початку я вже писала, що казка казкою, але дитячою її навряд чи назвеш. Надто багато в ній життя, такого, яке воно є. Важко дотримуватися законів казки у цьому світі. Вагітна кішка не дострибнула до кватирки. «Впала на підлогу. Мовчить. Її біле туге черево вдарилося об дерев’яну підлогу». Хлопчик, якого вперше поцілувала Славка і якого вона свого часу врятувала – коли його мати збиралася робити аборт, – виявляється дауном. Чоловіки, що мали би доглядати Славку, обкурюються травою. А інтонація, з якою авторка описує дитсадок, далебі, пасувала би антиутопії. І це не комічно, адже історія, коли дітей змушували сміятися, аж поки в них не почалася колективна істерика, на жаль, списана з життя. Як і Ленін з «висолопленою рукою», що з часом впаде-таки на артеківський пляж і втолочить у пісок чиюсь мобілку...
Окрім повістини про дітей, чи, правильніше, очима дітей, видання містить ще три напрочуд милі новели, писані впізнаваним стилем Галі Ткачук (дещо з цього друкував «Четвер»). Це короткі історійки про те ж таки життя, але тепер очима звірів. Про те, як ведмідь узяв собі за жінку мишу, як білка втратила справжнє кохання, бо не помітила його... Попри напозір дитячо-грайливий мовленнєвий потік, авторка мовить про дуже серйозні речі. Це парадоксальне обдарування – органічно поєднувати гру і глибину. Для мене суб’єктивним критерієм оцінювання прози є те, чи почну я хоч на мить прозрівати щось нове, інакше, – не лише у прочитаному тексті, а й, завдяки йому, в житті. Після такої книжки трохи заздриш авторці, що бачить вона світ таким дивовижним, сповненим чару, туску і краси. І якщо в когось мова стискає текст, щоб він не розсипався на слова, то у Галі Ткачук мова – дихає.

Славна мова «Славки».