Чи хочемо ми змінитися?.

 
Чи хочемо ми змінитися?
Книжки за жанрами

Всі книжки (1569)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

05.09.2014

Рецензія на книжку:
Крим Анатолій. Украинская каб(б)ала : роман

/ Рецензія на роман Анатолія Крима «Українська каб(б)ала» /

На початку 2014 року в канівському видавництві «Склянка Часу*Zeitglas» вийшов друком новий роман Анатолія Крима «Українська каб(б)ала» (російської мовою). В основу твору покладено сюжет, здавалося б, не новий, навпаки, виплеканий мріями та уявленнями українського народу. Вже півтора століття і простий селянин, доведений до краю знущаннями панівної верхівки, і представник славнозвісного «прошарку» – української інтелігенції, та й, що там гріха таїти, навіть найвищий чин часом «вшкварить» міцне словечко, згадає Кобзаря «незлим тихим словом» і заволає: «Батьку Тарасе! Встав би ти, подивився, що вороги кляті зробили з Україною!» І неважливо, що то за недруги: «москалі, жиди та ляхи» – вічні міфічні вороги, на яких і досі списують чи не усі внутрішні проблеми – чи новоявлені пани, що розкрадають багатства рідної України-неньки, а з простого люду останню сорочку знімають. Так от, дочекалися! Ожив Тарас! Але чи потрібен він нам живий? Не пам’ятник, не портрет-ікона, не прилизаний біографами і «просапаний» цензорами – справжній! З плоті і крові, з усіма людськими бажаннями, терзаннями і муками – ЛЮДИНА! І чи здатен він щось змінити? Чи хочемо ми самі змінитися? Питання це червоною ниткою проходить через увесь роман.
Символічно, що повернув до життя українського генія єврей – молодший співробітник НДІ геронтології Семен Ліберман, до того ж застосовуючи не наукові дослідження, а духовну практику Каббали – містичного вчення в іудаїзмі. Єврей – представник «ненависного племені», до якого новоявлений Тарас Григорович спочатку ставиться з недовірою і постійно у щоденнику називає «жидом» з різноманітними епітетами, а потім закреслює, замінюючи іншим, більш нейтральним, словом, Єврей, якого «антисеміт» Шевченко допитує: «Навіщо ви Христа розіп’яли?» Єврей, який виявився більшим патріотом України, ніж всі українці разом узяті, і якого поет щиро любить і вважає найкращим другом.
Прокинувшись 9 лютого 2014 року у невеличкій київській квартирі Ліберманів, Тарас Шевченко поступово пізнає нову Україну – спочатку з розповідей ученого, газет, телебачення, а потім і самотужки – зустрічаючись із людьми. Але в газетах – напівголі «світські левиці» і статті, від яких одразу хочеться покращувати демографічну ситуацію, у телевізорі – незрозумілі завивання так званих співаків і різні «голови, що говорять» (говорять усе, крім правди), а люди, з якими зустрічається Тарас Григорович – міліціонери, які хапають і б’ють усіх, хто не має документів, єпископ у золоті та діамантах і злобні «клікуші», пенсіонерки на лавці, які дають поради, як вигідніше продати свій голос на виборах, вічно п’яний двірник Митька, який обіцяє нагидити перед дверима, якщо не заплатять за прибирання, – це все не народ, а покручі. В селі, наївно думає поет, зберігся дух вольний, козацький. Наприкінці роману випадає нагода поспілкуватися з фермером Антоном Косаренком, який вісім днів на тиждень працює «на пана», виживаючи тим, що краде сам у себе, але боїться влади й сам потрапляє на гачок спецслужб. Тарас Шевченко закликає до боротьби за звільнення, на що фермер резонно відповідає: «Наша справа маленька. Нам дощик потрібен». Коли ж Шевченко називає його рабом, обурюється і погрожує правоохоронними органами, замість того, аби встати навкулачки, як і зробив би справжній мужик. Гадаю, автор навмисно відклав цю зустріч на кінець роману, аби довше залишати надію поетові (та й читачеві) на хепі-енд.
Роман А.Крима – гостра сатира на сьогодення. Найжахливіше ж те, що за півтора століття народ український мало в чому змінився, хіба що в гірший бік. Після «відвідин» міліцейського відділку Т.Г.Шевченко вибачається у щоденнику перед «жандармами, конвоїрами і катами царської Росії», бо вони були незрівнянно добрішими і милосерднішими, ніж українські «служителі закону» Дурдила і Задависвічка, які лупцювали письменника за те, що той попросив їх розмовляти українською. Гіркою іронією сповнені слова Кобзаря: «В минулі часи іудеїв і ляхів мордували, а як ті закінчились, взялися за своїх?»
Найбільше уваги автор приділяє Спілці письменників України. Щиро кажучи, я дуже сподіваюсь, що образ цей – алегоричний і несправжній, та самим письменникам видніше.
Найперше, що кидається в очі, – назва, що навіть російською звучить не «Союз», а саме «Спилка», підкреслюючи, що письменники – українські. Дивно було, як на мене, дізнатися, що у Спілці панують націоналістичні, більше того, шовіністичні погляди. На дверях висить табличка: «Жидам і москалям вхід заборонений», Лібермана, який прийшов з Шевченком, одразу кинулися бити, навіть голова гуманітарного управління при адміністрації Президента німкеня Аліса Леопольдівна Цирліх ображається, коли Тарас Григорович необережно починає розмову про її національність.
Сотні так званих митців – письменників, скульпторів і живописців – зображені голодною зграєю, яка гризеться за матеріальні блага, п’яницями, невігласами, бездарностями, підлими брехунами і запроданцями. Правління обох спілок випрошують гроші у держави нібито на важливі мистецькі проекти, самі ж просувають власні інтереси, розподіляючи винагороду винятково між керівниками. Смішно було читати, як, отримавши важливе державне замовлення, «митці» насамперед поїхали до Італії – буцім купувати фарби, полотна та інші матеріали. Тому не дивно, що мета кожного члена Спілки – потрапити до правління (тобто, державної «годівниці»). Гротескно-гидкою є картина зважування поетес для визначення їхньої ваги в літературі. До того ж, кожний з письменників вважає себе єдиним талановитим, а інших позаочі обзиває, а вголос лестить і підлабузнюється.
Яскраво характеризує членів Спілки письменників той факт, що організація розміщена в будинку Сімхи Лібермана, де є кімната з розсувним дахом, в якій Семен Львович сподівався знайти духовне єднання з Творцем; це єдине місце у Києві з надзвичайно дієвою аурою, але «митці» не тільки не скористалися нею, а навіть не відчули тієї аури. Більше того, потрапивши до кімнати, Ліберман зрозумів, що «письменники все загидили».
Коли Т.Г.Шевченко прийшов на урочистості, присвячені 153-й річниці його смерті (що саме по собі вже аномальна подія – святкувати не день народження, а день смерті), Кобзареві не дали слова. І це так правдоподібно! Лилися потоки слів, присвячених Великому Поету, але його самого слухати не хотіли, тому що людям тим було байдуже, хто перед ними, аби особа ця могла бути їм корисна. Ще одна картина гротескно-жахлива чи сміхотворна, кому як: на банкеті письменники встають у чергу до Шевченка, аби він запхав їм до рота шматок якоїсь їжі. Аналогія зі святим причастям жахає, підкреслюючи ницість, обмеженість тих людей, бездуховність і повну відсутність гідності. А прізвищами якими нагородив їх автор: Хнюкало, Вруневський, Мамуєв, Дуля, Мошонкін, Шмигло, Супчик… Жах! І жодного розумного обличчя не побачив воскреслий поет. Але крім особистих пороків, якими, в принципі, складно здивувати порядного читача (пияцтво, розбещеність, заздрість і т.ін.), наші «герої» – увесь загал! – виступають знаряддям злочинної влади. Мало того, що більшість з них регулярно «строчать» доноси, усі вони, не маючи нічого святого за душею, беруть участь в організованих владою «вертепах», підтримуючи, кого потрібно, і цькуючи неугодних. Коли Тарас Шевченко прийняв доленосне рішення не підтримувати зазіхання Президента на довічну владу, іншими словами – встановлення монархії, і звернувся до народу, взиваючи до його совісті, історичної пам’яті, – сотні письменників, загримованих під Кобзаря, вибігли на сцену, завертіли його у дикому гопаку і виштурхали. Згодом, переслідуючи Шевченка, усі вони згинули в лісі – безслідно.
Взагалі, читаючи роман А.Крима, одразу починаєш співставляти його з «Майстром і Маргаритою» М.Булгакова. Звісно, це питання окремого дослідження, проте не можу не провести аналогії: письменники за сотню років стали гіршими, а спецслужби все такі ж вправні. У романі Михайла Опанасовича усі події, незрозумілі звичайним людям, – це справа рук нечистої сили (Воланда з компанією чи КДБ), а в «Українській каб(б)алі» загадковими для читача є лише дві події: воскресіння Тараса Шевченка і зникнення кагалу письменників. Це логічне завершення їхнього безплідного існування є першим кроком повернення України в лоно духовності, початком боротьби за справжню волю, незалежність, самоствердження народу.
В романі Анатолія Крима ставиться важливе і вічне, як мені здається, питання: чи здатен український народ на самовизначення? І хоч на кожній сторінці ми читаємо, які скрізь погані люди – від самого верху і до низу, від безграмотного Президента, який плескає Кобзаря по плечу і називає його «Тарасом Івановичем», до байдужих «зівак» на Майдані, і що найкращою людиною виявляється проститутка Любаша, яка попереджає Шевченка про небезпеку і в кінці рятує його, а найщедрішим – бідний актор Назар Стодоля, – видно, що автор безмежно любить цих людей! Тому й залишається Тарас Шевченко серед народу, аби лупити палкою своїх земляків, «вибиваючи з хохляцьких голів бажання шукати собі покровителів», «красти, терпіти образи, торгувати волею і чинити беззаконня», тому що «підняти з колін раба можна лише, палицею випрямивши його зігнутий хребет».
Роман був написаний у травні – червні 2013 року. Цікаво, чи змінив би щось у своєму творі Анатолій Ісаакович, якби писав його зараз? Бо теперішній Майдан абсолютно протилежний змальованому в романі. Тут Шевченко мріє, як вийде на Майдан і звернеться до людей, але з подальших подій ми розуміємо, що нічого б не сталося, не збурив би воскреслий Кобзар народного гніву. І у виступі Семена Лібермана під час вручення йому Нобелівської премії звучить думка, що зарано повернувся Поет-Месія, не готовий народ український скинути кайдани. Та року не минуло, і де той Президент, що декількох слів не міг зв’язати без написаних А.Л.Цирліх промов? Змінився Майдан, міняються цінності, але чи надовго це? Чи зміниться все суспільство наше? Поживемо – побачимо…
Насамкінець хочу звернути увагу на мозаїчну форму побудови роману, який складається з окремих документів: щоденника Т.Г.Шевченка, листування родини Ліберманів, офіційних документів Служби Безпеки України, Ради Національної Безпеки, доповідних записок послів, протоколів засідань, допитів, розшифрувань прослуховування у кабінетах чиновників і квартирі Лібермана та інших. Немає жодного авторського відступу, але навіть в офіційно-діловому стилі звучить голос автора: у колоритних прізвищах, мові персонажів, у намаганні приховати справжні мотиви вчинків – сміх, гіркий, навіть саркастичний, надривний регіт бунтівника, змішаний зі сльозами розпачу…
І хоч немає в романі лінії пристрасного кохання, бо далекі від ідеальних стосунки Семена і Тані-Естер чи Тараса Григоровича і Любаші, але не тільки сатира, гіркота і біль звучать у ньому, а й добрий гумор, ніжна лірика, віра і надія. Через увесь твір проходить символ родинного зв’язку і синівської любові – синенька каструлька з жовтими квіточками…
Проте не хочу бути схожою на академіка Вруневського, який написав 180 томів «шевченкіади», чим дуже засмутив і розсердив об’єкт дослідження, тому не розкриватиму всіх таємниць надзвичайно актуального і водночас вічного, як мені здається, роману. Остання порада: не читайте рецензії – читайте книги!

Маргарита Шевернога

(Джерело: журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №70, 2014)

Реклама
Rambler's Top100