Галина Ткачук – здебільшого дитяча письменниця. У її книгах багато тварин, і сама вона – білка. Всередині і зовні. Але, коли береться за «дорослі» книжки, виходить те, що потрібно для порозуміння на межі між світами – дитячим і тим, де живуть із зосередженим видом на хоча б малогабаритне житло.

На обкладинці «Найкращих часів» - птах. У старомодному капелюсі, смугастому шалику і, скоріш за все, не дуже теплому пальті на ґудзиках. Це, за словами Галі, типовий київський інтелігент. Вбраний елегантно, але трохи недбало. Замислений образ Києва. Ілюстрації авторка повністю довірила Марисі Рудській, і тепер жартує, що через них цю збірку й купуватимуть у паперовому варіанті.

Книга народилась електронною – спершу її опублікували на сайті проекту «Електрокнига», й уже в перший тиждень торенти й піратські сайти простягнули до тексту свої пазурі. Галя сміється й каже, що цей процес її заворожує. Це добра соціальна звичка – скачувати з інтернету книжки лише тому, що вони є новинками. Вона впевнена, що письменники лукавлять, коли плюються на розповсюдження їхніх творів у мережі – насправді вони тішаться, але на самоті.

Галі завжди хочеться вигадувати якісь міста. Наприклад, узяти Одесу й з’єднати її з Києвом. Щоб набережна Дніпра ніби випадково опинилась біля моря. Взагалі, щоб написати про якесь реальне місце, в ньому треба пожити. Тому Галя півроку прожила в Польщі і написала книжку про Краків. Ця книжка, щоправда, поки що загубилась у пилюці на полицях у довгому й нудному процесі видання.

Але існує Київ. Місто, яке є найближчим до серця. Місто езотеричне, на відміну від Кракова – той видно здалека, він лежить на долоні. Київ інакший. Його красу можна зрозуміти лише через особисті знайомства – коли починаєш бачити і розуміти людей. Він не живе в архітектурі, тому багатьом здається, що гламурний дискурс – це все, що його виражає. І якщо не пробиватись крізь міцний стереотип і не виражати місто самостійно, воно почне зникати. І колись зникне назавжди.

Галина Ткачук публікується не лише українською, але й у польських, німецьких та російських перекладах. На запитання, чи принципово відрізняються польське й українське літературне життя, розповідає історію, яка сталась під час її перебування у «Віллі Деціуша». Тамтешні працівники під враженням від Форуму видавців переповідали, як побували на Ночі поезії та музики. Відкриттям стало те, що, попри молодість і маловідомість багатьох учасників, переповнена зала слухала їх багато годин. Через це в поляків склалося враження, що в Україні література викликає в людей більше ентузіазму. «В них це більш професійно, а нас – із любов’ю», - пояснює Галя.

«Найкращі часи» пахнуть добрим сумом і водночас сумною добротою. Є такі книги, які потрібні саме в певний момент життя. Ця має траплятись тоді, коли стає болісною потреба в турботі. Коли хочеться, щоб тебе оберігали, обводили навколо шипів і боліт. Тоді Галя бере трагічну тему й знаходить можливість переповісти її в менш трагічний спосіб. Іноді раптом буває інакше: казка закінчується оптимістично, але в інтерпретації авторки виявляється евфемістичним описом смерті. «Я просто ставлюсь до цього дуже обережно й намагаюсь на цьому не спекулювати. Веселі речі виходять у мене природніше», - запиває Галя водою слова «про погане».

А потім читає «дуже довге і проблемне» оповідання про тисячу шматочків, обриває себе, не доходячи до кінця, й додає: «Ні, далі сумно. Тепер про позитивне…».

З одного боку, писати дитячу прозу для Галі важче, ніж дорослу – з першою треба бути зосередженою, уявляти читача. Доросле відчуття від прочитаного більш прогнозоване, тому у другому випадку можна розслабитись і покластись на образи. З іншого боку, вигадувати, звісно, легше – це не обмежує і не змушує збавляти темп. Створити «річкофон» і величезного пса Ласло Здобича («Вікно до собаки») набагато простіше, ніж надавати форми соціальним стосункам.

Але в кожному разі, запевняє авторка, в будь-якій творчості ти не помилишся і будеш правий. Поки ти часний з собою і робиш те, що знаходить відгук у душах інших людей.

А тепер про позитивне.