09.02.2013
Рецензія на книжку:
доляк наталка. Гастарбайтерки : роман
Я чекала на цю книжку з особливим інтересом, хоча багато хто кривить губи, чуючи про «заробітчанський роман». Чекала, бо знала, що Наталка Доляк писала не з чужих вражень, а з власних – багатих і різнобарвних. Ця тендітна русява гіпер-емоційна жінка, яку я вперше побачила на останньому Львівському форумі, не могла збрехати в своїй книзі. Я була впевнена – вона розповість, як воно є, адже авторка й сама не один рік їла ту європейську заробітчанську кашу. Розповість і додасть мені нових знань та роздумів на цю тему, про яку я теж писала, але інакше – старанно вишукувала і випитувала для того чужі історії.
Роман-триптих, що являє собою три різні за обсягом та настроєм жіночі історії, три долі, які складаються з багатьох міні-сюжетів, пазликів, слайдів, ессе.
Галина-Халла, Наталя-Таша та Лариса-Лаура – героїні цих історій. Кожна з них свого часу залишила Україну, щоб заробити і якось покращити життя собі та своїй родині. Допомогти чоловікові сплатити кредит, добути грошей на добудову омріяного будинку, зібрати коштів, щоб самій ростити сина… Одна від безвиході, друга від небажання нидіти в злиднях та не маючи надії на чоловіка, третя – не маючи й чоловіка, щоби разом підіймати дитину.
Ці жінки різного віку в колишньому житті мали різний «статус». Галина за солідним мужем устигла ще побачити світ і комфортно пожити (поки не овдовіла і не стала зайвим колесом у возі синового нового життя), а в зрілому віці наважилася відірватись від хиткої домашньої палуби й рушити на заробітки – благо, що була викладачем німецької, то не таким страшним здавався їй той Берлін.
Наталя – колишня запальна танцівниця латиноамериканського репертуару, яка «несла джайв у сірі маси», а потім зазнала в «буремні дев’яності» закордонів із картатими сумками – возила з чоловіком в рідну Вінницю килими на продаж, але так і не розбагатіла. Дітей не нажила, хоч і мріяла про маля – народити чи всиновити, якщо Господь не дасть свого. Але ж для дитинки треба створити умови, принаймні добудувати початий і закинутий від безгрошів’я дім… І понеслася Таша Європою в скаженому ритмі – і прибирати в чужих хатах, і навчати чужих дітлахів «ось так рухатися»…
Лариса – наймолодша. Колишня спортсменка, красуня і трудяка з чоловічим характером та нечастою тепер дівочою цнотою, зрештою волею долі – мати-одиначка, котра удвох із матір’ю ростила сина, працювала нянечкою в дитсадку, але ніяких перспектив не бачила, тож і їй довелося шукати вихід зі скрути.
В романі саме жінки не витримують і починають діяти, щоби змінити своє (і не тільки) життя. Власне, авторка і тут не покривила душею – здебільшого так воно і є у наших широтах, адже не секрет, скільки жінок лишають родини та їдуть на ті заробітки, допомагаючи грошима рідним. Нерідко це цілком влаштовує тих, хто лишився удома і не напружується.
Не хочу переказувати перипетії кожної з героїнь та сплетіння їхніх доль, щоб не позбавити вас задоволення першовідкривача та свіжості співпереживання. Скажу тільки, що ритм розділів роману мені видався не однаковим: доволі повільний плин розповіді про «Халлу» змінився джайвовим мерехтінням подій з життя «Таші», а історія «Лаури», яка між прибираннями бавить чужу дитину, ночами тримає її рученя в долоні з думкою про свого сина і щодня замальовує червоним ще одну цифру з 365-ти, найкоротша, але від того не менш вражаюча, якщо не найбільше…
В якусь мить персонажі «Гастарбайтерок» вінницької письменниці нагадали мені героїв роману Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю» – земляків-українців, які теж відірвалися від своєї землі і під час описаних подій винаймають кімнати в будинку літньої німкені. Але нехай вас не напружує вірогідна подібність сюжетів – книжки відверто різні і героями, і подіями, і авторською манерою письма та способом світобачення. Просто нерідко творчі люди одночасно вловлюють найважливіші, найактуальніші вібрації та мусять винести їх на долонях перед іншими і показати всім, навіть тим, хто робить вигляд, що цієї хвороби в нас немає.
Можливо, колись скульптори поставлять пам’ятник жінці-заробітчанці як явищу. Не знаю, яким він буде, але поки що вважаю таким вшануванням внутрішньої сили й жертовності української жінки цю невеличку книжку.
Міла Іванцова
Міла Іванцова
(Джерело:
Друг читача)
|