Роман цей – художній нарис про землю на тлі історії України крізь віки, із зупинкою на тих часах, коли панували більшовики-безбожники: у 20-80-ті роки минулого століття. Він – про нас і про землю, яка не тільки притягує до себе, наче першооснова життя, але і втягує у свої надра, ковтає кожного після його смерті.
Про землю, в якій, за виразом автора, "трави виростали у два людські зрости". Саме вона і є в цьому творі головною героїнею: від українського Поділля і до далекої Америки. Крім того, і тут, "у нас", і там, "у них", живуть на ній ще два герої, два винахідники, які спроектували і створили (кожен – окремо) дві велетенські машини-січкарні, призначення котрих – провести тотальну зачистку території ворога після масованого термоядерного удару, оскільки і СРСР, і США вважалися їхніми правителями ворожими одне одному утвореннями.
Кохання, війна, пригоди – усе тут є, але все воно відіграє вторинну роль, залаштункову. А на першому плані – ота лихотворчість (творчість зі злими намірами по відношенню до інших народів), а також - страх, яким було наскрізь пронизане тогочасне суспільство на території Радянського Союзу. Бо ним правили такі люди, які говорили: "От раніше ви вважали, що був Бог Oтець, Бог Cин і Бог Дух Святий. А тепер є Маркс, Ленін і Комуністична партія… а Бога нема". Вони "попа вигнали з церкви, а щоби приміщення не пустувало, у ньому організували театральний гурток". Ті люди, які "начебто будували світле майбутнє", у романі Петра Яценка "Січкарня" виписані мовою художнього нарису лаконічно і виразно: "Люди зі зброєю, вбрані в чорний одяг зі шкіри тварин, який не потрібно було прати і який майже не зношувався, уклали з цією землею угоду. Вони забирали її продукти, її кров, вивозили їх ешелонами на Схід і на Захід, а натомість кидали в її липкий чорнозем тіла людей, що тут жили".
Саме ті, в чорних шкірянках, і стали носіями страху, лихотворцями і голодомору, і концтаборів, стали свого роду "конструкторами" людиноненависництва. - Як і Микола, "дідо" онука (а саме від лиця онука ведеться розповідь у романі), котрий спроектував машину, яка "призначена не для збереження всього живого, а для його остаточного знищення, втоптування… Міцний холодний метал, породжений землею, приведе до неї все, що необачно колись вирвалося, вивищилося". Тобто, січкарня – це образ провладного карального інструменту, який діє "за одвічним законом, коли все, що рухається, може змінювати те, що нерухоме".
Мені здається, що це - ключова фраза роману: "Коли все, що рухалося, може змінювати те, що нерухоме" у протиставленні її вищезгаданій іншій, де говориться про знищення того, "що необачно колись вирвалося, вивищилося". Тож для того, щоб творити і залишатися живою силою, яка росте і розвивається, треба постійно рухатися-змінюватися. Інакше народ (або людство в цілому) очікує доля бути схожим не на поле для життя, яке завжди важко перейти, а на поле для гри у бейсбол, "на трохи похилу доглянуту площину, залиту рівномірно підстриженою травою".
Це як підказка нам, українцям: чи ми будемо діяльними і рухливими й залишимося суб’єктами історії, чи внаслідок своєї "совкової" пасивності підемо під ніж січкарні-влади? Чи для нас буде основою твердження на кшталт: "Я Бога не бачив" і "після смерті всі істоти йшли на удобрення землі – на користь тих, що живуть", чи ми, врешті, усвідомимо у нашій боротьбі з природою, що "ми тому й програємо, що хочеться боротися з силою, яка сильніша від нас"? Чи ми залишимося "січконутими" страхом і лихотворчістю, чи, врешті, знайдемо свій шлях розвитку у гармонії з природою, з Богом?
Мова роману – дуже проста і дохідлива. Хоча – про надскладне. І тому цікаво читати ось це, написане українською: "І наші життя ця земля перетворює на пил. Живі, сильні, сповнені духу, ідемо на плоть і на кості, на пил, на трави, комахи і худобу, на таких, як ми. Господи, звільни нас від щоденної жертви своєї і обов’язку приносити в жертву інших". А потім – ще: "Тепер нашою землею буде дорога, ми будемо іти туди, куди ішли наші пращури. Ми скоїли багато лиха на цій землі, а вона зробила багато лиха нам. Треба припинити цю ворожнечу".
Погодьтеся, і тут справді є над чим замислитись. Але – тільки після того, як прочитаєте роман. Він – дуже глибокий, хоч і короткий. Я й досі дивуюся, як можна було так багато втиснути у всього сто з лишком сторінок.

"Січконуті" страхом і лихотворчістю: рецензія на роман Петра Яценка.