Біда з цими російськими письменниками України. Чи не половину минулого року в літературних колах тривала дискусія, до якої ж саме літератури вони належать – української чи російської. Якби не бій Кличко-Повєткін, дискусія тривала б досі. А той бокс усе розставив по своїх місцях: скажи, за кого ти вболівав, і я скажу, українська чи російська ти література. Усі інші запропоновані класифікації були дуже незручними, бо для можливого віднесення російського роману до українського контексту (на цьому наполягав літературознавець Ростислав Семків), його слід було принаймні прочитати, що значно ускладнило б роботу тих з критиків, які давно вже навчилися писати рецензії на книжки, не читаючи.
Віднести роман Олексія Нікітіна «Victory Park»до українського контексту хочеться вже тому, що це гарна проза. Колись на українському радіо слухачі питали в Нікітіна, чи не збирається він писати українською, бо він нею, як всякий корінний киянин, непогано володіє. На що Нікітін відповів, що письменнику мало знати мову, йому треба спромогтися ту знану мову під себе прогнути, змінити її під логіку конкретного тексту. Між тим, в попередньому романі Нікітіна «Маджонг», в якому київські букіністи й бандити шукали третій том «Мертвих душ» й мимоволі спалили книжковий ринок «Петрівка», Нікітін відтворив ймовірний текст рукопису Гоголя настільки переконливо, що деякі московські критики повірили, що в Києві таки справді той рукопис знайшли.
Отож мова Нікітіна принаймні примушує собі вірити. Ось чи не півтора десятка головних персонажів постають перед читачем на сторінках «Victory Park»: київські фарцовщики, фотографи з ательє, гаражні рокери, міліціонери, як лейтенанти так і генерали, «чумові» ПТУшниці, кросові мотоциклісти, ресторанні лабухи, актори театру російської драми й студії Довженка, цеховики з Дарницького комбінату та будинку побуту біля Володимирського ринку, їхні антагоністи з литовської ОБХСС, археологи двох ворогуючих наукових шкіл, колишні «афганці», торговці наркотою з Чуйської долини, КДБісти, профспілкові лідери донецьких шахтарів, знову КДБісти й психіатри, продавщиці кафетеріїв у гастрономах, студенти фізмату й професори-ядерники, школярі, букіністи, військові, городяни й селяни, які вигідно обмінюються ідеями, нареченими та самогоном, і навіть один практикуючий дід-характерник – кожен з них постає зі своєю неповторною інтонацією, впізнаваною лексикою, а також непростою біографією. Усі герої Нікітіна – з подвійним дном. І варто читачеві переконатися в якихось своїх стереотипах, скажімо, щодо актора, який все життя, як на сцені, так і в сім’ї, грає «кушать подано», як за другого наближення він виявляється великим трагіком шекспірівського масштабу.
Читання таких текстів - розгалужених, з багатьма сюжетними лініями, залюднених, з безліччю героїв, – то особливий вид задоволення. Нікітін щоразу припиняє свою оповідь, здавалось би, в момент, коли читач вже самотужки вгадує подальший розвиток подій. Але лінії переплітаються, діють нові дійові особи, читач знову все вгадує, і лише десь на половині книжки здивовано помічає, що усі такі передбачувані і такі очевидні варіанти майбутнього заперечують один одного, і вирішити все зможе лише якийсь сюжетний вибух, який не забариться. На те, що це не випадковий ефект, а складний авторський задум вказує діалог діда-знахаря (колишнього махновця, між іншим), який вміє передбачати майбутнє, з онуком-радіофізиком, який пояснює як множинність майбутнього виглядає в світлі сучасних фізичних теорій. Додаткового шарму цій суперечці додає те, що відбувається вона біля тину в селі Очерети на лівому березі, яке зусібіч вже обступили київські новобудови, і за генпланом його вже не мало бути, аби радянські генплани враховували «несподівані» плавні й болото, хоча на них натякає, начебто, вже й назва села (Держплан, вчи, б…, нашу мову!)
І що зовсім вже неймовірно, але можливо, як модель вітрильника в пляшці, - увесь цей зріз суспільства часів Застою (1984 рік – останній рік неляканого соціалізму), усі ці події й побутові дрібниці, виразні деталі, які вказують на те, що суспільство «розвиненого соціалізму» при смерті, ніяка його реанімація неможлива, як і побудова якогось іншого, «з людським обличчям», комунізму, який виріс, такий виріс, і можливим був тільки такий, - усе це з топографічною точністю локалізовано в межах київського житломасиву «Комсомольський», сучасне метро «Чернігівська» на Лівому березі, і навіть ще точніше – біля парку «Перемога»», який і дав назву роману.
З потраплянням цього роману в український контекст, однак, є певні проблеми. Можна було б констатувати з іншими прикладами, що «київський метатекст» нарешті перебрався за міст Патона і впевнено крокує Ліворебежжям, можна було б порівнювати його з Кожелянковими «Дітьми застою» чи Вольвачевою «Клясою», але для цього книжку необхідно прочитати. А у виданих в Москві не конвеєрних не детективів з цим чомусь традиційні проблеми, попри те, що 70% нашого книжкового ринку під росіянами. Тих росіян, які нам треба, чомусь і не везуть. Свій примірник «Парку «Перемоги» я чудом «дістав» у книгарні «Чулан» на Богдана Хмельницького лише тому, що знаю місця. Я теж ще пам’ятаю совкові лайфхаки, як щось «діставати», хоча, як і автор, зовсім за ними не ностальгую.

Парковий мікрокосм розвиненого соціалізму.