У цьому світі існує багато корисних речей, про які всі начебто знають, але ніхто до серця епохи не притулить. Щоправда, автор роману «Море для шульги», луцький поет з київським проживанням Павло Коробчук спробував свого часу віршувати про нашу буденність, але далі костюмованих акцій, здається, діло не пішло. «Корисний також унітаз, але це не поезія», — мабуть, згадав він російського класика і перекинувся на прозу. А вже в прозі, тим паче сучасній, багато чого вартісного для пасажирів метро можна надибати. Наприклад, як саме кохатися у цьому самому метро або інші веселі та безрадісні поради, зібрані у цій строкатій книжці.

Які ще гарячі проблеми і незручні для метро питання зачіпає у своєму романі Павло Коробчук? Чесно кажучи, їх багато. Наприклад, це проблема комунікації, тобто те, як іноді кортить побалакати, а довколишній світ до цього не надається: кабінки зайняті, люди заклопотані, у морі злободенних тем за буйки коректності запливати заборонено. Крім того, всі довкола настільки праві, що «лівим», як у романі Коробчука, темам просто немає місця, і даремно. Точніше, не дуже чесно. «Коли у мене з’являється якась життєво важлива проблема, — бідкається герой роману, — смертельна хвороба, зубний біль, останній дріб’язок в кишені, розлука — то мені здається, що подібна річ хвилює і більшість людей навколо». І тому цілком можливо, що це суто авторська стратегія виживання: говорити без упину — хоч у поетичній, хоч у прозовій формі. Адже, як кажуть у шоу–бізнесі, на який сьогодні перетворилася наша література, варто тобі замовкнути на якийсь час, і ти вже труп. Тому для реанімації сюжету автор роману вряди–годи використовує фірмовий прийом Сергія Жадана з акцентуванням на безглуздості побутових розмов, що в «Морі для шульги» чудово підтверджує діалог з директором фірми Інокентієм Віссаріоновичем, схожим на розмову героя «Депеш мод» з міліціонером Миколою Івановичем. Злизаним, у свою чергу, з наркотичних оповідок про поліцейських–фашистів зі «Страху і ненависті у Лас–Вегасі» Гантера Томпсона.

Загалом фабула роману Павла Коробчука доволі невибаглива. Кожна з коротеньких глав присвячена окремій темі, що зазвичай хвилюють провінціала, який потрапив до столиці: «параноя спільної хвороби», «лінь як сутність праці», «гра в бісер із резюме». Юний герой втрачає роботу, потім шукає її і знаходить, знайомиться в барі з дівчиною, якій згодом цілком незграбно подобається «дерти мою спину від насолоди процесу кохання» і т.д., і т.п. Нарешті, починає вживати вміст посилок, які розносить по клієнтах, — таємничих коробок чи то із «суттю» в стилі Єгора Радова, а чи з «простроченого життя», як у «Перекупнику непрожитого» Андрія Лебедєва. Словом, те, що викликає спочатку ейфорію, а потім галюцинації. Не знаєте, з якого саме «особистого» досвіду можна виснувати таку «захопливу» фабулу і винайти нуднуватий сюжет про поневіряння юного інтелектуала–невдахи? Скидається на наркотичні марення, ні? Вистачає тут також запозичень з Андруховича з його нескінченною інвентаризацією реальності, і Жадана з його трьома сотнями китайців (щоправда, тут їх тридцять), і обов’язковою вставною новелою зовсім з іншої опери (про правителя Кім Чен Іра і режисера Кім Кі Дука).

Загалом звичка не вигадувати нову сюжетність, а писати (навіть лівою ногою!) винятково про особисте нагадує про сумну традицію останнього літературного часу. З одного боку, це може видатися принциповою позицією, мовляв, треба писати тільки про себе, тоді буде цікаво. І неважливо, що далеко не кожен має за душею це саме «цікаве», що ґрунтується на життєвому досвіді. Натомість будь–хто має власні комплекси, і якщо їх виплеснути на папір, це обов’язково спрацює. Хоч раз, але спрацює! Тому не дивно, що вищезгадана «особиста» стратегія виплекала за останнє десятиліття авторів одного роману. Широко розрекламованого, можливо, навіть культового — але одного. Може, більше й не треба, бо ні до чого доброго це не приводить? «Якщо письменницька діяльність — це те, як виглядають письменники, то краще бути тупим стилягою», — застерігає герой роману. Утім, з його автором трохи інакше. «Схожий стаю на діда, — віршував колись Борис Слуцький. — І на батька подібний давно». Давня збірка авторового батька, поета Петра Коробчука, називалася «Загальний вагон». Перша з глав «Моря для шульги» теж присвячена життю у вагоні. Цікаво, чи дід автора роману писав прозу?

У дебютному романі поет–двотисячник використовує сумнівний досвід попередніх літературних поколінь.