Книжка, про яку я розповім у цьому номері, має незаперечний плюс: вона сподобається вам незалежно від того, як ви ставитеся до славетного автора "Володаря перснів" Джона Толкіна.

Я, наприклад, вважала, що просто-таки терпіти не можу фентезі. Тож, природно, побачивши напис "Нове українське фентезі", подумала: бе-е-е-е, і тут Толкін! Та, на щастя, в назві книжки було значно миліше, як на мене, слово – "шаман". Річ у тім, що я давно переконала себе, буцімто щиро цікавлюся шаманами й шаманками.

Подивилася страшний фільм польського режисера Анджея Жулавського, підчитала прецікавої теорії відомого дослідника Мірчі Еліаде… Одне слово, на очі трапилася трилогія Наталі Тисовської "Останній шаман", і мене наче струмом прошило: доля! Отже, про шаманів я знала кілька речей: по-перше, це водночас і маг, і знахар, і навіть дещо більше. По-друге, шаман має особливе становище в суспільстві, адже він – "покликаний". По-третє, шамани – великі спеціалісти з людських душ. І, нарешті, традиційне ім’я для пристойного шамана – Мічилла. Уявіть, так шамана в книжці Наталі Тисовської й звали! Однак Мічилла – не єдиний шаман у книжці: є ще місцевий психоаналітик Святослав Пилипович Шапка, колишній дисидент, який написав у своїй дисертації щось таке, за що його хочуть убити. І таки вбивають, однак диска з дисертацією вбивці не знаходять, тому вбивають іще й колишню дружину Шапки – Мар’яну Омелянич. Проте і в неї диска нема! Відтак у небезпеці син Мар’яни – Орест, який тільки після смерті Святослава дізнається, що колишній дисидент і мамин друг насправді є його батьком! Як бачите, сюжет закручено незгірше, ніж у відомих "інтерівських" серіалах.

Заждіть, я геть забула про найцікавіше! В "Останньому шамані" йдеться зовсім не про звичайних людей, "хороших" і "поганих", а про одвічну боротьбу "світлих" і "темних" сил. І борються проти всесвітнього зла не "люди в чорному", а наші українські міфологічні істоти – лісова Нявка й Хованець. Хованець – Орестів домовик, який одного разу "необачно" врятував пустотливу Нявку від бридких кровожерних вампірів, і відтоді вона в прямому сенсі пришита до нього своєрідною зеленою волосинкою: мусить бути з ним, як то кажуть, і в радості, і в горі. Однак Нявка й Хованець – не єдина в книжці закохана пара, й це, безперечно, величезний плюс роману Наталі Тисовської. Є ще молодий Орест і мініатюрна руда журналістка Ліна (підозрюю, між ними щось таки є!). Хай там як, а читати про кохання я люблю не менше, ніж про шаманів і про всілякі таємниці.

До речі, про таємниці. Звісно, в романі є таємниця, та й не одна. Кому і для чого потрібна інформація з диска? Про що дисертація, за яку безжально вбили її автора? Де понад двадцять років пропадав Святослав Шапка? І, зрештою, навіщо на стіні в його кабінеті висить старий шаманський бубон? Адже в театрі є правило: якщо на стіні висить рушниця, то вона має вистрілити… Слід віддати належне авторці: і з погляду інтриги, і з погляду персонажів, і – ніде правди діти – в моральній площині роман практично ідеальний.

А ще, знаєте, моє серце просто-таки полонив один персонаж із "Останнього шамана" – кумедний Юрась Булочка, милий журналіст-невдаха з нереалізованими письменницькими амбіціями й такими ж нереалізованими закоханостями. Спочатку Юрась без тями закохався в Ліну, потім так само без тями – у місцеву відьму… Втім, усе в Юрася буде добре!

На відміну від того-таки "Володаря перснів", у романі "нашого Толкіна" Наталі Тисовської в усіх усе складається добре. Звісно, якщо не брати до уваги "поганих хлопців" – вампірів, покидьків та іншу нечисть. Та й книжка помітно тонша за толкінську. Особисто для мене це ще один грубезний плюс на користь "нового українського фентезі".

То що, є вже два-три плюси? Так отож. Лишається тільки чекати, поки за "Останнім шаманом" знімуть повнометражну стрічку й нагородять її "Оскаром" за найкращий іноземний фільм, а потім з виглядом усезнайка порівнювати, що краще – кіно чи книжка, і чи спочатку треба читати книжку й тільки після того дивитися фільм, чи "немає жодної різниці", як сказав би один мій знайомий поет із Житомира… У будь-якому разі ми з вами маємо повне право гордо посміхнутися, коли на телебаченні вкотре крутитимуть епопею з перснем: мовляв, Тисовська – наша відповідь Толкіну!

Наша відповідь Толкіну!.