Очікування мають здатність не справджуватися. Особливо — очікування очевидного. А цілком очевидним видавалось би, що в період, коли доля цілої країни вирішується на територіях довкола Донецького басейну, книжка автора з Макіївки під назвою «Бомжі Донбасу» виявиться гостросоціальною публіцистикою або ж т. зв. «чорним реалізмом». Певну неоднозначність вносить хіба підзаголовок «Homo Profugos» (людина-вигнанець, бурлака), формально дублюючи назву, а по суті ‒ маркуючи текст латиною, що може слугувати своєрідним фейс-контролем на вході в романний простір. Латина немов застерігає: не все тут так просто, як видається, а отже, не варто надто покладатися на очікування очевидного.
Книжка й справді розпочинається історією безхатченка з прикметним прізвиськом Малевич (найпростіший асоціативний ряд відразу пов’язує славнозвісний «Чорний квадрат» із символікою «чорного золота», характерною для всього вугільного регіону), що разом із такими ж знедоленими невдахами, як і він, шукає пристанища на зиму. Ці пошуки бомжівської землі обітованої дійсно могли би стати канвою гостросоціальної, реалістичної прози, роману-подорожі, роману-притчі чи панорамою життя соціального дна. Проте в «Бомжах Донбасу» вони ‒ лише преамбула, привід, претекст до основного месиджу. Та й художні засоби зображення самих героїв балансують десь на межі реалізму, антиутопії й притчі. Автор цілком вірогідно змальовує побут і проблеми безхатченків, проте їхня виняткова україномовність і внутрішня налаштованість на пошуки не лише засобів для існування, але й певної сенсовності буття надає їм прозової умовності, перетворюючи з персонажів життєвої історії на носіїв і виконавців авторського задуму.
Закинутий завод, де герої знаходять врешті-решт притулок, лише територіально виявляється землею обітованою: справжнім її втіленням є загадковий манускрипт, що його зберігає і демонструє вигнанцям персонаж із черговим багатозначним прізвиськом Вагнер. Завод, утім, ‒ лише видимість. Насправді під ним знаходяться старовинні мури, зведені на розвалинах Ярограда, міфічної столиці древньої, автентичної України, а також своєрідного схрону для рукопису ‒ єдиного документа, який про цю забуту минувшину свідчить.
Манускрипт, врешті, виявляється й композиційним стрижнем, і основним месиджем усього роману, адже це ‒ альтернативна, невідома історія України, її древній тестамент, що нібито чудесним чином зберігся й потрапив у сьогодення. Автор «Бомжів Донбасу» репрезентує цю альтернативну історію в переписах безіменного обозного писаря, не надто стилізуючи її під історичні хроніки, укладаючи цей «роман у романі» за принципом дайджеста, що стилістикою частково нагадує шкільні підручники.
Мабуть, читачі, добре обізнані з «науковими» версіями історії України, знайдуть у ньому поживу для роздумів і різного роду асоціацій, однак те, що автор використав саме прийом «роман у романі» і вибрав для його обрамлення історію безхатченків, свідчить, здається, про авторську самоіронію і спробу дистанціюватися від чергової версії минулого ‒ інакше він міг би представити її у вигляді традиційного історичного роману, зосередившись на художній достовірності власної інтерпретації минувшини. Проте автор подає історію досить скупо й ескізно, вибудовуючи лише основний каркас літопису, не акцентуючи на суперечливих деталях і без пафосу дискутуючи з загальноприйнятим баченням історії. Тим самим він надає досить широке поле і для читацьких інтерпретацій, залишаючи в тексті немало натяків та непрояснених моментів, які спонукають читача самостійно добудовувати цю дивну конструкцію й робити власні висновки.
Утім, чи насправді альтернативна історія, переказана одним із бомжів Донбасу, є основним месиджем? Чи, може, автору йшлося про ініціювання (від «ініціація») власне читацької уяви, фантазії та умовиводів? На користь такої версії свідчить сама структура тексту, набагато складніша, аніж просто «роман у романі», як це буває, коли автору йдеться про обрамлення певної умоглядної концепції засобами художнього мовлення. Багатошаровість її унаочнюється, коли намагаєшся виокремити першоджерело нашої альтернативної історії.
Спробуємо продемонструвати цю багаторівневість стислим синопсисом:
‒ невідомий безіменний хронікер із 1600-х подає історію України як історію зниклого народу, вправно вплітаючи відомі й не надто історичні факти у власний візерунок (детальний аналіз цього химерного епосу міг би провести хіба дипломований історик, і як художній твір він цілком би міг претендувати на окрему передмову); варто лише зауважити, що для автора рукопису це також історична розвідка ‒ адже писар свідчить про події, що відбувалися майже за 1000 років до його народження;
– не менш вигадливим шляхом (окрема сюжетна гілка, по суті ‒ ще одна «історія в історії») манускрипт потрапляє до рук Вагнера (персонажа, так би мовити, технічного, який, утім, має власну доволі химерну біографію), котрий прочитує рукопис зграйці сюрреалістичних безхатченків, що немовби внаслідок містичного поклику опиняються в потрібному місці в потрібний час;
– читач же дізнається про зміст манускрипту (як і про все інше) із уст одного з них ‒ протагоніста Малевича, і... Це могло би бути все, якби автор «Бомжів Донбасу» не приберіг на фінал ще одну несподіванку, розкривати яку в передмові було би непростимим спойлерством.
Проте саме цим фінальним сюжетним вивертом (доволі традиційним, зрештою, а все ж непередбачуваним) автор іще раз, уже остаточно, дистанціюється і від власного протагоніста, і від змісту параісторичних хронік, тим самим наче знімаючи з себе всю відповідальність за сказане. Він залишає нас сам на сам із хитромудрим текстом, ущільненим нашаруваннями аж до такої міри, що й справді виникає враження, ніби перед нами славнозвісний «Чорний Квадрат» Казимира Малевича.
Тут, мабуть, доречною буде згадка про древню кабалістичну практику нелінійного письма, коли літери пишуться не одна за одною, а одна на одній ‒ у результаті будь-який текст рано чи пізно перетворюється на чорний чотирикутник. Нам залишається лише вдивлятися в його непроникну, просякнуту невидимими смислами чорноту, намагаючись розгледіти кожен своє: хто ‒ темне, невідоме минуле України, хто ‒ непередбачуване майбутнє, хто ‒ похмуре, але таки не позбавлене світлих сподівань сьогодення. Сьогодення, в якому ми з усіх сил намагаємося не перетворитися на вигнанців.

Вигнанці історії.