Книжка-сповідь.

09.09.2014

«Братик Біль, Сестричка Радість» - книжка, яка комусь може здатися щоденником чи вкрай відвертою сповіддю, комусь нагадати молитовник, на інших нагнати тугу, комусь же вдатись монотонною, а ще когось підштовхнути до власного одкровення. Есе Богдани Матіяш різні, як і враження від них. Але ж як можна оцінити есеїстику? Це ж збірка чужих мрій, вражень, почуттів, емоцій… Це думки, глибокі й поверхневі, і приналежні лише автору, що іноді можуть бути подібними чи вдалими ще комусь. Можна лише супроводити ці думки своїми, і не більше, але не оцінити.

Сама книга градаційна – іноді різка, аж занадто, іноді плавна. Любов, радість, лагідність, біль, краса, страх, холод, зрада, мрії…, - все це перемішалося у збірці, нагадуючи безперервний потік свідомості, подекуди впорядкований чи ні. Тут думка розростається у тисячі знаків. Але водночас все утворює одне велике ціле, таке, без чого не може жоден. Всі ці есе пов’язані між собою, подекуди одне і те ж проскакує у кількох частинах, утворюючи систему перехресних відсилань (що може здатися монотонним).

З «Часто думаю…» - починається чимало уривків книги. Тут думки про надзвичайно серйозне і важливе, а також про щоденне, банальне і геть дрібне; про пережите і те, що лише трапиться; про людей, тварин, рослин, явища, речі; матеріальне і абстрактне… І ось оці думки формуються у кілька постулатів життя, ймовірно, важливих для авторки: любов, віра, пробачення, подяка, довіра. Останнє взагалі характеризує всю книгу. Бо ж як часто ви відриває свою душу близьким, і, тим паче, незнайомцям? А Богдана Матіяш довірилась усім, хто не полінується взяти цю книгу-душу до рук.

Опираючись на назву, мабуть таки Сестричка Радість Старша, її тут більше, набагато більше, ніж Братика Болю. Впадає у вічі й те, що книга наповнена Богом. Навіть не стільки ним, скільки вірою в нього та подякою за все, що маємо і матимемо. Багато і роздумів про смерть, людей, що їх вже не стало і те, як не стане когось (чи радше про те, що буде з іншими, коли їх не стане).

А ще цікавою є сама мова текстів: якась така чесна, розмовна, колоритна і щира, не заморочена безліччю правил та законів сучасної української літератури, що явно б зіпсувало всю експресію. Те живе письмо створює враження реальної розмови, а не читання.

Наприкінці, в останньому есе «Лексикон», авторка перелічує речі, які роблять її щасливою: Пісок – небо – вітер – вода – гори – звірі – птахи – радість – усміхи – ангели – жолуді на землі… Гадаю, що книга «Братик Біль, Сестричка Радість» може зайняти у цьому переліку своє заслужене місце.