На даний момент, сучасна українська література розвивається доволі швидко, хоча далеко не завжди кількість відповідає якості. Як би там не було, я завжди з радістю знайомлюсь з усім новим, що дарують нам представники літературної еліти. Цього разу я віддала перевагу новому творінню луцького поета Павла Коробчука – роману «Море для шульги». Перші спроби молодого автора виразити свої погляди за допомогою прози, як на мене, виявились доволі вдалими і потішними для мене, як для читача. Завжди приємно, коли відкривши книгу, тобі просто не сила її закрити, допоки не дійдеш логічного її завершення.

Гадаю кожен з нас погодиться на думку, що здивувати чим-небудь бувалого читача надзвичайно важко,тай книги так чи інакше між собою перегукуються, особливо беручи до уваги манеру більшості популярних тепер поетів. Тому логічно виникає питання, що насправді такого незвичного і оригінального можна зустріти в цьому романі? Що в ньому приваблює? – Мабуть, це думки. Все-таки у їх різноманітті сумнівів не виникає, проблема реальна тільки на етапі їх вираження. Щодо мене,то Павло ці етапи подолав, що яскраво прослідковується впродовж усієї сюжетної лінії роману. Для прикладу, такі звичні для нас буденні проблеми, пов’язані з погодою чи відключеною водою завше викликають море асоціацій, і замикають кожного з нас в якійсь своїй буденній, рутинній, паралельні реальності, де дозволено хоча б асоціативність світу. У відповідь на це, автор намагається зібрати свій логічний ряд до купи й зв’язати його, як мінімум, з дійсністю навколишнього середовища: «Коли у мене з’являється якась життєво важлива проблема, смертельна хвороба, зубний біль, останній дріб’язок в кишені, розлука — то мені здається, що подібна річ хвилює і більшість людей навколо» - ділиться головний герой «Моря для шульги». Це історія юнака, котрий водночас втратив роботу й своє життя, та намагається реанімуватись, влаштовуючись кур’єром порожнечі й проводячи ночі в компанії дівчини з бару. Та розносячи посилки, він, зрештою, опиняється в безвихідній ситуації, втрапляючи в ту саму пастку, що й його клієнти, потрапляючи до світу залежності й галюцинацій : «Я навіть не уявляю, чим би зараз мені було би приємно займатися, якби я ще за совків знав, що існує кокаїн, металічні сейшни, комп’ютерні ігри і тамагочі? Що мені зараз хотілося би дізнаватися? Що досліджувати?». В свою чергу його життя приймає той власний поворот, який, зрештою, призводить до певного логічного завершення. Суть же полягає в способі шляху та характері його кінця, на що, на мою думку, і намагався звернути увагу Коробчук.

Зрештою схожі теми зустрічаються практично в кожній другій сучасно-українській книзі, проте думки в них абсолютно різні, і гадаю, що Павлу викласти власні погляди в кожній з коротких новел вдалось доволі гармонійно і уривчасто, що дозволяє читачу самостійно шукати в них сенс.

Врешті-решт писанину такого роду навряд варто ставити в порівняння з класикою чи психологією. Це щось посереднє між щоденником і посібником сучасного юного українця з масою комплексів і безвихідною ситуацією десь попереду життєвого потяга. Тим не менше, це чудовий спосіб відволіктись і порівняти життєві функції з можливостями й реальністю. Як би там не було, кожному з нас хочеться вірити, що ми не самотні в своїх однокімнатних квартирах та багатолюдних офісах й маршрутках, що всі ми філософи й упорядники власного життя, не залежно від обставин й тих самих погодних умов. Концентрація битія за будь-яких умов залишатиметься далеко за позначкою «максимум», і навіть при громадному бажанні, за нею не вженешся,тай чи варто… Адже так чи інакше, це далеко не головне, бо як стверджує сам автор, «ми - ніщо проти спогадів, які ми лишаємо у головах інших»...

Море для шульги.