|
29.01.2014
Рецензія на книжку:
Матіяш Богдана. Твої улюблені пси та інші звірі : вірші
ПРОГУЛЯНКА ДРУГА — ЯК ОБІЙНЯТИ БОГА
Метафоризація мовленого, додаткова насиченість коментарями чи, навпаки, редукція говореного тощо — це все експерименти, які відбуваються на рівні, скажімо, матеріалу поезії — мови. Те, про що йдеться, визначається тим, що сказано. Поетичність мови знаходимо в словесних конструкціях,
побудованих за новими оригінальними формулами. Але це лише один шлях розвитку — модернізація інструментарію.
Натомість у поезії можливий і інакший спосіб еволюції художності. Такий шлях у сучасній жіночій поезії представлений у творчості Богдани Матіяш. У 2005 році Богдана видала першу книжку «Непроявлені знімки» — збірку верлібрової поезії, на якій позначився «дух часу» становлення й
самоідентифікації як держави, так і окремої людини. У цій книзі постає питання спілкування й порозуміння.
Проте сама назва вже наступної збірки «Розмови з Богом» (2007) указує на розширення простору осмислювання. Поступово зацікавленість авторки проявами життя переростає в зацікавлення життям як феноменом: від споглядання — в осмислення, від виявів — до законів організації. Свого піку ці роздуми досягають у третій книжці віршів «Твої улюблені пси та інші звірі» (2011).
«…під деревами дивитимемось на землю й на небо
просто собі мовчатимемо просто будемо прості
як опала хвоя м’які як мох легкі як світло»
Речі перестають бути просто речами. Кожна з них має свою функцію або, якщо поетичніше, мету. Кожна річ може нас чогось навчити: опала хвоя — простоти, мох — м’якості (не фізичної, ясна річ), світло — легкості. Споглядання й розуміння всього довкола дає змогу побачити його повно,
перейти на інший рівень обсервації. Не просто вийти й дивитися в поле, а бачити:
«…як тремтить повітря між землею і небом як воно
гойдається просте й делікатне…»
«…скільки вдячності в кожному русі скільки тепла
і любові в кожному кроці скільки радості
що приходить раптово…»
Біля останньої своєї межі таке розширення простору споглядання неминуче мало б привести до питань світобудови, світоустрою. Так і відбувається. До того ж у творчій свідомості, яка пройшла шлях від дарування напівтиші коханому до слухання космічного гулу, до по-дитячому щирих
розмов із Богом:
«…мені так хочеться плакати
мені так міцно хочеться обійняти тебе і заплакати
і відійти взявши з собою хіба що улюблених
звірів…»
На рівні ж мови твору та його композиції вірші Богдани Матіяш відійшли від рваного ритму верлібру до заспокійливо-медитативних розлогих ритмів білого вірша, який усе менше й менше цікавиться власне формою, а чимдуж прагне поставити Йому якомога більше запитань. А ми ж пам’ятаємо,
що кожне правильно поставлене запитання наближає можливість відповіді на нього.
Ваймар Іцкович
(Джерело:
Дніпро, 2012, № 3)
|
