Я давно маю підозру, що Лариса Денисенко живе у паралельному, нею ж створеному світі: в цьому може переконатися кожен, хто читає її на фейсбуці. Той світ ущент населений трохи дивними, тобто ні, аж надто дивними людьми. Чомусь вони трапляються Ларисі на кожному кроці – так само, як і читачам на сторінках її книжок. Дивні люди, дивні стосунки, дивні ситуації: Лариса Денисенко завжди пише саме про це.
Новий роман письменниці її шанувальники чекали давно, це один із поодиноких випадків у нашому літпроцессі, коли появу твору було підготовано в читацькій свідомості заздалегідь (переконливіше спрацювала хіба що Оксана Забужко з «Музеєм»). Із численних інтерв’ю Денисенко, з опублікованих і зачитаних на творчих вечорах уривків ми знали: вона пише твір масштабний, на дуже серйозну і болючу тему. Про Другу Світову, про «наших» і німців, про минуле і майбутнє, про пам’ять і пов’язані з нею національні комплекси: невмотивованої ненависті до німців з одного боку та історичної провини – з іншого.
Отже, «Відлуння». Марта фон Вайхен, молода німецька баронесса і юрист, дізнається від повіреного в справах родини про смерть свого діда… на могилі якого під Житомиром вона була ще дитиною, попри всі труднощі, пов’язані з перетинанням «залізної завіси». Виявляється, дід, барон і справжній арієць, не загинув на війні, а всі ці роки перебував у божевільні, малюючи дивні портрети та спілкуючись незрозумілою мовою, схожою на псевдоіврит, і помер у дуже похилому віці від раку, залишивши рідним у спадок хасидського капелюха та ще трохи несподіваних речей.
Марта вирішує дослідити обставини дідового божевілля. Її родина категорично проти. Про родину варто докладніше.
У Марти є батько і мати, в кожного з батьків ретроспективно по кілька колишніх коханців, є брат-архітектор, у якого дружина й майже актуальна колишня коханка, вона ж найкраща подруга Марти, є дядько, відщепенець і комерсант, є тітка, котру не можна турбувати, є кузен-гей зі свєю дівчиною-циганкою, є колишній громадянський чоловік Марти, є також, не плутати, її колишній коханий, котрий живе на баржі з нинішньою дівчиною-полькою, її, себто Мартиною, новою подругою… ой, ледь не забула, ще є песик-такса на ім’я Троль; і це лише вузьке сімейне коло. Перепрошую, коли щось перекрутила: роман Лариси Денисенко населений персонажами щільніше, ніж «Санта-Барбара», і жоден із них не з’являється на сторінках книжки без власного номеру-атракціону. Прохідних і другорядних тут немає: письменниця просто пересуває прожектор, висвітлюючи щоразу нову фігуру. І все це дуже, дуже дивні й парадоксальні люди, які постійно потрапляють в дивні ситуації і викликають парадоксальні думки.
Цитувати можна з будь-якої сторінки. «Якби мати була в раю саме тоді, коли Єва заяблучувала Адама, їй вдалося б усе владнати з Богом по-родинному, і невідомо, хто б народжував у муках». «Якби я була птахом і мною зацікавився орнітолог, він би розгубився, постійно фіксуючи на папері мій вигляд». «Коли людина в мантії чи рясі метушиться, це виглядає, як у саркастичному мультику, або так, наче хлопчиська чубляться в наметі». «Одна половина людей, потребою яких є псувати життя іншим, йде у тещі, а інша – в журналісти»… чесне слово, зупинитися важко.
Прискіплива спостережлівість та оцінка побаченого під завжди несподіваним кутом зору є фірмовим стилем Денисенко, і коли йдеться про родинну комедію («Сарабанда банди Сари») або навіть психологічну драму («Кавовий присмак кориці» чи «Помилкові переймання»), того цілком досить. Але у творі, що заявлений як масштабне полотно на глобальні й болісні теми, все це – оригінальні прикраси, прянощі, допоміжна тема з варіаціями, що мала б на контрасті висвітлити головну.
Презентуючи свій роман минулого року, так би мовити, допрем’єрно, Лариса Денисенко зачитувала вставний фрагмент про трьох названих сестер, які зустрілися дітьми під час війни і залишилися разом на все життя – українку, єврейку та німкеню з «квітковими» іменами Лілія, Роза і Маргарете (з історією діда героїні цей сюжет, окрім воєнних часів, не пов’язаний жодним чином). Текст трагічний і щемливий, хоч і вщент засимволізований, давав підстави сподіватися на зовсім іншу Ларису Денисенко. Але в тілі роману цей фрагмент, а також чотири «дідові листи» все ж таки незбалансовано поодинокі, щоб тягнути на основну тему і навіть повноцінну сюжетну лінію. Довіру до теми Другої Світової розхитує й така дрібничка, що Марта вперто називає діда «фашистом» (добре хоч, не «німецько-фашистським загарбником»); німецька баронесса мала б краще за колишніх радянських людей розумітися на термінології.
Магістральну тему можна було б провести за рахунок наскрізного детективного стрижня – розслідування Марти, і для цього в романі є всі передумови. Але подорож героїні до України, яка мала б вивести її пошуки на новий рівень, а напругу – до кульмінаційного злету, не виправдовує очікувань. Марта не лише не дізнається нічого нового про діда, а й на наших очах утрачає будь-яку цікавість до мети своеї поїздки і взагалі перетворюється на функцію: іноземка, чиїми очима ми бачимо Україну. З покоцаними раковинами в готелях, агенціями наречених, чарівними вишиванками, віршами Олени Теліги в Бабиному Яру, народною ненавистю до урядовців, кількома впізнаваними типами однаково непривабливих чоловіків та непереможними забобонами. Для авторської й читацької зручності героїню супроводжує обізнаний в особливостях національного менталітету хлопець Марат, який проводить серед неї роз’яснювальну роботу, наприклад: «Запам’ятай на майбутнє, не можна додому тягати ножиці, гудзики, гребінці, ножі, хрестики, котрі десь знайшла, бо буде лихо. І жодних чому, дитино! Бо отримаєш по губах».
До того ж в «українській» частині твору авторка збивається на відверту публіцистику на кшталт «наші владники схожі на гриби-трутовики», а подекуди й на пафос – при цьому безнадійно втрачаючи детективну лінію, а разом із нею й головну глобальну тему. Крупнокаліберна рушниця зі стіни першого акту в другому дала осічку, і як наслідок — письменниці довелося у фіналі подавати розв’язку «згори», у вигляді листа, якого взагалі-то його автор (не розкриватиму інкогніто) не має жодних мотивацій писати – а якщо й має, то вже надто дивні, що, втім, цілком у стилі героїв Лариси Денисенко.
Масштабного романного полотна із наскрізною темою відлуння війни не вдалося ще й тому, що її, цю насправді важку для проговорення тему, буквально виштовхують на маргінес яскраві й живі незліченні персонажі з їхніми дивацтвами та зграями тарганів у головах. Натомість у винахідливій, кінематографічно-кліповій людській мозаїці, що від неї миготить в очах, вимальовується інша тема, що так чи йнак виринає майже в усіх творах Денисенко: тема цінності порозуміння, можливого всупереч будь-яким кричущим розбіжностям. Герої роману – аж ніяк не «наші» й німці, а просто люди глобалізованого світу з дуже складними стосунками і з ним, і поміж собою.
Люди як люди – ні на кого не схожі, парадоксальні і тим безмежно цікаві.
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/10/04/roman-ne-pro-vijnu/">ЛітАкцент</a>
