Земля колись була дочкою дуже могутнього короля. У володаря всього було доволі, але найдорожчим скарбом була його прекрасна Земля.
Одного разу могутній маг попросив руки дочки короля, але гордий правитель відмовив йому. Страшним був гнів мага: король більше не буде багатим володарем, а сам тяжко зароблятиме собі на хліб, а Земля буде гірко плакати, і тоді з її очей будуть замість сліз котитися діаманти.
Відтепер люди чекали від неї тільки сліз: щоб з’являлися діаманти вона мала бути нещасною. Але і людям не знайти щастя на цій Землі. Таку своєрідну гіпотезу "живої Геї" висуває український письменник Петро Яценко у романі "Січкарня" або "Остання мандрівка мого діда".
Так і українська земля, затамувала глибоку образу на народ, який споконвіків паплюжив її, живився її соками, тому стільки випробувань випало на долю нашої нації, недарма ще Цицерон говорив про те, якою великою є пам'ять притаманна місцю.
Головному герою роману, Миколі Лісничуку, судилося довго боротися з неприязню землі, доки він зрозумів причини її гніву. Ще в дитинстві зародився в його уяві побудувати чудернацьку січкарню, досконалу машину перетворення життя в смерть, яка б пришвидшувала природні процеси від народження до згасання.
"За цікавим і своєрідним сюжетом роману насправді приховані глобальні проблеми сьогодення, екологічні, моральні, проблеми нашої нації, і всього людства"
Ольга Павліченко
Першу січкарню Микола побудував ще в 15, і вирішив удосконалити її до рівня механізму, що був би в змозі розорювати землю і пристосовувати для подальшого ведення сільськогосподарських робіт, і мала стати потужним знаряддям служіння хижій Землі. Щоб здійснити задумане, він багато подорожує теренами Радянського Союзу, зустрічається з іншими винахідниками, піднімається на кар’єрних сходинках.
Однак, життя завжди повне сюрпризів, і на перешкоді стоять не тільки тоталітарний державний апарат, а й особисті сумніви. Тогочасний світ, виявляється, потребував не так сільськогосподарських машин, як січкарень, які б прибирали з лиця Землі сліди людських злочинів, наслідків тяжких воєн і атомних бомбардувань. Побудувати таку машину і стало завданням усього життя для головного героя.
Однак, фантазія часом перевищує можливості людини. Микола не став великим винахідником такої супермашини, натомість він започаткував свою релігію чи швидше соціальний рух, який мав на меті очистити українські терени від поселенців, які так і не змогли ужитися в мирі.

Гаслом стала ідея великого переселення – шукати долі в інших гостинніших краях. Автор ставить під сумнів висловлювання про те, що добре всюди, де немає нас, і зазначає, що за дивним збігом обставин, чим багатша земля – тим убогішим є життя на ній, і навпаки, на пустельній землі Сполучених Штатів люди живуть краще і щасливіше, бо побороли свою землю.
Самому ж Миколі так і не судилося перемогти землю, чи утекти від неї. За життя він не вірив в Бога, а в те, що після смерті всі істоти йдуть на удобрення Землі – на користь тих, хто продовжує природний кругообіг життя.
Молодий автор Петро Яценко добре впорався із задумом роману, виклав сюжет у формі метанаративної розповіді онука Миколи, який пригадує свого, завжди трохи дивакуватого, але доброго діда. Моментами розповідь стає дуже насиченою подіями, а стиль майже телеграфічним, але для вираження основної ідея автору вдається заглибитись в кожну деталь і представити читачеві цілісну чітку картину українських реалій, повсякденного життя. Крізь призму світосприйняття головного героя автор розкриває особливості менталітету українців, та шукає причини страждань нашої нації.
Але його притча про історію дочки Землі закінчується досить щасливо: урешті решт, замість того, щоб рушити Землю, люди збагнули свою провину. В умовах наближення неминучої екологічної катастрофи, актуальність таких змін в свідомості людей як ніколи доречна. За цікавим і своєрідним сюжетом роману насправді приховані глобальні проблеми сьогодення, екологічні, моральні, проблеми нашої нації, і всього людства.

Рецензія на книгу Петра Яценка “Січкарня”.