|
03.11.2014
Рецензія на книжку:
Шиян Гаська. Hunt, Doctor, Hunt!
Це перша українська книжка, написана двома пальцями на мобільному телефоні. І лайки у Facebook вона щедро зібрала ще до того, як ”Видавництво Старого Лева” видрукувало її на папері. До цієї позитивної події призвела сумна: авторку поклали в лікарню і знерухомили на кілька тижнів. Книжку й названо за синдромом Ханта (пошкодження лицьового нерву. – ”Країна”), який їй діагностували, а різноманітні лікарняні історії сусідок по палаті лягли в основу сюжету. Але це і пояснює, чим письменник відрізняється від нормальних людей. Щоб перемогти недугу і спростувати невтішні прогнози лікарів, йому досить вигадати персонажа і довірити розбиратися у хитросплетіннях долі сусідок по палаті, графіках чергування товщих і тонших сестричок та умовляннях вередливих грузинів із сусідньої палати, які до того ж виявляються вірменами.
Гасю Шиян взагалі-то важко назвати дебютантом. Вона вже переклала книжку букерівського лауреата і весело провела перший на наших теренах краудфандинг (збір коштів через масові пожертви. – ”Країна”) задля її достойної промоції на Львівському форумі. Тобто авторка належить
до ”заблукалих двотисячників”, яким щось заважало знайти дорогу до видавництва. Аж тут лікарня. Найкраще місце для чорного гумору. Але це чи не перший випадок, коли такий гумор демонструє не якийсь доктор Хаус, а його пацієнт. Що характерно, героя вона обрала теж у джойсівських традиціях. Це україномовний чорношкірий юнак із питомим негритянським ім’ям
Спиридон. Проза на мобільному телефоні пишеться дуже орнаментальна, мережана, з постійними відволіканнями на оповідки сусідки-заробітчанки з Італії й на розгорнуті порівняння, варті окремих оповідань. На сайтах анекдотів для такого ввели окремий жанр ”випадок із життя”. Слідкувати ж за фабулою за такої манери письма буває доволі важко. Втім, життя не потребує фабули, лише цікавих подробиць. А життя з тексту фонтанує. Вигаданий же герой-негр зручний ще тим, що його можна випустити з лікарні на волю й відправити в мандри світом хоч пішки через польський кордон, а хоч літаком до Ріо-де-Жанейро.Важливі для руху сюжету деталі губляться у цих орнаментальних розсипах. І читач довго ламатиме голову, чи ці подробиці важливі, чи це просто необхідні атрибути сучукрліту. Бо який же сучукрліт без сексу в літаку з одноокою бородатою жінкою? Розвіданий Гасею шлях до книжки, через Facebook, останнім часом стає доволі модним маршрутом. Тут можна згадати ”Щоденник україножера” Івана Семесюка й колективний ”Літопис самовидців” про Майдан. Але питання цілісності книжки, яка постає з розрізнених дописів різного
часу, контексту й настрою дописувача, досі не зняте. Все ж таки спочатку мали би бути часописи чи хоча б літературні сайти. Так, я ретроград.
Антон Санченко
(Джерело:
Країна)
|
