Я солідаризуюся з Олександром.

 
Я солідаризуюся з Олександром
Книжки за жанрами

Всі книжки (1569)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

28.08.2013

Рецензія на книжку:
О.Апальков. КОЛЮЧІ ДЕРЕВА : (оповідання)

В післявоєнні роки моя мама Катерина Андріївна якось намірилася на заклик уряду поїхати вчителювати на Закарпаття, що здійняло цілий переполох у нашій родині, бо вже оплакали її чоловіка, мого батька, який загинув на війні з фашистами на березі Дунаю. «Дурна ти, Катю,- звернувся до неї мій дід Ларіон, який повернувся з фронту,- тягнешся ближче до могилки Івана - там у лісах ще скільки бандерівців шастає. Знаєш, що вони з східняками витворяють. І зірки на спині вирізають, і в криниці кидають.» «Та я ж викладатиму математику, а приживуся – Дмитрика заберу!» «Коли б так, дочко, за математику тебе не спитають, але ж партія пошле агітувати за більшовиків і Сталіна, то лісовики тебе швидко перестрінуть на дорозі із зашморгом або з самострілом!.. »Заспокоїлась мама і так з сусідськими позичками та власним трудом включилася у відбудову соціалізму. Про подібне соціальне явище в Україні згадав Олександр Опальков в своїй книзі «Колючі дерева», зокрема в оповіданні «Примара», коли його товариш - мандрівник випадково зустрічається з студенткою істфаку Львівського університету. А й правда - якби не прикрашали та виводили в герої, як це робив попередній президент пан Ющенко, воїнів УПА, на кшталт Шухевича, історія прямо вказує на їх кривавий слід у ставленні до радянських людей, які звільняли Європу від фашистської чуми. Читаючи оповідання «Перший сніг» про повернення юнака Арістова з дійсної армійської служби і про те, як «гостинно» його зустріла «гражданка», пригадав я свої перші кроки звільнення зі служби, коли я пересідав у місті Брянську на вокзалі з потягу зі Смоленська на Київ. Часу було вдосталь. Поблукавши по місту, примостився в залі очікування і почав очима поїдати подорожніх. На мої очі натрапив чоловічок в затріпаному одязі та з перебинтованою рукою, який , як видно, збирав милостиню. Незабаром він наблизився й до мене.»Што, воин, в краткосрочный отпуск собрался? Поздравляю!» »Да нет, - говорю, - отслужился насовсем. Дембиль!» «Радость то какая! Для тебя и для родителей! А у меня, видишь , несчастье случилось. Упал и руку подвернул! Ты, если можеш, подмогни рублем, а я тебе домой сервиз вишлю, я на фарфоровой фабрике работаю. Сейчас на больничном нахожусь.. Вот мой адрес.» І витягнув з кишені писульку , закінчив: «Ну, розберешь мои каракули?» «Та чого ж, - кажу йому з радістю,- сунув у вільні руку попрошайки червінця,- як не допомогти, з ким не буває!» «Що він тобі казав? – поцікавилась у мене огрядна пасажирка. – Не думай гроші давати. Тут таких небог розвелося, хоч греблю гати!» Я промовчав, бо було соромно зізнатися, що потрапив на гачок хитруна. А згодом його вже теребив за комір і пхнув коліном у зад сержант міліції… «Другий якір» - оповідання, де у мене викликало велику повагу до автора його ставлення до скалічілої людини, справжнього товариша сильного духом. З одного боку ми бачимо бездіяльних і ницих рятувальників,у яких чомусь не вистачає пального на моторний човен, а їх у першу чергу цікавить, щоб забрати гумового човна у рибалок, ніж у першу чергу порятувати відпочиваючих, які потрапили в стихію, що розгулялася на морі. А спасіння потопаючих справа ж їх самих. І виходить, що Бог на боці тих, хто не змиряється з силами природи, а шукає свій беріг, хапається за соломинку до кінця. Мало хто з нас знається на коханні. Якщо сильне воно, то буває коротким і доставляє душевні муки. Є однолюби. А в цілому, кажуть добрі люди, одного кохання, звичайно, не вистачає на один вік. Та ще – одним коханням ситим не будеш. В усякому разі, читаючи новели Проспера Меріме, я жахнувся, коли в напіврозваленій халупці люди найшли закляклу в інтимному акті пару молодих людей, що кілька днів без їжі і питва кохали одне одного й навічно завмерли у любовних втіхах. А що кохання не знає місця, кордонів, часу і міри - це автор стверджує однозначно, можу додати й сам, читаючи «Колючі дерева», «Райська яблуня», «Не Боварі». По різному доля зводить закоханих людей і віддаються вони одне одному беззастережно і невимушено, як ростуть дерева, опиляються бджолами квіти й дозрівають під осінь дикі яблука. Хіба я у дитинстві не ходив у колгоспний сад під дерева рвати траву корові? А там натрапив на мішок з розсипаною цибулею. За метрів з десять почулося радісне зітхання, лагідний шепіт: «Ой, добре! Та не спіши!». Боже ж мій, як дядько з тіткою милувалися на траві під заростями слив!.. Потім намагався я про це розповісти домашнім, вони наполягли, щоб про це більше нікому не патякав, а що цибулю приніс похвалили! Читав захоплено твори автора, де він розповідає про зміст устояного життя німців, їх ставлення до росіян, симпатії людей одне до одного, які безроздільні до країн і кордонів. Тут зацікавили оповідання «Тітка Ернестина» та маленька повість «Похмілля на чужій учті». І до чого ж сходяться образи німців з тими, що я зустрічався у свій час служби офіцером у групі радянських військ обмеженого контингенту в НДР в одному із міст Південної Тюрінгії. В німкеню у порівнянні з автором я не встиг закохатися, а на маленькому майдані біля кірхи, до нас, двох офіцерів, приліпився Ганс, який прогулювався з опецькувато дружиною й пишною донькою. «О, камарад, русіш офіцер, - розцвів він в люб’язностях, -я был в Росея, на Волге. Попал в плен.Но у меня была девушка Маша.Лубил ее.Твою мать.»І так майже кожну фразу він вінчав відбірним матом. «Та тихіше ти,- спиняли його, - поряд твоя фрау, донька, якось незручно.» Він лише реготав і махнув рукою, мовляв, ці матюки для них нічого не означають, бо ні бельмеса не тямлять нічого на російській мові!Для поліпшення стосунків німець з жіноцтвом повів нас у ближній гаштет і охоче пригостив нас по дупельку «смирновки» та з кухлями свіжого пива. «Война- болшая глупость, - резюмував він при зустрічі, - она была нужна Гитлеру и Сталину, а мы глупые швайн (свиньи) шли под. нож м’ясникам!» Вивітрилося з голови багато німецьких слів, хоча зі школи та і в пед. інституті знав її на тверду четвірку. Може, саме через цю обставину й потрапив через військкомат на зверх строкову службу в Німеччину у дивізій ну газету «Гвардейское знамя». А на службі довелося побувати на стажуванні у Дрездені на радіостанції «Волга», на якій працювали здебільш москвичі. Але все ж здорово заздрю пану Олександру, у якого вистачило тер-піння блискуче вивчити німецьку мову і прочитати в оригіналі Гейне, Гете, Шілера,Ніцше і Шопенгауера та багато цікавого. Можливо, саме звідси у письменника й виникла тяга до філософії, бо структура його розбудови оповідань перемежована орнаментом уміркованих висловів, викладених із думок непростих мужів. До того ж приваблює мова викладу текстів. »Пишіть твір так, щоб у голові тіснилися думки, а на папері виходило коротко і лаконічно, аби читачеві було ясно, що ви хочете сказати!»Так мене вчив Василь Михайлович Миронюк, вчитель Скалівської середньої школи. Чи це його вислів, чи то російських класиків, головне, що вистрілює в ціль! Тут я солідаризуюся з Олександром, чому і за що він обожнює Чехова. У цьому Олександр зізнається у творі «Похмілля на чужій учті», де його Антон з Анною, майже по Чехову «Анна на шее», присвячує у німецькому курортному містечку Баденвайлер цілий день на відвідування тих місць, де лікувався і помер Антон Павлович до останнього дня свого життя. Є за чим шкодувати, що рано пішов з життя Чехов. Далася йому взнаки авантюрна поїздка на Сахалін. Та нові українці не шкодуть, а я ні в якому разі не маю на увазі О.Опалькова, бо в літературі їм ближче «Вершник без голови» американського Майн Ріда, бо на сусідів - росіян ми через тин вже тичемо дулі!..
Дмитро Танський, м. Кіровоград, член обласної організації Конгресу літераторів України.

Дмитро Танський

(Джерело: Кассиопея)

Реклама
Rambler's Top100